Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 32

Якби Алік приходив сюди щодня до полудня, він би знав не лише імена матусь, але й імена малюків у колясках, знав би не лише клички собак, яких тут вигулювали, але й імена їх хазяїв і хазяйок. Адже це вони постійно кричали: «Дружок! Барс! Джоллі!» Собаки своїх хазяїв по іменах не знають, тому і не кричать їм, коли ті раптом загубляться або відвернуться до пива. Собаки знають своїх хазяїв по запаху.

І Алік, зупинивши свої думки на собаках і запахах, знову замислився про своє життя. Спробував згадати запах свого флігеля, свого будинку. Спробував і не зміг. «Напевно, це природно, – подумав він, зітхнувши. – Адже я не знаю свого власного запаху? Я не можу раптом сказати: о, ця людина пахне так само, як я!»

І тут пам'ять підкинула Аліку спогад із зовсім недавнього минулого. Голубник капітана Рябцева. Там запах стояв сильний і такий, що легко запам'ятовується. Але це не був запах капітана Рябцева. Це був запах голубника і голубів.

Алік посміхнувся своїм думкам і спогадам. І помітив, як на алею скверика виїхала вже знайома йому машина-«пиріжок» із написом «Оселя» на білому боці. До неї з різних кутків скверу заспішили люди неблагополучного вигляду, їхні рухи були поривчастими, метушливими, як у непостійного вітру. Вони почали невміло створювати з себе чергу, але тут їм на допомогу поспішили троє пристойно одягнених дівчат. Вони обійшли незрозумілу чергу, і та набула форми та впорядкованості.

Алік раптом упіймав себе на думці, що він видивляється в цьому натовпі-черзі кругловиду брюнетку в джинсах і темній короткій куртці з великим фотоапаратом у руках або на ремінці. Він навіть підвівся з лавки, щоб краще роздивитися людей, які зібралися біля машини-«пиріжка».

А від машини вже відходили перші ощасливлені безкоштовним супом бомжі. Вони обережно несли одноразові пластикові миски до найближчих лавок. Хвилини через три на ближній до машини лавці сиділи вже пліч-о-пліч п'ятеро з них і майже синхронно піднімали до рота одноразові ложки. їли вони швидко, немов боялися не встигнути.

Алік задумливо спостерігав за ними, не помічаючи, що і за ним самим із сусідньої лавки спостерігає худий високий чоловік, біля ніг якого на асфальті лежить старий жовтий шкіряний саквояжик. Одягнений чоловік із саквояжем був скромно, але пристойно: коричневий костюм кінця вісімдесятих із гострими лацканами і синім значком-ромбом якогось радянського вузу над нагрудною кишенею, замшеві сірі туфлі, на голові – бежевий вузькокрисий капелюх. На якийсь момент чоловік у костюмі відвернув увагу на чергу біля машини-«пиріжка», глитнув слину, через що його борлак на худій шиї зробив різкий рух угору-вниз. Вигляд черги бомжів чомусь змусив його хвилюватись, і він повернув свій погляд на Аліка, від чого на його душі знову стало спокійніше і стабільніше.

А Алік відчув голод. Підсвідомо він іще вишукував поглядом ту добру та красиву кругловиду жінку, що нагодувала його минулого четверга тут же, у сквері. Але її не було видно. Значить, її не було. Алік дивився, як бомжі та просто бідні, доївши суп, знову ставали в чергу. Тепер уже за переміною. Потім вони отримають компот – пам'ять Аліка повернула на його язик смак цього компоту, випитого тиждень тому. Відчуття голоду загострилося. Він почав пригадувати: де тут поруч можна дешево та смачно перекусити?

А в цей час чоловік у коричневому костюмі підхопив із асфальту свій жовтий саквояжик і підійшов до лавки Аліка. Сів поруч так тихо, що Алік навіть не почув. Не почув і не побачив, поглинений своїми думками.

– А ви чому не йдете? – запитав чоловік і кивнув у бік машини– «пиріжка».

Алік здригнувся від несподіванки, подивився розгублено на сусіда по лавці, що несподівано з'явився.

– Незручно? – припустив уголос чоловік.

Алік кивнув.

– Мені теж, – сказав чоловік. – Але я вам принесу. Ви тільки мої речі постережіть! – і він указав поглядом на саквояжик.

Чоловік повернувся з двома тарілками. Одну відразу передав Аліку і тільки після цього всівся поруч. Алік дивився на гречану кашу, щедро засмачену підливкою, на котлету, на білу пластикову виделку.

– Дякую! – мовив він, обернувшись до доброго незнайомця.

