Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 190

190

Пауза, а тоді:

Якщо триматимешся. Якщо будеш непохитний.

Він потрусив головою, щоб розігнати ману, подумав, чи не зробити ще ковток води, але вирішив, що не варто. Увечері. Коли розкладе своє багаття на рештках Волтерового. Отоді й ковтне води. Але поки що…

Поки що він піде далі. Десь там, попереду, стояла Темна вежа. Проте ближче, набагато ближче був чоловік (а чи був він чоловіком? чи був насправді?), який міг йому сказати, як до Вежі дістатися. Роланд неодмінно піймає його, а коли це станеться, чоловік заговорить. Еге ж, так, атож, кажу це на горі так, як ти почуєш у долині: Волтера буде піймано, і Волтер заговорить.

Роланд знову торкнувся рога, і його справжність на диво заспокоювала, неначе він ніколи не дотикався до нього раніше.

Час вирушати.

Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець.

19 червня 1970 — 7 квітня 2004 р.

Кажу Богові спасибі.

ДОДАТОК

Роберт Браунінг

«ЧАЙЛЬД РОЛАНД

ДО ВЕЖІ ТЕМНОЇ

ПРИЙШОВ»

I Враз я подумав, що брехав у слові кожнім З недобрим оком той старий каліка, Дивився скоса і спідлоба глипав, Чи проросте в моїй душі брехня ворожа. І ледве стримував тріумф негожий, Бо ще одна була у нього жертва за плечима. II Для чого ще він на дорозі піджидав? Чим, окрім пастки, та брехня його була? Всіх подорожніх тяг він у лабети зла. Коли про шлях у нього хтось питав. Гадати став я, чи диявол реготав, Коли ціпком писав у куряві посмертнії слова? III Бо мовив він — я далі не пройду, Звертати мушу на зловісний тракт, Що Вежу Темную таїть в своїх далях, Слухняно повернув я; мов на біду, Не ожила надія й гордість, лиш мій страх Перед кінцем, добаченим в стежках. IV Надії полум’я в душі моїй примарне Вже роки мандрів більш не підживляють. Мета близька, та втіха пригасає І серце болем повниться, печальне, Марнота сподівань безкарна Й розпука — от і все, що там мене чекає. V Я — мов старий і хворий чоловік, Що, непорушний, мертвим видається, Та серце кров’ю обливається і б’ється, Бо чує: друзі плачуть, і виходять за поріг, І дихають вільніше («От і все, — хтось обізветься, — Короткий непоправно у людини вік»), VI «А чи на цвинтарі ще вільне місце є?» «Коли Проведемо обряд?» Хустки, стрічки і дроги — Земні турботи їх все переймають до знемоги, А живий чує й прагне без ганьби Скінчити шлях свій, за любов тої юрби Оддячити любов’ю без тривоги. VII Так я тривалий час горів в поході цім, Пророцтва чув про нездійсненність Тих мрій від лицарів, для кого одкровенням Була лиш Вежа Темная… І з тим Я ледь не розміняв сих мрій на дим, У шалі сумнівів насилу не спалив натхнення. VIII Тож тихий, мов печаль, я повернув Од лиховісного каліки на стежину, Що показав він. Сумовитую рівнину Неначе день той кволий оком озирнув, Червоним поглядом востаннє обманув, І впали сутінки, й поглинули людину. IX Я озирнувся кроків через два, Востаннє шлях назад собі означить, Та що ж моє зрадливе око бачить? Ні стежки, ні каліки — лиш трава Сіра до обрію все шелестить. Овва! Вперед дорога та біжить, і обрій лиш маячить. X Отож ізнову в путь. Ніде на світі Природи споловілішої не довелося Набачити. Сухі лиш будяки, неначе осінь Там вічно панувала замість літа, І множилася, не боялась вітру Та їхняя рідня, що нешляхетна зовсім. XI Ні! Злидні та печаль — безперестанний Талан у цього краю. «Тож уздри Чи очі затуляй! — природа мовить без журби. — Я не розправлю крил, лиш невблаганне Страшного суду полум’я захланне Зцілить тутешній гріх і землю спопелить». XII Будяк напівзів’ялий піднятися хотів Понад старою висхлою ріднею, Та враз дістав удар від неї За те, що вище він стримів. Зазеленіти? О гіркий наспів Брутальної природи епопея. XIII Що ж до трави, була вона змарніла, Як череп прокаженого; стриміли Стеблини чорні, наче кров скипіла. Одна сліпа шкапина шолудива Пришкандибала й стала, очамріла, Либонь, чортові в пеклі зле служила! XIV Живий той кінь? Він мертвий бути міг, Світив кістками, шия в струпах прогнивала, Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались, Почварисько було страшне, мов гріх, Гидкішого створіння, бачить Біг, В житті стрічать мені не випадало. XV І погляд свій до серця я звернув. Як той, хто перед боєм вина собі просив. Я попрохав ковток щасливіших часів, Щоб віднайти все те, що я забув, Згадай і бийся — приповістка вояків, Один лише ковток, щоб сили я відчув.