На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 23

– На підлозі. Матрац надувний купила. Тсс! Гайда на кухню, бо ще дівчат побудимо, а їм завтра до світанку прокидатися. – Вітка кидає Майчині речі в коридорчику, суне до п’ятиметрової кухоньки. – Хочеш сьомги?

– Давай…

Вітка дістає зі старенького «Дніпра» кілька тарілок: на одній кілька шматочків солоної сьомги, чималий шмат печінкового паштету, сирокопчена ковбаса дивної еліпсоподібної форми. На другій – жовте присохле олів’є, на третій – обкусаний десерт.

– Це торт? – питає Майка.

– Я ж у ресторані працюю! – Вітка вже курить. Всілася на підвіконня, димить у відчинене вікно.

До Майки доходить.

– То недоїдки?

– Ти в ресторані не працювала? Не знаєш, як це робиться?! – психує Вітка.

Усе Майка знає, та сама жодного разу з чужих тарілок не брала… І Вітку образити не хочеться. Підхоплює двома пальцями середній шматочок сьомги, що він лежить поміж двох інших, ніби то гарантує – ніким не обслюнявлений.

– І ким будеш? – питає Вітка.

– Не знаю. Завтра документи до аграрного понесу. На кілька спеціальностей. На захист рослин, на тваринництво, ще щось таке, не пам’ятаю. – Майка сьорбає гарячий чай, усміхається подружці. – Мама діда київського перестріла. Він… типу закохався в неї. Обіцяв мене в інститут прилаштувати заради того, щоби мама погодилася до нього переїхати. Завтра о дев’ятій маю біля аграрного бути.

Вітка регоче: «Блін, доярка!» Дістає з шафки пляшку «Мартіні»: «Відзначимо, Гілю, якщо до вишу потрапиш!»

Так і не відзначили. Вітчина халупка – на лівому березі, усі Майчині інтереси на березі правому зосередилися: виш, гуртожиток, нові друзі. І за рік після вступу не могла визначити: дійсно Луцик допоміг чи встряла туди, де того року логічний недобір виявився?

– Як називається спеціальність, Майє? – питала мама. У вересні наважилася – здала генічеську хрущовку квартирантам, переїхала до Луцика. Старий наступного ж дня Надюсю до рагсу потяг, бо, казав, то дозволить суттєво розширити їхню житлову площу: у міністерстві, мовляв, саме розглядають його заяву на нову квартиру. Майка сиділа на чистенькій кухоньці стандартної однокімнатної квартири на Харківському масиві, з вікон – ліс, труби якісь. А старий брехун казав – квартира в центрі.

– «Технологія виробництва і переробки продукції тваринництва»…

– Я особисто просив! Щоби саме на цю спеціальність! – похвалився Луцик, відсунув порожню чашку. – Ближче до м’яса…

Мама одразу підхопилася чашку мити. Майці на душі зашкребло.

– Це ж тобі години дві до гуртожитку добиратися, – натякнув дід.

Майка вискочила надвір, поклялася більше жодного разу не потикатися до Луцикового гніздечка. Не сильно й страждала. Передзвонювалися з мамою, раз зустрілися в місті, бо з Генічеська надійшли гроші від квартирантів і мама більшу частину доньці віддала.

– Трохи на ліки для Григорія Івановича залишила, – пояснила винувато.

– А собі? – спитала Майка.

– А що мені? У мене все є. Їздили з Григорієм Івановичем у село до його рідні. Молока нам дали, сметани, курку… – Мама звикала жити новими реаліями.

– Працювати не підеш?

– Григорій Іванович проти.

– Не нудно?

– Григорій Іванович дві контрамарки до театру приніс. На вихідні підемо. – У маминому голосі зазвучали нотки гордощів.

Ну, і добре! Бо в Майки справ по горло. Уперше після вступу група першокурсників із гуртожитку збиралася в центр міста: Хрещатик подивитися, себе показати, і Майці до дідька сильно хотілося встигнути перефарбувати русяві коси у щось ектремально-прекрасне. Щоби той Київ вмер!

Чи то фарба виявилася простроченою, чи то Майка перетримала її, але коли вимила голову, злякалася: щось воно… надто жовте!

– Гілко! Може, поголити тебе? – запропонував котрийсь із гуртожитських, коли жовта Майка наздогнала однокурсників на зупинці маршрутки.

– Краще перефарбуватися спробую, – відказала.

