Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 16

Вони випурхують на вулицю.

— Куди поспiшаєте, красунi? — гукають до них хлопцi в дворi.

— Я б за таку — повiсився! — каже чоловiк своєму приятелю в метро, мiряючи Анну-Марiю хмiльним поглядом.

— Може, поїдемо разом? — пропонує їм той.

— От воно… Почалося… — задоволено шепоче Ада. — Оце життя, а ти весь час сидиш у квартирi, як прикута…

Пiд'їзд будинку вражає Анну-Марiю чистотою, на входi сидить консьєржка, яка презирливо оглядає дiвчаток. Ада по-хазяйськи натискає на кнопку дзвiнка.

— Пам'ятай, я на тебе розраховую… — шепоче вона.

…Стефан — гладкий, високий, з повним обличчям i вологими долонями справляє на Анну-Марiю неприємне враження. «I що в ньому могло так сподобатись Адi?» — з подивом думає вона. Пухкi м'якi губи торкаються її долонi, й Анна-Марiя ледь стримується, щоб не висмикнути її. Великий палець Стефана занадто довго ковзає в її перевернутiй долонi, залишаючи в нiй вологий слiд…

Квартира видається Аннi-Марiї справжнiм замком — всюди килими, рiзьбленi меблi, яких не побачиш у магазинi, шкiрянi диван i крiсла, у центрi — скляний столик, на якому фрукти й безлiч рiзноманiтних пляшок. Анна-Марiя обережно сiдає в крiсло, всiм своїм єством вiдчуваючи вiдповiдальнiсть моменту. «Зараз свататися почне…» — думає вона.

— Вип'ємо, дiвчатка, за знайомство! — пропонує Стефан i наливає в круглi товстi склянки коньяк. Ада кокетливо хихикає, високо закидає ногу за ногу, пiдморгує Аннi-Марiї: «Треба!».

Та вiдчайдушно робить ковток, судомно хапає ротом повiтря, ставить келих на мiсце.

— Що таке-е? — розтягуючи слова промовляє Стефан. — Дiвчинка не п'є?

— Прикидається! — смiється Ада, роблячи Аннi-Марiї «страшнi очi».

— Ну-ну, тодi — до дна, до дна! — умовляє господар, простягаючи Аннi-Марiї її келих.

— Не вдавай iз себе незайману! — сичить Ада.

Її тон не подобається Аннi-Марiї, та вона задля подруги повинна витримати все до кiнця. «Потiм розберемося! Аби цей вiзит скорiше закiнчився…» — вирiшує вона i мужньо вливає в себе залишки напою.

— Ну, от i молодець! — каже Стефан i знову наповнює келих.

— Нi, я бiльше не можу! — махає рукою Анна-Марiя.

— А ти закушуй. Ось — виноград, персики… — пропонує хазяїн i знову торкається її руки вологими пальцями. — Гарненька в тебе, Адочко, сестра…

Цього разу Анна-Марiя смiливо вiдштовхує його долоню — випитий коньяк додає їй смiливостi.

— Що таке-е? — знову тягне Стефан, поглядаючи на Аду й несподiвано виходить iз кiмнати. Та пiдхоплюється, бiжить слiдом. Кiлька хвилин Анна-Марiя сидить у повнiй самотi, розглядаючи картину на стiнi. До неї долинає збуджений шепiт, а потiм ледь чутно клацає замок у прихожiй. До кiмнати Стефан повертається сам, знову наповнює келихи, сопе, поглядаючи на Анну-Марiю.

— А де Ада? — запитує та.

— Ви що, не можете одна без одної жодної хвилини? Посидь, розслабся, що ти така напружена? Пий, закушуй… Ти ж, напевно, нiколи не бачила таких фруктiв у своїй хацапетiвцi. Це — банани.

— Я знаю…

Стефан сiдає до неї ближче, майже поруч. Анна-Марiя помiчає, що його скронею стiкає крапелька поту, залишаючи блискучу дорiжку на щоцi. Вiн закурює, одним ковтком випиває свiй коньяк i важким поглядом мiряє гостю.

— Вступати приїхала?

— Так…

— Без грошей тепер нiкуди не всунешся… У тебе грошi є?

— Сто карбованцiв…

Стефан смiється i кладе руку їй на плече.

— Велика сума. Насмiшила! Але не хвилюйся — ти така гарненька, навiщо тобi iнститут? Це твiй колiр? — запитує вiн, вiдгортаючи з обличчя Анни-Марiї пасмо волосся.

Господи, скорiше б повернулася Ада! Бiльше за все на свiтi Аннi-Марiї хочеться встати й пiти. Але вона не може пiдвести подругу, адже та стiльки для неї зробила. Треба потерпiти…

— Ну, добре, — говорить Стефан i рiзко розчавлює недопалок у важкiй кришталевій попiльницi. — Поламалася трохи i — досить! Iди до мене!

