Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 97

— Якщо вже питаєте, я скажу, що я вам дам, — промовив Роланд. — Це місце, де ви їли мозок беззахисних дітей, щоб знищити Всесвіт, я збирався спалити дощенту, так, до останньої тріски. Я мав намір запустити летючі кулі, яких у нас доста, щоб вони знищили вибухами все, що не піддалося вогню. Я планував показати вам шлях до річки Вайє й зелених Калій, що за нею лежать, і супроводити вас прокляттям, якого навчив мене батько: щоб ви жили довго і все життя нездужали.

Ці слова зустріли обуреним бурмотінням, але жоден Руйнач не наважився подивитися Роландові у вічі. Чоловік, що погодився виступити від їхнього імені (попри всю свою лють, Джейк віддав належне його мужності), хитався з боку в бік, неначе міг от-от зомліти й гепнутися на землю.

— Кальї лежать у тому напрямку, — показав Роланд рукою. — Якщо підете, дехто з вас, а може, й багато хто з вас загине в дорозі, бо там водяться дикі голодні звірі, а вода, якщо вона і є, то отруйна. Я не маю ні найменшого сумніву, що фолькен у Кальї зрозуміють, хто ви такі і що робили, навіть якщо ви збрешете. Бо серед них є манні, а манні багато бачать. Проте вам можуть подарувати прощення, а не смерть, бо в серцях тих людей набагато більше місця для милосердя, ніж ви можете осягнути своїм розумом. Чи я — своїм. У тому, що вас поставлять до роботи і решта вашого життя мине аж ніяк не в розкошах, до яких ви звикли, а у тяжкій праці й семи потах, я не сумніваюся. Але закликаю вас іти, хоча б для того, щоб спокутувати все, що накоїли.

— Ми не знали, що робимо, смертоносний ти чоловіче! — розлючено заверещала жінка з задніх рядів.

— ЗНАЛИ! — закричав у відповідь Джейк, та так голосно, що перед очима попливли чорні цятки, і Роландова рука знову миттєво опинилась на його руці, щоб стримати. Чи справді він був готовий полити юрбу вогнем з «койота», знову принести в це жахливе місце смерть? Він не знав. Знав лише, що його руки, руки стрільця, іноді не слухалися голосу розуму, коли в них опинялася зброя. — Не смійте казати, що не знали! Ви знали!

— От що я вам дам, — сказав Роланд. — Ми з моїми друзями… тими, хто вцілів, хоча я певен, що той, хто лежить мертвий, погодився б, тому я говорю і від його імені також… залишимо це місце, як є. Я не сумніваюся: тут стільки їжі, що вам на все життя вистачить, є роботи, які вам готуватимуть, і пратимуть одяг, і підтиратимуть сраки, якщо вам саме таке життя потрібне. Залишайтесь тут, якщо ви волієте бути в чистилищі, а не спокутувати гріхи. На вашому місці я б пішов. Уздовж залізничних колій, які виведуть із краю пітьми. Розкажіть тим людям про все, що накоїли, поки вони самі не зрозуміють, станьте навколішки, оголіть голови і благайте їхнього прощення.

— Нізащо! — категорично викрикнув хтось. Але на обличчях деяких промайнув сумнів — принаймні так здалося Джейкові.

— Як хочете, — мовив Роланд. — Своє останнє слово я сказав. Наступний, хто заперечить, замовкне навіки, бо моя подруга готує мого друга, свого чоловіка, до похорону, і мене переповнює горе та лють. Хто з вас наважиться ще щось сказати? Хто кине виклик моєму гніву? Якщо так, то ви кинете виклик цьому. — Він витяг свого револьвера й приклав його дулом до заглибини біля ключиці. Джейк виступив уперед і став з ним пліч-о-пліч, нарешті витягши свого «койота».

На мить запала мовчанка. А потім чоловік, що говорив, відвернувся.

— Не стріляйте в нас, містере, ви й так уже багатьох убили, — різко сказав хтось.

Роланд не відповів, і натовп став розсмоктуватися. Деякі Руйначі побігли, решта, мов застуду, підхопили естафету. Вони тікали мовчки, крім тих, хто схлипував від плачу, і невдовзі їх поглинула темрява.

— Ого, — тихо й шанобливо сказав Дінкі.

— Роланде, — звернувся до стрільця Тед. — У тому, що вони робили, винні не лише вони самі. Я думав, що пояснив, але, напевно, мені це не дуже добре вдалося.

Роланд сховав револьвера в кобуру.

— Тобі це чудово вдалося. Саме тому вони досі живі.

Край Алеї біля Дамлі-Гауза тепер був цілковито в їхньому розпорядженні. Шимі пришкутильгав до Роланда. Його очі були круглі й зберігали урочистий вираз.

