Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович - Страница 21

Наступ союзників Дорошенка розгортався успішно. Для них, але не для українських обивателів. Турки і татари не щадили нікого, перетворюючи край на подобу пустелі. Ті, хто уцілів, переїжджали на лівий берег. Довго оборонявся Ладижин. Посланий сюди Самойловичем з півтори тисячами А. Мурашко героїчно відбивав атаки 40-тисячної турецької армії. Зрештою, самі жителі не дали йому піти з міста, вважаючи, що він сам мусить відповідати перед султаном за свої вчинки. Проте відповіли всі. Величко надає великого значення цьому епізодові, пояснюючи небувалу жорстокість, виявлену турками не тільки щодо Ладижина, але й до інших українських міст. Після взяття Ладижина турецьке командування направило загін Мустаф-паші до Умані з наказом спалити місто, а жителів полонити. Сюди ж прибула старшина Дорошенка, яка вмовляла уманців здатися, чого так і не сталося. Під час боротьби за Умань турки втратили багато людей. (За деякими оцінками – до 10 тисяч.) Місто було взято штурмом, а потім там відбулася кривава розправа над усіма, хто трапився під руку. Гетьманові вдалося врятувати небагатьох, кого він уключив до особливого списку, переданого союзникам. Узявши багату данину – у тому числі людьми, султан повернув на Дунай, а по дорозі туди розорив ще декілька міст: Тростянець, Тульчин та інші.

Нам, напевно, ніколи не пощастить довідатися, яка була справжня роль чигиринського гетьмана в тій смертельній вакханалії, що діялася на території Правобережжя. Те, що його провина в цьому є, не викликає сумніву – адже турки прийшли сюди захищати саме Дорошенка, на його прохання і просто у зв’язку з тим, що він свого часу визнав себе васалом султана. Досить часто в літературі зустрічаються твердження, що Дорошенко і сам палив села, піддавав репресіям козаків, міщан і селян, які відійшли від нього, шляхом найжорстокіших заходів намагався зупинити потік переселенців на лівий берег Дніпра і віддавав цілі міста на розправу татарам і туркам. Оскільки наша книга не має апологічного характеру, ми не будемо з будь-якого приводу виправдувати дії цієї людини. Але історія як наука закликає дуже обережно ставитися до того, в чому нас намагаються переконати джерела. Як правило, їх пишуть представники сторони-переможниці, а перемогли ж у результаті противники Дорошенка. Владність гетьмана і час, у який він жив, не дозволяють нам припускати, начебто він впливав на сучасників і співвітчизників лише вмовляннями, та деякі дані свідчать і на його користь. Перепинити шлях озвірілим ордам він не міг, але і задоволений їхніми діями, мабуть, не був.

Відхід турків і татар дозволив утрутитися в події полякам, які все ще не втрачали надії на повернення своєї влади над Правобережжям. На третьому польсько-російському з’їзді в Андрусові представники Варшави висунули свої претензії Росії, зажадали віддати Київ (цю умову перемир’я 1667 року Москва так і не виконала). На це московські дипломати заявили, що їхній державі належить не тільки Київ, але й усе Правобережжя, оскільки воно було передано поляками туркам за Бучацьким договором, а відвойовано росіянами в останніх силою зброї, а не відібрано в Польщі. Восени 1674 року на Брацлавщині починає свої операції армія короля Яна III Собеського, а в грудні він шле своїх послів до Чигирина із завданням – схилити Дорошенка до переходу під владу Речі Посполитої. Ходили чутки, що гетьман хоче прийняти польську протекцію лише на зиму, щоб з початком більш зручної для ведення війни пори року повернутися під опіку Османської імперії. Так чи інакше, Петро Дорофійович справді і далі повідомляв про свої кроки султана. Полякам він запропонував тристоронній союз – Туреччина – Крим – Польща, – який був би спрямований проти Московського царства. Для своєї ж держави він вимагав від короля поновлення Гадяцького договору, укладеного за Виговського. Саме про це говорилося в так званих Чигиринських пунктах, направлених на розгляд монарха в лютому 1675 року. Одночасно в Стамбул відправилися М. Вуяхевич і Г. Гамалія з черговим проханням про військову підтримку для спільного походу на Лівобережжя.

У 1674 році знову важливим гравцем на політичній арені став Іван Сірко, який повернувся з російського полону. Скориставшись тим, що татари були на півночі, він напав на залишений ними Крим і явно прискорив повернення хана з території України. Треба сказати, що чи не найбільше радів цьому набігові Сірка Ян ІІІ Собеський, котрому довелося битися з татарами на Брацлавщині. Він кілька разів посилав на Січ подарунки, пропонуючи Сіркові виступити проти «ворога Христового» разом з поляками. Та взимку козацький лідер отримав інший «подарунок» – від татар. Хан організував напад на саму Січ безпосередньо на Різдвяні свята, гадаючи, що в цей час значна частина мешканців серця Запорожжя буде не в змозі не те що взяти до рук зброю, а навіть й розплющити очі. Однак атака ця закінчилася цілковитим провалом.

