Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович - Страница 13

13

– київську митрополію повинен був очолити московський ставленик;

– гетьман позбавлявся права давати українським містам самоврядування, тепер це робилося винятково царем;

– істотно розширювалося коло повноважень московських воєвод в українських містах (збір податків з некозацького населення, податей з купців, грошових зборів з оренд та ін.).

Про цих воєвод потрібно сказати особливо. Справжнім шоком для багатьох в українському суспільстві стало те, що гетьман Лівобережжя сам попросив у царя збільшити кількість міст, у яких повинні були стояти московські гарнізони. Історики вбачають у цьому наслідок того, що Брюховецький, хоч і прийшов до влади в 1663 році за підтримки рядового козацтва і січовиків, давно вже не почував з їхнього боку серйозного опертя для своєї влади. Запорожці розчарувалися в гетьмані, який запобігав перед прийшлими московськими воєводами й збільшував свій особистий статок, повертав у кріпацький стан селян. Російська зброя повинна була захистити Івана Брюховецького не тільки від внутрішніх бунтів, але й від його правобережного опонента. На прохання лівобережного гетьмана російські гарнізони відтепер розміщалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, Полтаві, Новгороді-Сіверському, Кременчуці, Кодаку[27] та Острі.

Будучи в Москві, Іван Брюховецький не обмежився проханням про надсилання додаткових збройних сил. Гетьман одружився і поріднився таким чином з одним з найвельможніших московських боярських родів Долгоруких. Одночасно він і сам дістав від вдячного царя титул боярина і земельні

володіння. Дворянство і маєтки отримали і його однодумці зі старшини. Усе це, знов-таки, не викликало захоплення в населення Лівобережної України.

Після цього відносини українців із представниками московської влади на їхній землі розвивалися по низхідній. Московські воєводи, зі свого боку, поводилися як повновладні господарі, чинили суд над місцевими жителями на власний розсуд. У 1666 році російська влада почала перепис українського населення – захід, що з часів Середньовіччя означав швидке розширення податкової бази, обкладання подушною податтю місцевих жителів. Не залишало сумнівів у подальших намірах великодержавних політиків Андрусівське перемир’я 1667 року, укладене без будь-якої участі правобережних або лівобережних лідерів.

«Хисткості» населення Лівобережжя, спрямовані проти воєвод чи Брюховецького, не припинялися і з окремих спалахів загрожували перерости в загальний вибух. Вище було розказано про бунт жителів Переяслава. Дуже показово, що він відбувся за підтримки амбіційного гетьмана Дорошенка і татар. Були й інші виступи. Так, низовикам ще в 1665 році вдалося витіснити із Запорожжя воєводу Косагова, потім січовики розправилися з московським послом у Криму Ладиженським. Після цього кошовий отаман хоча й намагався загладити провину перед Москвою, але на адресу гетьмана пішов куди зліший лист, у якому отаман обвинувачував саме Брюховецького в тому, що той своєю необачною політикою довів справу до зіткнення двох православних народів. Наведемо уривок з іще одного листа отамана до гетьмана: «Почули ми, що Москва буде в Кодаку, але її там не потрібно. Погано робиш, що починаєш з нами сваритися, зброя не допоможе в полі, якщо вдома не буде ладу. Хоч ти від царської величності отримав пожалування, але достоїнство своє отримав від Війська Запорозького, Військо ж не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана».

Напевно, вже в 1667 році Іван Брюховецький планував свій різкий поворот – антимосковське повстання. 19 січня 1668 року старшинська рада в Гадячі прийняла рішення про повстання проти Москви. Воно почалося 4 лютого. Московським воєводам було запропоновано залишити українські міста. Деякі воєводи підкорилися добровільно, інших – вивели силою, як, наприклад, у столичному Гадячі і полковому місті Полтаві. До березня 1668 року практично всю територію Лівобережжя було звільнено від російської військової присутності, московські гарнізони утрималися тільки в Києві та Чернігові. Повстання перекинулось і на схід – на Слобожанщину, яка взагалі офіційно не входила до Гетьманщини. Тут Брюховецького підтримав Іван Сірко. На Харківщині проти нього діяв місцевий полковник Ріпка. Йому вдалося не пустити знаменитого запорозького ватажка у Харків, розбити повстанців під Печенігами і Чугуєвом. Після цього на території полку з’явилися татари, що підтримували Брюховецького, сам полковник Ріпка був убитий нечисленними змовниками в полковому центрі. Утім, нове керівництво легко погасило вогнища повстання в цьому міцно пов’язаному з Росією регіоні.

