Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 51

Усі інші чекісти пішли на фронт. Високий генералітет зі столиці перебрався в обкомівську дачу, а заарештованого Самоплатова тримали в ізоляторі міліції.

Гоша був літ так на п’ять старший від Світлани. Він, як це часто буває із персональними водіями, став членом їхньої сім’ї. І коли у шефа дочка така красуня, водіям треба молоко давати за шкідливість. Світлана бачила незгладний вогонь в його очах при кожній зустрічі. І чим далі із беручкої школярки виростала доросла, приваблива жіноча краса, тим цей вогонь дужчав і дужчав.

Вона про це знала і тепер не мала нічого іншого, на що можна було розраховувати.

– Я даже не знаю, живой ли он. Такую кашу заварил. Они его так разрисовали. Едлов потрудился в поте лица, – Гоша відреагував на її антидержавні пропозиції спокійно. – Но если сделать то, что предлагаешь ты?.. Тогда в этом мире не все еще потеряно.

Батько привів його додому ще у ті бандерівські часи, коли горіла земля під ногами енкаведистів. Він не став багато розповідати. Лише сказав, що сім’я хлопчини загинула у ході перестрілки із «бандітами». А його він зробить сином полка. Справді, відправив до інтернату. Відтак в учебку, а потім узяв під своє крило. На перевиховання.

Вони з мамою не надто випитували. Батько не любив переповідати вдома всілякі перипетії зіткнень з бандерівцями. Але Гоша був хлопець тихий та смирний, веселої вдачі, тому легко влився в їхню сім’ю. На своїх специфічних правах.

– Гоша, дорогой. Они знают, что в селе у него есть сообщники. Целое подполье. Вот оно и напало на управление КГБ, чтобы освободить своего главаря. А постового бандиты связали. Сюжет прост, но они поверят. Они вообще дураки, что оставили тебя здесь одного.

– Давай, Светик, вяжи. Два раза не пропадать. Вот бери ключи. Сюда не выходите. Туда, через двор. Ну туда – куда трупы выносят. Но вы смотрите, не для того я его выпускаю, чтобы его поймали. А ты тоже, не лезь не в свое дело. Иди к маме. Сиди дома и помалкивай.

Паша був на вершині успіху. Він знав, що відстань робить своє. Але здивувався, що Ісус у безпосередній близькості виявився таким великим. Більше, ніж у людський зріст.

Знизу не видно було, але глибока зажура, що випромінювалася у далечінь, не могла не проймати. Харкавий вперше бачив такий не канонізований образ людини. Христос не був схожий на ікону, яких мільярди по усіх віках і континентах.

Він був живий під хрестом. Здавалося, його здавлював не так хрест на спині, як думи про нас, грішних. Недосконалість світу, який потребував божественної жертви, щоб вижити. Але чи не марною була праця, якщо через дві тисячі літ після розп’яття на Голгофі і через триста літ після його вознесення над цим селом перед ним знову постав розпинатель?

Паша був стурбований. Скульптурна композиція важила не менше кількох сотень кілограмів.

І що, кликати підмогу знизу? В охочих відбою не буде. Але це найпростіше. А потім ця п’янота навряд чи вилізе сюди. А якщо видряпається, то може полетіти стрімголов. Хто знову ж таки буде відповідати? Ще за тих погорілих не знесли голови, а тут знову… Жертви за торжество ідеалів.

Але мать їх туди, ці жертви. Недопустимо ламати сценарій, бо не той буде ефект, коли ділити лаври.

На лаврах мають почивати герої наодинці. Інакше – це ідеологічний груповичок. Не той ефект.

Паша прочитав напис довкруж Христа. Він, як усі в селі, знав його змалку. Глянув в очі Ісусу:

– Тепер твоя журба закінчиться. Можеш подякувати за це мені. Потім замовиш за мене слово перед батечком своїм на вашому Страшному суді. А наразі наш суд волею народу вирішив, що ти маєш йти на смітник.

«Який то був би кадр, якби відзняти цей діалог», – подумав Паша уже про себе.

Хоча то був не діалог. Христос кам’яний мовчав під хрестом.

Дрелька вп’ялася у металевий стовп, на якому трималася скульптура і яким була вмонтована у споруду церкви.

