Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 19

Неголосний шум відвернув Аліка від роздумів. Він підвів голову й побачив, що до третьої лавки від сходів, по яких можна було піднятися від трамвайних колій до Порохової вежі, сходяться бомжі з сумками та пакетами в руках. Одні тільки підтягуються, а інші вже стоять і про щось жваво розмовляють. Зібрання бомжів якось спрямувало думки Аліка в інше русло. Згадалася конституція з її правом на зібрання. Алік усміхнувся. «Всяке створіння Боже збиратися любить», – подумав він. І виникли знову в зоровій пам’яті їхні хіпівські «зібрання» тут же поруч, у саду. Промайнули підігріті літніми сонячними променями скупчення червоних клопів-солдатиків на пеньках у лісі за його будинком, бачені колись по чорно-білому телевізору з’їзди партії з тисячами одягнених в однакові темні костюми людиноподібних клопів-солдатиків. І тут же услід виринули теж бачені по телевізору в дитинстві маршируючі солдатики, абсолютно звичайні, не клопи.

А бомжі прибували, і вже бачив Алік, що є серед них і не бомжі, а просто злегка обідрані життям і суспільством бабусі та дідусі, що мали іншу ходу й інші рухи тіла, рухи, які немов підказували, що ці бабусі та дідусі мають пічку або плиту, мають стіл, за яким сидять. У бомжів такі рухи відмирають через непотрібність.

На алеї раптом з'явилася машинка-«пиріжок», біла, з написом «Оселя». Зупинилася біля цієї ж третьої лавки, тільки заїхала на траву. Публіка, що зібралась, об'єднана зовнішнім неблагополуччям, вишикувалася в чергу. Біля машини з'явились і пристойно одягнені люди – дівчата й жінки. Вони обійшли чергу, що вже налічувала осіб двадцять п'ять. Зупинилися, пояснили щось тим, що стояли. Задні подвійні дверці машини відчинились, і чергою пробігла хвиля пожвавлення.

Алік із цікавістю продовжував спостерігати за тим, що відбувається. Він навіть забув про те, що хвилину тому вже хотів підвестися й піти в яку-небудь забігайлівку перекусити.

Він дивився на чергу, на обличчя людей, не помічаючи, що симпатична кругловида пані, одягнена в джинси та в коротку синю дуту курточку, уважно дивиться на нього. У неї на грудях висів на ремінці фотоапарат із великим об'єктивом. Відвернувшись од Аліка, вона кілька разів сфотографувала чергу та дівчат, які, стоячи біля відчиненого багажника машини, наливали в одноразові пластикові миски гарячий суп із бідона-термоса. Третя дівчина видавала тим, що отримали суп, одноразові ложки та чорний хліб.

Алік, затримавши погляд на машині та людях, що зібралися біля неї, замислився про людські цінності, про прості й важливі речі. Про любов і тепло, про цвітіння дерев, про м'яку траву, про метеликів і дітей.

– Даремно ви соромитеся підійти! – пролунав над його головою сильний жіночий голос. – Адже з кожним може статися!

Він підвів голову і побачив перед собою симпатичну кругловиду жінку з фотоапаратом у руках, вона тримала одноразову миску з гарячим супом.

Алік і не помітив, як миска опинилась у нього на колінах, а в руках тепер він тримав хліб і ложку.

– Смачного! – Жінка сіла поруч, не зводячи з нього добрих зелених очей. – Ви, напевно, вперше сюди прийшли…

Від несподіваної появи цієї жінки в Аліка пропали слова. Він тільки заперечно хитнув головою, теж не зводячи з неї очей.

– Ви їжте, їжте! Суп гороховий, не з концентрату! На копчених ребрах. Смачно, – говорила вона, і голос її ставав м'якший і задумливіший, наче вона ось-ось замовкне й сама порине в які-небудь роздуми та спогади. – На переміну в нас пюре з сосискою. І компотик!

Погляд жінки раптом став суворим, як у виховательки в дитячому садку, і Алік, розуміючи, чого від нього хочуть, став з апетитом поглинати гарячий суп.

На обличчя зеленоокої жінки з кучерявим коротким волоссям повернулась усмішка. Вона спокійно, краєм ока спостерігала за їдцем, устигаючи думати і про щось своє.

Тільки-но одноразова миска спустіла, жінка взяла її з колін Аліка, забрала й ложку і, сказавши: «Я зараз! Ми сміття з собою відвозимо!» – відійшла.

Спантеличений Алік провів її поглядом і буквально через хвилину цим же поглядом зустрів її наближення. На його коліна опустилася одноразова тарілочка з пюре і сосискою. З пюре стирчала пластикова вилка.

