Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 26

Тарас зробив кілька кроків назад і запропонував жестом сусідові увійти.

Погляд Єжи ожив і наповнився нерозумінням. Натхненний цією зміною настрою сусіда, Тарас повів його до кімнати.

– Сідай. Оксані так сподобалось, як ти мене постриг!

– А що сталося? – запитав Єжи, сідаючи за стіл.

– Я не був п'яним, розумієш? – Тарас усівся навпроти. – На розі з Франка мене щось зупинило, стало навдивовижу страшно і холодно. У ніс запах моря ударив, а згори немов чайки закричали. А коли я відступив на кілька кроків, усе це зникло.

Єжи замислився.

– У тебе випити є? – запитав він після короткої паузи.

Утішений тим, що п'ята сходинка втратила в їх розмові актуальність, Тарас різко підвівся з-за столу.

– Горілки? – уточнив він.

– Ні, давай чаю! – несподівано попросив Єжи. – Зі мною щось схоже теж нещодавно було, днів п'ять тому, вночі…

Стоячи біля закипаючого чайника на кухні, Тарас не міг не думати про дивноти в поведінці Єжи, помічені ним за останній час. Гладенько поголені щоки вдень, чай замість горілки. Усе це викликало невиразні підозри.

До чаю в Тараса нічого, крім цукру, не виявилося.

У кімнаті було темнувато, і, поставивши філіжанки на стіл, Тарас одсмикнув дві половинки фіранок.

Єжи обернувся до вікна.

– Ти рибок годував? – запитав він.

– Вчора вранці, так.

– А сьогодні вранці?

Тарас усміхнувся, взяв у руку коробочку з кормом і нахилився над маленьким акваріумом. Нахилився і завмер. Рибки нерухомо «стояли» у воді, зібравшись у компактну зграю в ближньому до краю підвіконня кутку акваріума.

– Щось із ними не те, – прошепотів Тарас, не відриваючи від рибок погляду.

Єжи підійшов і теж втупився в рибок.

– Оксана говорила, що вони можуть передбачати землетруси. – Тарас обернувся до сусіда. – Тільки в цьому разі вони мають нервово по поверхні плавати… Треба Оксані подзвонити, запитати!

– Та вони злякані! – ткнув у бік рибок пальцем сусід. – Дивися! Хтось тобі у вікно каменем кинув!

Тарас простежив за поглядом Єжи і побачив на зовнішній шибці вікна троянду тріщин, що розходилися від невеликої дірки якраз на рівні акваріума.

– Я ніколи не бачив зляканих рибок, – признався Тарас.

– Ти їх гарненько погодуй, вони і прийдуть до тями! – порадив Єжи.

Тарас щедро насипав на поверхню води корму і завмер. Буквально через секунду рибки рушили до їжі, й Тарас заспокоївся. Вони повернулися до столу.

– Треба буде тепер скло міняти, – сумно, але без трагізму мовив Тарас.

– Так, адже скоро зима! А там наскрізь дірка, – закивав Єжи. – А ось стосовно того, що тут у нас уночі коїться, треба в міліцію заявити. Це скоріше за все якась нова форма хуліганства!

– А може, магнітні бурі? – припустив Тарас. – Кажуть, що така буря може людину з розуму звести, якщо вона слабка чи хвора…

– А ти слабкий чи хворий? – стурбовано запитав сусід.

– Я – ні, я – здоровий.

– Якщо я піду заявляти, міліція посміється і пошле мене куди подалі! А ось якщо ти, то, може, і зроблять що.

– Що? – Тарас знизав плечима. – Патрулів сюди пришлють? А якщо це привиди? Міліція привидами займатися не буде! Привиди хабарів не дають, і з кишень у них нічого на пам'ять не витягнеш!

– А подзвони Оксані, – пожвавився раптом Єжи. – Вона ж така розумна і ділова! Вона відразу скаже, що робити треба! Це точно!

Тарас подивився на сусіда з підозрою. Інтерес Єжи до Оксани у Тараса не викликав ентузіазму. Одначе те, що сталося з ним рано-вранці на рідній вулиці, дуже схвилювало Тараса. Оксана ж була саме тією людиною, яка не лише могла все розставити по своїх місцях, але і на найскладніші запитання відповісти. І тут безперечне бажання Єжи побачити бойову подругу Тараса збігалося з бажанням самого Тараса почути, що Оксана думає із цього приводу.

Тарас подзвонив Оксані й попросив заїхати, сказавши тільки, що рибки, подаровані нею, якось дивно поводяться і що є ще одна серйозна тема, з якою без її поради ніяк не впоратися.

