Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 118

— Хай вам смакує, сер, — сказав Мозес Карвер і подмухав на свою каву. — Їжте й пийте на здоров’я!

— У нас із татом будинок на Монток-Пойнт, — сказала Меріан, наливаючи собі у каву вершки. — У минулі вихідні ми були там. Близько п’ятої п’ятнадцять вечора мені подзвонив наш тутешній охоронець. Служба охорони працює на асоціацію «Хаммаршольд», але корпорація «Тет» їм приплачує, щоб нам доповідали… скажімо так, про певні події, які нас цікавлять… одразу, як щось станеться. З наближенням дев’ятнадцятого червня ми з величезною цікавістю спостерігали за тією табличкою у вестибюлі. Ви здивуєтесь, якщо я вам скажу, що, поки не настала за чверть п’ята година того дня, на табличці було написано «ДАРУНОК КОРПОРАЦІЇ „ТЕТ“ НА ЧЕСТЬ РОДИНИ ПРОМЕНЯ ТА В ПАМ’ЯТЬ ПРО ҐІЛЕАД»?

Посьорбуючи чай (гарячий, міцний, смачний), Роланд поміркував над цим і зрештою похитав головою.

— Ні.

Меріан нахилилася вперед. Її очі блищали.

— А чому?

— Бо до суботнього вечора між четвертою і п’ятою годиною не було нічого певного. Навіть попри те, що Руйначі припинили свою роботу, не могло бути нічого певного, поки не минулася загроза для Стівена Кінга. — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Ви ж знаєте про Руйначів?

Меріан кивнула.

— Подробиці нам не відомі, але ми знаємо, що Промінь, який вони хотіли знищити, тепер у безпеці й що він не настільки пошкоджений та зможе відновитись. — Повагавшись, вона додала: — Ми знаємо про вашу втрату. Про дві ваші втрати. Ми дуже вам співчуваємо, Роланде.

— Хлопцям тепер добре, Ісус прийняв їх у свої обійми, — вставив батько Меріан. — А якщо й ні, то вони разом на галявині.

Роландові хотілося в це вірити, тож він кивнув і подякував. А потім повернувся до Меріан.

— Письменник міг загинути. У нього важкі травми. Джейк помер, рятуючи його. Він затулив Кінга своїм тілом від фургономобіля, який міг забрати в нього життя.

— Кінг житиме, — сказала Меріан. — І знову буде писати. Ми знаємо про це з дуже надійного джерела.

— Якого?

Меріан нахилилася вперед.

— Про це трошки пізніше. Головне, Роланде, що ми в це віримо, ми в цьому впевнені, і те, що наступні кілька років Кінгу нічого не загрожуватиме, означає, що вашу працю в справі Променя завершено: Вес’-Ка Ґан.

Роланд кивнув. Пісня триватиме.

— Попереду в нас ще чимало роботи, — вела далі Меріан, — щонайменше тридцять років, за нашими підрахунками, але…

— Але це наша робота, не ваша, — закінчила Ненсі.

— Це вам теж стало відомо з того самого «дуже надійного джерела»? — спитав Роланд, посьорбуючи чай. Половина великого кухля чаю, хоч який він був гарячий, уже плюскотіла в нього в шлунку.

— Так. Ви успішно виконали своє завдання — перемогти сили Багряного Короля. Що ж до нього самого…

— Це ніколи не було завданням цього чоловіка, і ти це знаєш! — вигукнув сторічний старий, що сидів біля гарної темношкірої жінки, й знову стукнув ціпком об підлогу. — Його завдання…

— Тату, годі. — Її голос був такий твердий, що старий тільки очима закліпав.

— Ні, най говорить, — сказав Роланд, і всі подивились на нього, здивовані (й трохи налякані) сухістю його тону. — Най говорить, бо він каже правду. Якщо ми хочемо все з’ясувати, то з’ясуймо до кінця. Для мене Промені завжди були лише засобом досягнення мети. Якби вони згинули, то впала б Вежа. А якби впала Вежа, я б ніколи не дістався до неї і не піднявся на горішній поверх.

— Ви хочете сказати, що вас більше цікавила Вежа, ніж існування Всесвіту, яке опинилося під загрозою, — сказала Ненсі так, наче констатувала незаперечний факт, та поглянула на Роланда з подивом і презирством. — Існування всіх всесвітів.

— Темна вежа і є це все суще. За ті роки, що шукав її, я пожертвував багатьма друзями, і серед них був хлопчик, який називав мене батьком. Я пожертвував власною душею, віддав її в обмін на Вежу, леді-сей, тож спрямуй свій обурений погляд на когось іншого. Зроби це швидше і задля власного ж добра, прошу.