– Як вас звати? – здивовано запитав Алік.

– Оксана.

– А я – Алік.

– Ви їжте, поки гаряче!

Алік кивнув і взявся за переміну.

А Оксана, жінка із зеленими очима, продовжувала на нього дивитись, і в її погляді прочитувалася щира жалість, співчуття чужому горю.

– У нас у Винниках і гарячий душ є, і пральна машина! – заговорила вона після паузи. – Приїздіть! Виперетесь, помиєтеся. Ви, напевно, зовсім нещодавно на вулиці…

– Так я вранці сюди прийшов, – почав було Алік, але погляд Оксани знову став суворим, як у виховательки, і він замовк, повернувшись до гарячого пюре та сосиски.

– Я можу вас до безкоштовного перукаря записати, тут недалеко, – знову сказала Оксана, подивившись на його довге волосся.

– Не треба, – прожовуючи шматок сосиски, вичавив із себе Алік.

– Вам не треба соромитися вашого стану, – Оксана мовила м'яко, з інтонацією фронтової медсестри. – Запам'ятайте! Ми тут по четвергах із першої години дня! Я вам зараз компот принесу.

Кругловидий ангел на ім'я Оксана зник і знову з'явився із пластиковим стаканчиком.

Вона пішла, дочекавшись, коли Алік доїсть переміну. Одноразову миску і виделку понесла з собою, стаканчик попросила викинути в урну і на згадку залишила листівочку з адресою і телефонами безкоштовного гарячого душу та пральних машин у Винниках.

Алік довго пив солодкий вишневий компот. Пив і знову думав про дрібні цінності й цінні дрібниці звичайного людського життя. Листівочку з адресою він склав учетверо і засунув до кишені джинсової куртки. Подивився на свої джинси, які завжди цінував зокрема й за те, що бруд на них був практично не видний. «Може, дійсно випрати їх?» – подумав, перш ніж підвестися з лавки.

Геть від нього по алеї від'їжджала біла машина-«пиріжок» із написом «Оселя». Людські збори, що виникли навколо цієї машини, теж розсмоктувалися, розсипалися, розосереджувалися, розходилися. Вже підвівшись, Алік пошукав очима Оксану, але її серед тих, що залишалися біля третьої лавки, не було.

Розділ 16

Зовнішнім боком кухонного вікна повільно сповзали великі краплі вечірнього дощу. Тарас залив свіжозварену каву в металевий термос, щільно закрив корком, потім накрутив кришку-чашку. Тепер, коли пив або варив каву, він не міг не думати про Дарку, про її веселі очі, про її чарівні дивноти. Думати про Льоню, якого він цієї ночі побачить утретє і востаннє, не мало ніякого сенсу. Льоні з'являються і зникають, а Дарка залишається у своєму нічному обміннику на вулиці Івана Франка, за маленьким віконцем із вузенькою нішею для обміну одних купюр на інші.

Ще про жодну жінку не думалось Тарасу в житті так легко і приємно. Ні, в його житті було вдосталь романтичних пригод, але пані йому траплялися, хоч як дивно, тільки двох типів: мовчазно-млосні, які чогось від нього чекали й полюбляли триматися за руку під час прогулянки, і стерви, які завжди чогось вимагали та голосно хотіли, через що стосунки у Тараса з ними виявлялися напрочуд короткими, а кінець цих стосунків щоразу приносив ні з чим не порівнянне душевне полегшення та думки про неймовірну цінність самотності як способу життя. Йому доводилося вибирати між мовчанням і криком, хоча хіба це вибір? Після чергового стерва Тараса зачаровувало млосне і значуще мовчання якої-небудь задумливо-флегматичної красуні, й він брав її за руку і вів до кав'ярні, і вона йшла, легко та беззастережно підкоряючись вибраному ним напряму руху. Ні, про них, про цих колишніх супутниць його романтичних прогулянок, йому не хотілося зараз думати. Тільки про неї, про Дарку, немов саме заради зустрічі з нею йому потрібно було носитися на старій машині по найбільш вибоїстих вулицях Львова, витрушувати зі своїх пасажирів ниркові камені-конкременти, отримувати від них же за свою медичну винахідливість і за працю грошові купюри, й тільки потім їхати до тієї, що сховалася в глибині обмінника, до її віконця, що світиться вночі, за яким таїлися не стільки грошові знаки різних народів, скільки вона сама, Дарка, чарівниця в кольорових, до ліктя, рукавичках. І він приїжджав удосвіта і просовував у нижній проріз віконця зароблені купюри, немов звітуючи перед нею за чергову трудову ніч свого життя.