За тими спробами уважний міг би відстежити метушню Майчиних сподівань. Попервах яскраві фарби змінювали одна одну, а Майка безбожно косячила, бо розгубилася вкрай – після загубленого в степах при морі райцентру гамірний, сяючий вогнями Київ вабив тисячами принад. Майка спішила напитися столичного життя, розривалася – прогулювала лекції, аби помріяти перед вітринами дорогих бутиків чи знайти дешеві аналоги на «Даринку» і в секондах, недосипала, аби повеселитися з друзями на вечірці чи закрутити швидкоплинний роман, а то зривалася в пошуках підробітку, щоби не просити грошей у мами і Луцика. І вкотре мастила голову чудернацькою фарбою.

Іноді це навіть допомагало. На першій же сесії перед іспитом із хімії повернулася до гуртожитку перед світанком, у голові каша: «Не готова, провалюся й поготів!» Рішення вилупилося вкрай несподіване. Замість продивитися конспект чи принаймні хоча б поспати кілька годин, Майка дістала з рюкзака яскраво-руду фарбу для волосся й вирішила – погибель теж має бути красивою.

Дідок-професор Орест Костянтинович Кухарчук куняв, як той Вій. І повік не підняв, коли Майка першою зайшла до аудиторії, витягла білет, пополотніла.

– Можете відповідати без підготовки? – запитав чемно.

– Можу, – сказала Майка, упала на стілець навпроти професора.

Кухарчук врешті розплющив очі й… остовпів: перед ним сиділа міцненька дівчинка з наполоханими сірими очима і яскраво-червоним волоссям, на якому подекуди проступали фіолетові плями.

– Що у вас із волоссям, Гілка? – здивувався.

– Пожежа, – ляпнула Майка, почервоніла і від того перетворилася на суцільну червону істоту.

– І довго горіли, пані? – витримано запитав Кухарчук.

– Та чимало… Прагнула опанувати… хімію. Але в гуртожитку надто складно сконцентруватися.

– І чому ж? – Професор іронічно підняв брову. – Що ж там за проблеми такі карколомні?! Війна?

– Та ні. Усе мирно. Любові забагато. Можна відчинити двері до кімнати закоханих, поставити навпроти стілець, усістися і спостерігати – серіали відпочивають. Одного разу я навіть плакала, – Майка болобонила, сама дивувалася: хіба допоможе?

– Ну… То світлі сльози радості, – Професор махнув сухенькою долонькою, мовляв, сентиментальний відступ закінчено, переходимо до предмета іспиту.

– Радості мало! – відчайдушно видушила Майка. – Знаєте, чим така любов закінчується?

– Здогадуюсь.

– Не думаю.

Дідок ошелешено вирячився на нахабу.

– Перепрошу, Гілка, але упевнений, що здогадуюся, – відказав із натиском. – Вагітністю.

– Якби ж, – сказала Майка. – Тоді б у гуртожитку не вирувала напруга, а я б училася на підвищену стипендію.

– Не бачу зв’язку між вагітністю студенток і вашими особистими успіхами в навчанні. Якщо ви, звичайно, не приймаєте пологи в подруг за сумісництвом.

– Пологи… Це ж будь-хто міг би… Тобто я хотіла сказати – ні! Не приймаю! Тобто… Любов у нашому гуртожитку існує за іншими правилами.

Кухарчук скривив пику, зиркнув на Майку з прикрістю.

– Любов у вашому гуртожитку відрізняється від загальновідомих уявлень про кохання?

– Безумовно, – кивнула. – Поза стінами гуртожитку – як? Люди закохуються, потім одружуються, потім уже заводять спільне господарство. Так же?

– Ви не відкрили для мене нічого нового!

– А в нас усе навпаки. Спочатку двоє молодих, практично незнайомих людей раптом починають вести спільне господарство.

– Не розумію…

– Це просто! Знаєте, ідеш собі коридором, стукаєш у всі двері, питаєш сіль, чашку чи трохи кефіру. І хоч одні двері обов’язково розчахнуться. І тут з’ясовується, що в тебе є чашка, а в нього кефір. І ось ви вже сидите на одному ліжку і по черзі сьорбаєте кефір з однієї чашки. Хіба це не спільне господарство?

– Малувато, – скептично відказав професор.

– А далі – гірше! Оці чашка і кефір породжують довіру. І ось ти вже береш у нього джинси, щоби вискочити в них на лекцію, а він залишається в гуртожитку, бо йому нема в чому вийти. Віддав тобі свої улюблені штани. А ти ж… така вдячна! Повертаєшся і дозволяєш йому вдягти свій светр. І скоро твої і його речі перемішуються в одній купі. А це хіба не спільне господарство?