Він говорив ввічливим, але страхітливо холодним тоном. Ненсі Діпно смертельно зблідла, і чашка у неї руках так затремтіла, що Роланд простягнув руку й забрав чашку, щоб жінка не обпеклася гарячим чаєм.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав він. — Зрозумійте мене, бо ми розмовляємо вперше і востаннє. Що зроблено, то зроблено в обох світах, добре це чи зле, з волі ка чи проти неї. Проте за межами всіх світів є багато такого, про що ви не знаєте, і багато такого, про що навіть не здогадуєтесь. У мене обмаль часу, тож перейдімо до справи.

— Гарно сказано, сер! — пробурчав Мозес Карвер і знову вгатив ціпком об підлогу.

— Якщо я вас образила, вибачте, я справді шкодую про це, — сказала Ненсі.

На це Роланд не відповів, бо ж розумів, що нітрохи вона не шкодує — просто боїться його. Запала незручна мовчанка, яку врешті-решт порушила Меріан Карвер.

— У нас немає своїх Руйначів, Роланде, проте на ранчо в Таосі у нас працюють дванадцятеро телепатів і провидців. Разом вони здатні на таке, чого нізащо не досягти окремими зусиллями. Знаєте вислів «добрий розум»?

Стрілець кивнув.

— Вони створюють щось подібне. Хоча я впевнена, що їхньому витвору не зрівнятися за величчю і могутністю з тим, що робили Руйначі в Краю Грому.

— Бо їх там були сотні, — пробурчав старий. — І там їх краще годували.

— Також тому, що слуги Короля завжди готові були викрасти тих, хто володів особливою силою, — сказала Ненсі. — Вони завжди знімали вершки. Хоча наші люди теж добре нам прислужилися.

— А кому належала ідея знайти таких людей, щоб вони на вас працювали? — запитав Роланд.

— Тебе це може здивувати, друже, — сказав Мозес, — але Келу Тауеру. Він ніколи нам особливо не допомагав… він взагалі майже нічого не робив, тільки збирав свої книжки і плутався під ногами, жадібний, бундючний, нудний сучий син…

Дочка застережно на нього зиркнула. А Роланд щосили стримувався, щоб не всміхнутись. У свої сто років Мозес Карвер влучно описав Кельвіна Тауера однією фразою.

— Але він читав про те, як використовують телепатів, у науковій фантастиці. Знаєш, що це таке?

Роланд похитав головою.

— Та це й не важливо. У більшості своїй це хрінотінь, але час від часу там проскакують непогані ідеї. Зараз я одну розкажу, а ти слухай уважно. Ти зрозумієш, про що йдеться, якщо знаєш, про що Тауер і твій друг містер Дін балакали десь так двадцять два роки тому, коли містер Дін урятував Тауера від тих двох білопиких бандитів.

— Тату, — застерегла Меріан. — Облиш свої ніґерські балачки. Ти старий, але ж не дурний.

Він подивився на дочку, і в каламутних старечих очах блимнув грайливий вогник. Перевів погляд на Роланда і знову хитро підморгнув.

— Тих двох білопиких макаронників!

— Едді розповідав про це, так, — сказав Роланд.

Раптом Карвер перестав ковтати звуки та заговорив чітко і ясно.

— Тоді ти знаєш, що вони говорили про книжку Бенджаміна Слайтмена, яка називалася «Хоґан». У назві книжки була друкарська помилка, і в імені автора теж, а старого жиртреста такі штуки збуджували.

— Так, — кивнув Роланд. Заголовок з помилкою звучав як «Доган», а це слово мало велике значення для Роланда і його тету.

— Після відвідин твого друга Кел Тауер знову зацікавився цим письменником, і виявилось, що він написав ще чотири книжки під псевдонімом Деніел Голмс. Він був білий, як простирадло ку-клукс-кланівця, цей Слайтмен, але ім’я й прізвище, щоб підписати ті свої чотири книжки, обрав таке саме, як в Одеттиного батька. І тебе це не дивує, правда ж?

— Ні, — погодився Роланд. Ще одна комбінація ка — ледь чутно клацнула поворотна ручка, от і все.

— А всі ті книжки, які він написав під прізвищем Голмс, були науково-фантастичними байками про те, як уряд наймає телепатів і провидців, щоб вони всяке різне з’ясовували. От звідти й ростуть ноги в цієї ідеї. — Він подивився на Роланда і тріумфально гупнув ціпком по підлозі. — Це ще далеко не вся історія, але мені здається, в тебе нема часу її слухати. От до чого все зводиться, правда? До часу. А в цьому світі час біжить лише в один бік. — Він задумливо подивився на Роланда. — Багато б я віддав, стрільцю, аби тільки ще раз побачити свою хрещеницю. Але я так розумію, не випадає? Зустрінемося ми з нею вже на галявині.