Наступного року змучене безперервною бійнею Правобережжя знову «зустрічало гостей» з Туреччини, Криму, Запорожжя, Лівобережжя, Росії і Польщі. Самойлович і Ромодановський знову перейшли Дніпро. З півночі підтримку Яну ІІІ Собеському надали литовці, які під командуванням М. Радзивілла взяли Паволоч. Деякі сердюки, що здалися тут на милість переможця, згодом прибули у Брацлав до польського короля і вступили до нього на службу. Володіння Дорошенка скоротилися лише до самої столиці. Турки і татари не пропустили і цього сезону, але розв’язували вже винятково свої завдання. Так, війська Порти воювали під Львовом, Підгайцями, Заваловом і Теребовлею – тобто більше з поляками, ніж з росіянами. Восени Ібрагім-паша відступив.

Великою втратою для Петра Дорошенка стала смерть улітку 1675 року його друга, соратника і радника митрополита Тукальського. У гетьмана залишалося все менше вірних людей і все менше потенційних союзників. Уже наприкінці червня в стані Самойловича перебувало близько семисот «знатних» і двох тисяч рядових козаків, що служили до цього року Дорошенкові, і він ухопився за останню можливість зберегти якщо не булаву, то волю. Єдиною людиною, на яку він міг ще поставити, був його то однодумець, то ворог Іван Сірко. Побувавши в московському полоні, народний герой не мав особливої любові до росіян, а татари, що робили Дорошенка в його очах ворогом, уже не були так тісно зв’язані з Чигирином. Тому Сірко вирішив підтримати гетьмана. Ще на раді в Запорожжі 1674 року отаман звертався до січовиків: «Пошлемо сказати Дорошенкові, щоб не віддавав клейнодів Ромодановському, оскільки в Ромодановського така правда: як відібрав клейноди в Юрка Хмельницького, так не віддасть і нам, Війську Запорозькому». Незабаром гетьман справді приймав запорозьких послів, які радили йому не піддаватися росіянам. Довідавшись про таку позицію Сірка, Ромодановський навіть наказав заарештувати в Мерефі, що на Слобожанщині, його дружину і дітей та перевезти їх у Переяслав як заручників. Однак це не зупинило свавільного отамана. 10 жовтня 1675 року в Чигирині відбулася рада за участю як дорошенківців, так і Сірка разом з товаришами, що прибули сюди. Дорошенко відрікся від турецької протекції і склав присягу цареві, якого в даному разі за своїм власним бажанням представляв Іван Сірко. Перед представниками запорозького товариства Петро Дорофійович поклав знаки своєї гетьманської влади. Сірко відвіз клейноди на Січ і повідомив про те, що відбулося, в Москву. Наступного року він і Дорошенко домовилися про організацію ради на Січі для виборів гетьмана, яким явно не став би Самойлович, зате теоретично за підтримки запорожців міг бути Дорошенко або сам Сірко.

Однак цар і його оточення збиралися довести справу до кінця і відмовилися визнавати присягу, складену таким чином. Сірко отримав досить різку відповідь, а від Дорошенка зажадали повторення церемонії, але вже перед особою більш надійного Самойловича і під контролем Ромодановського на лівому березі Дніпра. Коли гетьман відповів, що здасть повноваження тільки на Чорній раді, Самойлович домігся в Москви дозволу почати новий збройний наступ на Правобережжя. Підійшовши в другій половині вересня 1676 року під стіни Чигирина, росіяни і козаки Самойловича почали бомбардувати місто, але бій був недовгий – Петро Дорошенко віддав наказ останнім своїм загонам припинити опір. Того ж місяця відбулася козацька рада (можливо, у Переяславі), на якій багаторічний правитель Правобережної України ще раз склав присягу цареві[39] та віддав Самойловичу булаву, бунчук і печатку. Дорошенку вручили «статті», в яких йому дозволялося жити, «де він хоче», і прощалися всі минулі вчинки. Через кілька днів він повернувся до Чигирина, здав ключі від міста російському офіцеру і наказному гетьману Самойловичу. Через кілька тижнів колишня столиця прощалася з одним із найвідоміших своїх жителів.

39

У цей час покійного Олексія Михайловича вже змінив його менш видатний син Федір. Самойлович доклав усіх зусиль, щоб очорнити свого правобережного противника і перед новим керівництвом.