На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 13

Вилізла з-під ковдри, заварила чай в алюмінієвій кружці, дістала вівсяного печива й шоколад – файний сніданок. Чи вже обід? Тільки печиво до рота – ніби спостерігає хтось. У вікно зиркнула – на уламку огорожі крук чорнющий. Майка заприсяглася б – той самий, що вчора спостерігав, як вона огорожу ламала. Башкою крутить, з Майки очей не зводить.

– Ну, добре…

Сьорбонула чаю, узяла печиво крука пригостити, вийшла на ґанок і очам не повірила – геть увесь двір від снігу розчищений, навколо хати доріжка в’ється, і до хвіртки тепер вільно пройти можна.

– Це… ти? – спитала Майка крука.

– Йа-а-а-а… – здалося, крикнув крук. Так і сидів на уламку огорожі, ні з місця.

– Ну… то заслужив! – Майка кинула печиво в сніг біля огорожі.

Крук вигнув шию, роззирнувся, опустився на землю, швидко підхопив гостинець, примостився з ним на грушевій гілці.

– А ти розумний… – Майка спостерігала за круком, та то не сподобалося птахові. Дзьобнув печиво пару раз, затиснув у дзьобі, полетів десь подалі від дівчини.

Майка посунула доріжкою до хвіртки. Супилася збентежено: «Хто похазяйнував на подвір’ї? Коли? Чому не чула? Спала?…» Значить, хтось, як той злодюжка в темряві, прослизнув у її обійстя і тут собі…

– Санджив! – психонула. Хто ж іще?! Ну… Добре! Начувайся!

Вийшла на вуличку – ані душі. Сонце світить, сніг хвилями, сосни розділовою лінією між небесами й землею. Повітря – пий! Краса… Оминула живі хати, колодязь, жовту хату покинуту – попереду ліс стіною. Цікаво, оленів тут побачити можна чи то тільки Майчині дурні марення?

Пішла в ліс. Сухі гілки під ногами – хрусь-хрусь, білки помаранчевими цятками – аж в очах мерехтить. Незнайомі птахи стривожилися, попідхоплювалися, залопотіли…

– А оленів… щось не видно. – Сунула лісом навпростець, вдивлялася в соснову глибину.

Посеред дерев удалині промайнула темна тінь.

– Ой, мамо… – Як дременула з лісу. І не озирнулася, дурепка. А раптом то дійсно олені?…

Добігла до хутора, аж зопріла. І хоч од скорої ходи низ живота запульсував, наповнився болем, пігулок просити, посунула до Санджива: уже скаже йому все, що думає! Дарма він отак до неї підкочує! Майку тим не купити!

– Привіт! Проходь… – Бородань відчинив, перш ніж Майка підняла руку, аби стукнути у двері.

Стояв на порозі в самій тільки футболці і драних джинсах. З-за спини хазяїна гостю роздивлявся величезний чудернацький кіт, схожий на невелику рись, – сидів на вішаку для одяга, їв Майку холодним жовтим оком.

Перелякалася, відступила на крок.

– Не діждешся! – кинула зухвало. – Ну нащо те все?! Не напружуйся, ясно?! Однаково не спатиму з тобою!

– Тобі дуже не вистачає сексу, – сказав Санджив.

– Мені?! – здивувалася Майка.

– Безперечно.

– Здурів?! Це ти ніяк не вигадаєш, як мене звабити.

– Хочеш, навчу трансформувати сексуальну енергію в енергію творення?

– Нащо?

– Щоби творити. У тому сенс життя, – усміхнувся. – Та проходь, прошу.

– А тварюка твоя… на мене не кинеться? – Майка переступила поріг, насторожено зиркнула на сіро-коричневе плямисте чудовисько.

…Барлога Санджива скидалася на тепле літо – у великих пластикових горщиках при стіні зеленіли знайомі й чужі Майці трави, наповнювали простір пахощами. По підлозі циновки розкидані, подушки в помаранчевих наволоках. Біля гарячої печі полиця зі скляними банками – рис, сухі трави, знову рис… Під вікном низький дерев’яний столик, на ньому ноутбук відкритий. Поряд генератор. Книжки купою. Не брехав про айті?

– Сенс треба шукати, коли є життя, – сказала Майка спустошено й тільки тепер помітила – бородань босий.

Знітилася, скинула чобітки, пішла по циновці босоніж.

– На підлозі спиш?

– І обідаю, і медитую. І взагалі…

– Схиблений на екології?

– Світ не змінити. Тільки себе… – Санджив усівся на циновку, схрестив ноги.