Наприкінці квітня з Бєлгорода в Україну виступило московське військо на чолі з досвідченим Григорієм Ромодановським. У травні ця армія взяла в облогу Котельву. А в кінці того ж місяця Дніпро в районі Кременчука перейшли війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Ми вже неодноразово зустрічали нашого героя на Лівобережжі. У тому числі як гетьмана іншої частини України. Чи варто повторювати, що Дорошенко і далі бачив кінцевою своєю метою єдину країну, а в зв’язку з цим готовий був з’являтися на лівому березі Дніпра з будь-якого приводу – приводити татар по ясир, допомагати бунтівникам. Цього разу таким приводом став виступ Брюховецького. Чи було це несподіванкою для гетьмана Лівобережжя? Виявляється, зовсім ні. Документи переконливо свідчать про те, що Петро Дорофійович уже давно листувався з Брюховецьким, пропонував йому виступити спільно, щоб усі українці в результаті виявилися «одного стада овечки». Листи того ж змісту надсилав на адресу московського ставленика митрополит Тукальський, натякаючи при цьому на те, що саме він може стати гетьманом обох берегів. Як альтернативу Москві Дорошенко висував Стамбул[28]. Є відомості, що на січневій раді 1668 року в Чигирині вже були представники Брюховецького, які, виходить, разом з дорошенківцями прийняли рішення про те, щоб українці обох берегів жили в єдності і платили данину султанові і кримському ханові. Через якийсь час аналогічне рішення було прийнято і на раді лівобережного козацтва. Петро Дорошенко писав до хана Аділь-Ґірея ІІ в січні 1668 року про те, як би поляки і росіяни «яких-небудь лихих задумів над нами і всією Україною здійснити не хотіли», у зв’язку з чим пропонував бахчисарайському правителю зробити спільний похід на Лівобережну Україну з метою її звільнення від Росії. Приблизно в той же час до султана і хана відправилися і посли Брюховецького, яких було прийнято доброзичливо. Татари охоче включилися у воєнні дії на Лівобережжі.

Отож, Дорошенка на лівому березі чекали. Після з’єднання двох армій, а тим більше за підтримки татар війна з росіянами мала шанси закінчитися цілковитим успіхом. Ще раніше було вирішено, що єдиного гетьмана зрештою обере Всеукраїнська рада Війська Запорозького. Брюховецький розраховував на те, що як ініціаторові повстання булава єдиної України дістанеться саме йому. Тим паче що вибір буде зроблено на території Лівобережжя. Іншої думки був Дорошенко. Поки на лівому березі Брюховецький виганяв московських воєвод, його хитрий союзник через брата Григорія вже домовлявся з московським представником Тяпкіним: «Під великодержавною рукою царської величності хочемо бути, тільки б у нас у містах і містечках воєвод, ратних людей і всяких московських начальників не було, вольності наші козацькії і права були б не порушені і гетьманом би на обох берегах Дніпра бути Петрові Дорошенку, поборів і всяких податків з міщан та інших тяглових людей ніяких не брати, а гетьманові Брюховецькому по милості великого государя можна прожити і без гетьманства, тому що він пожалуваний найвищою честю і багатьма милостями».

Перейшовши Дніпро, правобережний гетьман рухався через Говтву, Решетилівку на Опішню, йдучи таким чином назустріч Івану Брюховецькому, який зупинився на Сербіному полі[29]. 7 червня сюди прибули і війська Дорошенка. Місце це ввійшло в історію України ще раніше – у 1658 році. Тоді Лівобережна Україна була охоплена народно-козацьким повстанням М. Пушкаря і Я. Барабаша, з якими боролися війська гетьмана Виговського. Поле лежало неподалік від оспіваної в літературі Диканьки. Свого часу гетьман Виговський вислав сюди війська з Миргорода, щоб підтримати введення в полтавські полковники Івана Богуна, котрий мав замінити Пушкаря. У складі цього двохтисячного з’єднання був і підрозділ полковника Івана Сербіна – дійсно серба за національністю, що й дало йому прізвисько. Полковник був наголову розбитий пушкарівцями, а поле дістало свою назву Сербіне. Серед поля була височина, що називалася Сербіна могила.

вернуться

27

Особливо образливий пункт для мешканців Запорозької Січі. Фортецю Кодак приблизно на місці нинішнього Дніпропетровська свого часу збудували поляки, зокрема для контролю над козаками. Ті не раз руйнували її, проте поляки відновлювали знову. Тепер же звідти за ними, очевидно, повинні були стежити московські служиві.

вернуться

28

Докладніша розповідь про прийняття Дорошенком турецької протекції – у наступному розділі.

вернуться

29

Грабянка стверджує, що Дорошенко рухався не на з’єднання з військами Брюховецького, щоб потім разом бити росіян, а навпаки – перегородити шлях лівобережному гетьманові, який ішов у Котельву, де стояли сили Ромодановського.