– Нема за що! – вже прожувавши їжу, відповів той. – Я, даруйте, не представився. Єжи Астровський, колишній поляк.

– Чому «колишній»? – здивувався Алік. – Хіба можна бути «колишнім» поляком або росіянином?

– Колишнім кадебістом або комуністом бути не можна – ці печаті з тіла і з душі не змиваються, – відповів Єжи, відвернувши увагу від їжі. – А з мене за радянських часів усе польське вибили, окрім імені й прізвища. Та й ті пропонували поміняти! Ось і вийшло, що я – «колишній».

Гречана каша танула у роті так само легко, як слова цієї доброї людини танули у вухах Аліка, залишаючи уявний післясмак.

– Мене Аліком звуть, – сказав він. Хотілося додати що-небудь про себе, щоб порівнятися за щирістю й відкритістю з сусідом по лавці. – Я взагалі-то з хіпі.

– Колишній хіпі? – перепитав Єжи Астровський.

– Ні, – Алік хитнув головою. – Не колишній.

– А що, хіпі ще є? – здивувався співрозмовник.

– Ну, ті, хто не помер, іще живуть. І я ще живу…

Єжи кивнув і, начепивши на виделку котлету, підніс її до рота, смачно відкусив одну третину. Жував довго і зосереджено. Потім обернувся до Аліка.

– Знаєте, я нещодавно життя заново почав! – сказав сусід по лавці майже урочисто.

– Ну і як?

– Подобається. – Єжи кивнув. – Дуже подобається. Тепер розумію, що двадцять років життя втратив, але щось же ще попереду залишилося!

– Це добре! Я теж оптиміст, – мовив Алік, але голос його чомусь прозвучав сумнувато.

– Якщо ви оптиміст, то вам сам Бог велів теж почати життя заново!

– А з чого його починають? – з ледве вловимою іронією запитав хіпі.

– Із дрібниць, – твердо відповів Єжи. – 3 душу і мила, з прання одягу, з відмови від шкідливих звичок, із прибирання у себе вдома і, звичайно, з перукарні, з упорядковування свого волосся. – Єжи зупинив погляд на голові Аліка.

Аліку раптом здалося, що у співрозмовника в одну мить ніс став орлиним і хижим. Єжи був нижчим за Аліка, і зараз, сидячи та дивлячись на волосся Аліка, він трохи задер голову вгору. Аліку стало трохи ніяково. Дивний запах залоскотав у носі. Це не був запах їжі або міста.

Алік чхнув. Єжи нарешті відвернув увагу від волосся сусіда по лавці. Доїв переміну, подивився на вже порожню одноразову тарілку на колінах Аліка. Узяв її.

– Я за компотом сходжу, – сказав підводячись. – А ви саквояжик постережіть!

Тільки-но Єжи пішов, пропав і запах, який стурбував Аліка. Алік оглядівся. Черга перед машиною-«пиріжком» розсмокталася, хоча бомжі ще кучкувалися по п'ять-шість душ у кількох місцях недалеко від їхньої «польової кухні». Прохолодний вітерець підказав, що сонця більше немає. Алік надів свій крислатий капелюх. Кинув боязкий погляд на небо.

– Так як ви гадаєте? – поруч знову всівся «колишній» поляк і тут же передав Аліку пластиковий стаканчик із компотом.

– Відносно чого? – запитав Алік.

– Відносно того, щоб почати життя заново?

– Я ще не думав про це, – признався Алік. – Це занадто серйозна тема.

– Так, – погодився Єжи. – Але, як я сказав, можна ж починати із дрібниць!

Він нахилився до свого саквояжика, розкрив його, не піднімаючи з асфальту. Дістав звідти квадратне дзеркало розміром із книжку, перукарські ножиці й ножиці-гребі-нець, квадратний шматок страшенно знайомої Аліку особливої матерії зеленого кольору, великий пластиковий гребінь.

– Це все я знайшов у себе вдома, коли зробив прибирання після двадцяти років недоладного життя, – пояснив Єжи, передаючи дзеркало Аліку.

Алік узяв квадратне дзеркало, видивився в нього. Його обличчя, відбите в дзеркалі, виявляло нерозуміння. Він знову перевів погляд на зелену матерію, яку Єжи струсив у повітрі, як струшують скатерть, аби звільнити її від крихіт.

У носі знову залоскотало від неприємного й незрозумілого запаху.

– Я вас можу підстригти просто тут і абсолютно безкоштовно, – сірі очі «колишнього» поляка втупилися просто у вічі Аліка.