— Дорогенький, ти покажеш мені, куди хочеш потрапити? — спитав він. — Можеш показати те місце?

Те місце. Роланд настільки зациклився на часі, що геть забув про простір, куди вони мали вирушити. А дорогу, якою вони їхали в Ловеллі, він пам’ятав дуже слабо. За кермом машини Джона Каллема сидів тоді Едді, а сам Роланд настільки глибоко поринув у задуму, міркував про те, яким чином переконає доглядача їм допомогти, що не роздивлявся навколо.

— А Тед показував тобі місце перед тим, як ти відправив його в Америку? — спитав стрілець у Шимі.

— Еге ж, показував. Тільки він не знав, що показує. То була дитяча картинка… не знаю, як пояснити… дурна голова, саме павутиння в ній! — Стиснутою в кулак рукою Шимі вгатив себе межи очі.

Другого удару він собі завдати не встиг, бо кулак перехопив Роланд і змусив Шимі розтиснути пальці. Дуже обережно і делікатно змусив.

— Ні, Шимі. Здається, я розумію. Ти знайшов думку… спогад з його дитинства.

До них підійшов Тед.

— Авжеж, так і є, — кивнув він. — Не розумію, чому я сам цього досі не розумів. Мабуть, це надто просто. Я виріс у Мілфорді, а те місце, де я вийшов тисяча дев’ятсот шістдесятого року, було, з погляду географії, на відстані плювка звідти. Напевно, Шимі знайшов спогад про поїздку на возі чи на гартфордському трамваї, коли я їздив у гості до дядька Джима й тітки Моллі у Бриджпорт. Десь глибоко в моїй підсвідомості. — Він похитав головою. — Я одразу зрозумів, що опинився в знайомому місці, тільки багато років минуло. Коли я був малий, Меріт-парквей ще не існувало.

— А ти можеш показати мені таку картинку? — з надією спитав Шимі у Роланда.

Роланд знову спробував викликати в пам’яті те місце в Ловеллі, де вони паркувалися на трасі № 7, місце, де він покликав Чевіна з Чейвена, щоб той вийшов з лісу, але спогади розпливалися. У тому місці не було нічого особливого, що вирізняло б його серед решти. Принаймні він нічого такого не запам’ятав.

Аж раптом йому сяйнула інша думка. Думка, пов’язана з Едді.

— Шимі!

— Так, Роланде, який був Вілл Деаборн!

Роланд узяв Шимі обома руками за голову по боках.

— Заплющ очі, Шимі, сину Стенлі.

Шимі підкорився наказу, та й сам простягнув руки і взявся ними за голову Роланда. Стрілець і собі заплющив очі.

— Побач те, що бачу я, Шимі. Побач те місце, куди нам потрібно піти. Роздивися його дуже добре.

І Шимі побачив.

Поки вони так стояли — Роланд показував, а Шимі дивився, — Джейка тихо покликала Дані Ростова.

Він підійшов і став перед дівчинкою, але вона мовчала, неначе не знала, що їй сказати чи зробити. Він хотів було запитати, але вона його випередила: затулила йому рота поцілунком. Її губи були дивовижно м’які.

— Це щоб вам поталанило, — сказала вона. А побачивши його вражені очі, зрозуміла, яку силу мав її поцілунок, і посмілішала. Вона оповила руками його шию (не випускаючи з рук пошарпаного Пуха, спиною Джейк відчував його м’якість) і поцілувала ще раз. Її крихітні тверді груденята притискалися до його грудей, і це відчуття Джейк пам’ятатиме все життя. Пам’ятатиме її все життя.

— А це від мене. — І вона, опустивши очі й шаріючись, сховалася за Теда Бротіґена, не встиг Джейк і слова сказати. Хоча навряд чи йому б вдалося бодай щось із себе видушити, навіть якби від цього залежало його життя. Його горло наче хтось обценьками стискав.

На нього звернув увагу Тед.

— Перший поцілунок завжди найсолодший, — розсміявся Бротіґен. — Повір на слово, я знаю.

Але Джейк досі стояв, мов громом уражений, і не міг вимовити ні слова, неначе вона його не в губи поцілувала, а вдарила по голові.

За чверть години четверо чоловіків, одна дівчинка, один пухнастик-шалапут і один до глибини душі вражений (і страшенно стомлений) підліток стояли на Алеї. Здавалося, що на порослому травою прямокутнику не було нікого, крім них. Решта Руйначів щезли. Зі свого місця Джейк бачив освітлене вікно на першому поверсі Корбет-Холу, де Сюзанна готувала чоловіка до похорону. Вдалині погримувало.