– Я б посперечалася з тобою… Щодо потреби змінюватися. – Майка притулилася спиною до теплої печі, зі страхом роздивлялася чудернацького величезного кота – підійшов до пластикового горщика, смикав зелену травичку, жував кумедно.

– То спробуй, – почула голос Санджива.

– Нащо наступати на одні й ті самі граблі?… Ти признайся вже: хотів мене?

– А ти?

– От! Я знала! – Майка скинула пуховичок, всілала на циновку навпроти Санджива. Дивилася на нього зухвало.

– Ти чудна Ілюзія! Я починаю підозрювати, що ти сама мрієш звабити мене.

– І що? Голий номер?

– Чому ж… Колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народжується квітка… Любов… Тільки тоді…

– Здуріти! Це теж із маніфесту екопоселенців?

– Ну, вибач, – Санджив усміхається беззбройно, тягнеться до кота, підхоплює немалу тушку, – більше десяти кілограмів, певно, затягне, – гладить по спині. – Чому ти тут, якщо природа й нормальне життя тобі байдужі?…

– Тут – нормальне життя?! Ти здурів? Тут – яма!

Санджив заперечливо хитає головою.

– Ти усвідомиш істину пізніше. Якщо не втечеш до того.

– Не втечу… Я сюди від усіх втекла, – спустошено відказує Майка.

У теплій кімнатці зависає тиша. Санджив дивиться на Майку зосереджено, чудернацький величезний кіт вивільняється із Сандживових обіймів, навертає навколо дівчини кола. Майка простягає до нього руку…

– Ні! – Санджив підхоплюється, кидається до кота.

Та тварина спритніша. Вчіпляється в Майчину долоню зубами й кігтями, змикає щелепи. Майка кричить, намагається відірвати кота – марно.

Санджив хапає кота за шкірку, лупить по спині.

– Хаусе! Відпусти! Чуєш?! Хаусе – ні! – Відриває кота від скривавленої Майчиної руки.

…За десять хвилин після термінової обробки рани перекисом водню і йодом із перебинтованою долонею Майка сидить на циновці, із ненавистю дивиться на чудовисько: стоїть собі біля горщика, траву хрумає, ніби геть нічого не сталося.

– Твою тварюку звати Хаус?

– Так… Очеретяний дикий кіт. Вибач… Забув попередити: нікому не дозволяє до себе доторкатися.

– Ти ж його тільки-но тискав.

– Мені дозволяє. Бо добро пам’ятає. Тільки тому… Дуже розумний.

– Та невже? Чого ж він не розуміє, що я йому нічого поганого не зробила?! – Майка підводиться з циновки, ноги потерпли. – У мене там грубка, певно, знову згасла…

– Допомогти?

– Дай краще щось почитати.

– Тут жіночих романів немає. Технічна література, поезія, психологія…

– О, ні! Не треба. – неушкодженою рукою Майка показує Хаусу фак, іде до дверей.

– Зачекай! Ліхтар візьми. – Санджив суне слідом, усміхається винувато.

– Нащо?

– Бо не годиться в Уляни свічі брати. То її хліб. А в мене кілька ліхтарів. На акумуляторах. Підзарядив – знову горить. Бери!

– Дякую. Тільки не набивайся ти мені більше в помічники! Домовилися?

– Добре, – погоджується Санджив. – Ти й сама відмінно справляєшся. Троянов сказав: «Не слабодуха». Так двір розчистила… Ми вранці побачили – здивувалися.

Майка поверталася до сірої хатки, притискала до боку великий ліхтар із металевим гачком, за який його можна підвісити до стелі, одного второпати не могла: хто ж їй двір вичистив, якщо не Санджив? Може, Уляна? Хотіла була зазирнути одразу й спитати, та біль у животі потяг до пігулок.

– Уляна, а хто ж іще! – вирішила.

Реп’яхова Тома перетнулася з Уляною за тиждень на автостанції в Добриках. Їхала в Київ по товар, вбралася файно – уги зі стразами, пуховик із норковою оторочкою на каптурі, модна шапка з фетровими квітами. Царівна! Гроші в ліфчику, порожні торби в шкіряну червону сумку з камінцями склала. Добре, що водій на Тому азартним оком кидає й не проти змінити маршрут, щоби на зворотньому шляху спочатку підібрати капулетцівську бізнесменшу з повними сумками біля Троєщинського ринку, а потім уже на Чернігівську трасу вивертати.

– Справи в Києві чи скучила за столицею? – спитала Уляну похмуро, бо чого його радіти, коли потенційний покупець туди пнеться, де магазинів – як очок на старій картоплі навесні. Накупить усього до біса – місяць до Томи не зазирне.