Автоген сипав іскрами у вправних руках. Розрізання тривало не довго. Тут була своя техніка, як при звалюванні дерев. Треба було пропиляти не до кінця, щоб об’єкт не звалився самовільно на людей, що, знай своє, веселилися донесхочу.

Міцна петля із линви все тугіше затягувалася довкруж кам’яної шиї. Коли металеве осердя відійшло від основи скульптури, вона все ж продовжувала перебувати у такому стані, як і тоді, коли її величальним «Осанна» вітали там, унизу, такі ж, як і ці, діти Адамові.

П’ятиденна відстань між Вербною неділею і Страсною п’ятницею простягнулася тут на триста літ. Ті, що були тоді, не несуть відповідальності за тих, що є тепер.

Але як допустили до того ті, які були між ними? Як там, унизу, на землі, могло статися таке за ці століття? Чому знову провалля геєни вогненної, яка спалює живцем тіла цих бездуховних створінь, яким накреслено бути богоподібними? Чому вони не хочуть цього? Чому вони знову там, де й були в Єрусалимі у день свого відкуплення?

Так думав один з них, який раптом виринув із західного боку храму. Натовп ахнув. А кедрівчани впізнали на церкві ще одного свого земляка. То був Бальтазар Андрій.

У піднебессі на очах у тисяч він впав у стан екстази. На його тілі з’явилися стигми – рани Ісусові. Кров, що проступала на поверхню тіла, неначе світилася на сонці, до якого було рукою подати. Кров скапувала, вдаряючись об церковну баню, як об опуклість земної кулі, яка враз змаліла під ногами цього іскристого велетня, що світився ізсередини.

Кедрівські бабусі, що принишкли у схованці під парканами, раз по раз вибухали жалібним стогоном, який уже не міг утримати в їхніх розверзнутих устах жоден із земних страхів, – «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Кедрівчани молилися попідтинню, дякуючи Богові за те, що дожили до Зішестя, за те, що божественна кров умила їхні багатостраждальні голови і скропила святу українську землю.

З’явленець стояв на другому ярусі, поки не пройшла екстаза. Відтак стигмат почав опускатися крізь отвір, який утворився на місці вивергнутої скульптури. Почав опускатися всередину церкви. На линві, яку з трепетом віддав йому Харкавий.

Його впізнали тільки земляки. Для всіх інших він був чудотворним пришестям, яке як з’явилося, так і зникло.

Юрму охопив параліч. Вона заціпеніла.

Але партія не випускала ситуацію з-під контролю.

– Товарищи, если кто не знает, это бандит из Кедровки, который сбежал из-под стражи. И вот вылез туда, чтобы помешать нашему мероприятию! – кричав у гучномовець перший секретр райкому партії Тропченко. – Никакого чуда нет. Сейчас мы возьмем преступника. И накажем по всей строгости социалистического законодательства.

Інформація, подана не із неба, а із Кедрівки, подіяла. Був привід негайно випити після такого потрясіння. Добре, що партійний керівник району вчасно все поставив на своє місце. А то кількатисячний актив району міг би повірити у Бога.

Тим часом військові уже ламали двері храму. Кагебісти ввірвалися всередину і почали шукати.

Перевернули все вверх дном і не знайшли. Його і слід пропав. Було не до жартів.

Церковний паламар був такий древній, що здавалося, він запалював тут свічки ще з першого дня храму. З вигляду мав більше років за саму 300-літню церкву, бо ніхто в селі вже так довго не жив.

Виглядало так, що кадило – його споконвічне знаряддя праці – забальзамувало його самого. Без діда Якима, якого в селі кликали дідом навіть інші діди, неможливо було собі уявити церковне начиння. Його сива споконвіку голова пересувалася в кадильному димі вздовж райських воріт. І здавалося, що це зійшов з іконостаса один із поселених на ньому живописцем апостол чи євангеліст.

Дід сам човгав по селу і, що найдивовижніше, самотужки піднімався на храмову гору. Якось посеред літньої погожої днини, коли село перебиралося з хат у поле, Андрій помітив, як дід Яким бере висоту, знай відсапуючись та подеколи зупиняючись.

– Слава Ісусу Христу, – хлопець незчувся, як зіскочив на гору й уже опинився біля старця на відпочинку.