– Приїде? – обережно поцікавився Єжи після того, як Тарас опустив мобільник на стіл.

Тарас кивнув.

Через півгодини з-під вікон квартири долинув знайомий звук мотора «Чебурашки». У парадному «скрикнула» п'ята сходинка, і відразу після цього трель дверного дзвінка погнала Тараса в коридор.

– Ну що тут у тебе? – Оксана втупилася стурбованим поглядом у приятеля.

– Та тут… Ходімо, покажу!

Коли Оксана побачила Єжи Астровського, обличчя її закам'яніло.

– Ви ж збиралися сходинку замінити! – заговорила вона суворо, як учителька.

– Я пам'ятаю… Так, – забелькотав сусід. – Просто накладка вийшла, та і гроші витратилися… Я зроблю… Тут проблема серйозніша! – Сусід кивнув у бік підвіконня, де, схиливши голову над акваріумом, стояв Тарас.

– Що? Рибки? – Нотки суворості в голосі Оксани зникли. – Що з ними?

– Хтось камінчиком кинув, – показав Тарас Оксані на пробоїну в шибці, від якої розходилися кілька десятків тріщин і тріщинок. – Коли я сюди підійшов, риби усі в кутку стояли, і так нерухомо, як мертві… Немов налякалися.

– Ну? – Оксана перевела погляд з рибок на Тараса. – Але ж тепер вони нормально плавають?

– Тепер так. Але я цього ранку теж… Мене теж налякали…

– Камінцем? – сердито запитала Оксана.

Тарас заперечливо хитнув головою й почав детально розповідати про те, що пережив дорогою додому. Усмішка на обличчі гості розтанула. Вона слухала Тараса уважно, забувши про те, що Єжи стоїть поряд.

– Зі мною теж щось схоже було, – вставив сусід, коли Тарас замовк. – Тільки не тут, на Пекарській, а біля Краківського ринку, вночі. Довелося в обхід іти, тому що повітря просто тряслось, і від цього навіть тіло тряслося. Я думав, що п'яний був, але тепер розумію, що ні.

Оксана всілася за стіл, уперлася ліктями в стільницю і, підперши щоки долонями, завмерла, заглибившись у роздуми.

– Може, чаю? – запропонував Тарас і тут же помітив, як сусід схвильовано замахав рукою, привертаючи його увагу.

– Краще потім до мене на каву спустимося, – прошепотів він, мовби стараючись не тривожити роздумів гості.

Оксана обернулася.

Єжи Астровський витягнувся в струнку, відчувши на собі її погляд.

– Ви подумайте поки що, а я каву зварю! Через п'ять хвилин спускайтеся! – мовив він швидко і тут же зник у коридорі, наче боявся почути заперечення.

Неголосно клацнули двері, зачиняючись.

– Це він тебе напоумив мене покликати? – запитала Оксана Тараса.

– Ні, ми разом. Намагалися самі розібратися, а потім зрозуміли, що без тебе – ніяк. Якщо не хочеш спускатися до нього, можемо сказати, щоб він сюди приніс!

– Ну ти ж зі мною підеш на його каву?

– Звичайно, я тебе саму до нього не пущу!

– Бачиш, знаєш свого сусіда! – Оксана посміхнулася.

– Та ні, він нормальний божевільний, не маніяк!

Тільки-но зайшли до квартири Єжи, в ніс ударив різкий неприємний запах.

– Швидше проходьте до кімнати! – настійно порадив Єжи. – Я тут дезінфекцію проти мишей учора розпорошив, але провітрювати ще рано!

У кімнаті в нього виявилося напрочуд чисто і світло. Навіть Тарас, який тут уже був нещодавно, здивувався змінам. На стіні висіло новеньке овальне дзеркало в ажурній, фарбованій під бронзу, рамі. Перед ним, накрите білосніжним простирадлом, стояло старе радянське перукарське крісло.

– Що там таке? – Оксана взяла Тараса за лікоть і показала поглядом на крісло.

– Його робоче місце, – відповів Тарас і озирнувся. Єжи в кімнаті не було. – Він же перукар, – додав Тарас.

– А я думала, що просто алкоголік!

– Одне іншому не заважає, але сьогодні вранці від нього пахло шампунем, – Тарас перейшов на шепіт, почувши, як відчинилися двері.

До вітальні зайшов хазяїн квартири. У руках – таця з трьома порцеляновими філіжанками і такий же старий порцеляновий кавник. На кавнику і філіжанках – сценка полювання з хортами.

– Ви сідайте! – Єжи поглядом указав у правий кут кімнати, де стояв круглий столик, у центрі якого з вази з водою виглядала штучна троянда.