Анна-Марiя намагається пiдвестися, але Стефан миттєво навалюється на неї, вдавлює в диван своїм пухким важким тiлом. З його почервонiлого обличчя на Анну-Марiю скочуються каламутнi краплi поту, одна потрапляє прямо на губи… Анна-Марiя здригається вiд огидного вiдчуття, намагається пручатися, але гора жиру — слизька й волога — огортає її з усiх бокiв, не дає дихати. Останнє, що Анна-Марiя зауважує — пухкi оголенi груди супротивника, що поросли рiдким рудуватим волоссям. Вона вiдчуває хрускiт зламаного ребра. Потiм настає темрява…

— …Маємо два виходи, можеш вибирати: зарию тебе де-небудь у лiсосмузi, або ти будеш слухняною дiвчинкою й усе минеться, — немов крiзь товщу води, до Анни-Марiї долинає голос, i вона вiдчуває, як у неї вливають коньяк, зуби стукають об край келиха, у горлi палає вогонь. — Попереджати треба! Я ще влаштую Адцi веселе життя — говорила, що ти перша повiя в мiстi, циркова пiдстилка…

Анна-Марiя насилу пiднiмає повiки. У грудях нiби щось хрустить, як у зламаної механiчної iграшки. Вона стискає зуби, поступово приходить до тями. Намагається не дивитися в бiк загорнутого в простирадло хазяїна квартири, що вже сидить навпроти й жує виноград, випльовуючи кiсточки прямо на килим. Стримуючи напади болю, Анна-Марiя з чималими зусиллями натягує джинси. Клаптi розiрваної блузки валяються на пiдлозi й на диванi.

Напiвроздягнена вона прямує до передпокою.

— Гей, ти куди? Накинь що-небудь! — кричить Стефан. — Я дам грошi на таксi…

У передпокої Анна-Марiя знiмає з гачка першу-лiпшу сорочку, накидає на плечi — кожен рух викликає новий спалах болю. Уже вiдчинивши дверi, вона розумiє, що боса. Повертається до зали, оглядає кожен куток у пошуках туфель… Стефан спостерiгає за нею.

— Давай швидше! — раптово каже вiн. — Линяй звiдси, доки не передумав. Iнакше менi справдi доведеться тебе придушити…

Анна-Марiя взуває туфлi. Уже стоячи на порозi, зауважує, як Стефан випиває черговий келих, i голова його безсило спадає на груди…

У дворi пiд грибком у дитячiй пiсочницi, стиснувшись у клубок, обхопивши колiна руками, сидить Ада. Анна-Марiя непевним кроком прямує до неї, на ходу зав'язуючи довгi поли чужої сорочки, мовчки сiдає поруч. Ада нервово кахикає, дiстає з кишенi пачку сигарет. Сiрники ламаються в її тремтячих руках.

— Ну, скажи хоч що-небудь… — нарештi промовляє вона. — Скажи, що я сволота, гадина…

Але Анна-Марiя не може розчепити стиснутi зуби.

— Хоч вислухай мене, — просить Ада. — Ти нiчого не розумiєш у життi. Ти вважаєш, що я тебе пiдставила, ти скривджена i, певно, ненавидиш мене… Але… Словом, сьогоднi ж, от просто зараз, я скажу йому, що ти пройшла медекспертизу i подала заяву в мiлiцiю, а я — свiдок зґвалтування. Скажу, що йому свiтить п'ятнадцять рокiв, якщо ми першого вересня не ввiйдемо в дверi iнституту, як студентки. Упевнена, його татусь зробить для нас усе!.. Марi, Марi, ти чуєш мене?! — Ада несмiливо торкається руки подруги. — Зi мною цей фокус не пройшов би, зрозумiй. До того ж, ми вступимо разом, як i мрiяли! Я ж тобi обiцяла! Ну, прости мене, подруго!..

Ада ридає, смикає Анну-Марiю за руку, цiлує безвiльну долоню. Її слова Анна-Марiя чує немов iз-пiд товстого шару вати:

— Марi, ти завжди була для мене iдеалом, ще з дитинства. Думаєш, чому я чiплялася до тебе? Пам'ятаєш, як натерла тобi щоки кропивою? Господи, Марi, ти не уявляєш, як я тобi заздрила! Як мрiяла з тобою дружити! А виходило все навпаки… Це через мою дурiсть. Так мене виховували… Я знаю, що я погана, гiрша за всiх, та, Марi, повiр — усе минеться, ти все забудеш — що тут такого, все одно це коли-небудь мало статися! Головне, ми залишимося тут, нам буде весело, добре, попереду стiльки цiкавого! Ти пробачиш менi коли-небудь?!!

Ада намагається вiдкинути пасмо волосся з обличчя Анни-Марiї, заглянути в обличчя.

— Ти не уявляєш, що це означає — бути такою, як я! Подивися на цi лупатi очi — я їх ненавиджу! А ноги! А цi рудi пасма — хiба це волосся! Мене завжди лапали в тролейбусах маснi дядьки, i нiхто нiколи не сказав менi того, що, пам'ятаєш, одного разу сказав тобi наш слюсар: «Маленький ельф»…