Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 19

— Так, я пам'ятаю. Заходьте. Кави?

Вона набирає двi цифри телефону i просить принести каву. Дiвчина дiстає iз сумки диктофон i глянсовий журнал, з обкладинки якого на всi тридцять два зуби всмiхається Дженiфер Лопес.

— Я вас слухаю.

— Моя рубрика в журналi називається «Успiх», — вочевидь хвилюючись, каже дiвчина. — Я б хотiла написати про вас нарис.

— Але ж я не естрадна зiрка, не актриса… Що про мене писати?

— Однак ви досягли визначного успiху в бiзнесi!

— Ну гаразд, гаразд… Скiльки вам потрiбно часу?

— Хоча б годину…

— Ого! Тодi до дiла. Запитуйте, — вона вiдкидається в крiслi, на обличчi — вираз утоми й нудьги.

Дiвчина клацає кнопкою диктофона, на його боцi спалахує крихiтна червона лампочка.

— Ваше iм'я справдi Анна-Марiя? Хто дав вам це iм'я? — здалеку починає дiвчина, i стає зрозумiло, що вона тут — надовго, i треба налаштуватися на вигадування версiї в дусi часу — казку про Попелюшку. Нинiшня публiка вiрить у казки з гарним, бажано — грошовим закiнченням. I вона, Анна-Марiя, найвдалiша для цього кандидатура. Народилася в провiнцiї, майже бiдна сирiтка, старанно гризла гранiт науки, пiднiмалася службовими сходами, тягнучи за собою залiзобетонний хвiст комплексiв, була чесною i безкомпромiсною, а ще, як прийнято говорити нинi, — креативною. Пiсля закiнчення iнституту пекла пирiжки у задушливiй кухнi маленької забiгайлiвки, потiм iнспектувала заводськi буфети, соромливо вiдмовляючись од пакетiв iз продуктами, якi пiдсували членам ревiзiйної комiсiї, поки за таку принциповiсть не опинилася на вулицi, без роботи й вихiдної допомоги. Потiм вивчала новомоднi книжки з маркетингу, вечорами просиджувала над перекладами статей на цi самi теми з американських i англiйських журналiв, поки не зробила своє вiдкриття, що визначило подальше життя. «Вiдкриття» складалося з безлiчi хитрощiв i нюансiв, завдяки яким можна було мати реальний прибуток, не боячись податкової iнспекцiї. У невеликому кафе, куди її влаштувала вiрна Ада (яка на той час уже здiйснила свою мрiю — вискочила замiж за заклятого ворога Анни-Марiї — Стефана), працювала не бiльше пiвроку. У бiльш престижному закладi — в ресторанi в самому центрi столицi — також затрималася ненадовго: її перекуповували, щоразу пропонуючи посади на ранг вищi вiд попереднiх. Тепер вона — вiце-президент Гiльдiї рестораторiв, власниця левової частки доходiв найфешенебельнiших ресторанiв, клубiв i казино мiста… I вона… стомилася до безкраю. Та хiба про все це розкажеш?… Хiба можна пояснити, що вона вже не виплутається, не вибереться з цього механiзму, тому що при входi на повну потужнiсть працює залiзна шестерня, котра перемелює на дрiбнюсiнькi шматочки. Вона увiйшла в цей тунель зовсiм гола, як при народженнi, пробивалася вперед, не помiчаючи, що позаду вже кимось виставленi загати, i всi шляхи до вiдступу — вiдрiзанi.

А дiвчинцi-журналiстцi нiчого цього й не треба знати, вона вже розпитує про улюбленi парфуми, марки одягу, взуття… I, як акула, поглинає цю, таку божевiльно дорогу, годину. Анна-Марiя вже бачить цю статтю, цю казку для молодих дуреп, котрi готовi без вагання увiйти в серцевину безжального механiзму, сподiваючись на щастя.

Дiвчинка-журналiстка нарештi вимикає диктофон, iще раз побiжно оглядає кабiнет i виходить iз почуттям виконаного обов'язку. Анна-Марiя натискає кнопку голосного зв'язку, вона знає, що Ада вже нудиться пiд дверима, й настрiй у неї не найкращий: через пару годин у Анни-Марiї лiтак.

— Куди тебе несе?! — вривається до кабiнету Ада Павлiвна. — Через тиждень рада акцiонерiв!

— От i лишишся — за мене…

— Ти що — занедужала?

— Будемо вважати, що так… Зупинiть землю — я хочу зiйти…

— Ну, ти схиблена! Добре, сходь. Тiльки тримай мене в курсi… I все ж таки, що сталося? Чого ти хочеш?

— Нiчого. Просто… «скуштую достославного напою й не знатиму нi добрих, анi злих»… Далi не пам'ятаю…

— Ой, не подобаєшся ти менi!

— Я нiкому не подобаюся.

— Дарма кокетуєш. Гаразд, я помчала далi.

Ада, як завжди, великою вогняно-рудою кулею вилiтає з кабiнету i її рiзкий голос уже долинає з першого поверху офiсу…

«…Я й дотепер не знаю, що погнало мене сюди, на узбережжя Середземного моря, в цю маленьку країну, котра з висоти пташиного лету нагадує лiгво гiгантських рептилiй… Бажання смертi? Але чому саме сюди? Невже тiльки тому, що в одному з модних журналiв (чтива, як на мене, занадто претензiйного) одного разу потрапила на очi рекламна статейка й один рядок розбурхав уяву: „Час тут зупиняється. I стоїть, немов ложка в склянцi з густим медом…“

Справдi, ледь ступивши на територiю готелю, що мiстився на самому березi моря, Анна-Марiя почувалася трохи дивно. Тиша, немов безмежна ватяна сфера, огортала острiв.

Курортний сезон iще не розпочався. У п'ятизiрковому готелi, крiм неї, перебували ще з десяток родин, в основному — iталiйцi.

У готель Анна-Марiя потрапила пiзнього вечора. Її ще трiшки погойдувало пiсля чотиригодинного перельоту (сервiс був чудовий, проте лiтати вона все одно боялася). Люб'язний портьє вiднiс її речi до номера й трохи затримався бiля порога, чекаючи на чайовi. Отримавши своє, розповiв про кращi блюда мiсцевої кухнi i з гiднiстю пiшов, побажавши приємного вiдпочинку. Їсти Аннi-Марiї не хотiлося… Вона вийшла на балкон. I вiдразу ж її оповив потiк майже вiдчутного на смак солодкого повiтря, сповнений ароматом петунiй i хвої. Вiн, цей запах, влився в кiмнату, заповнив собою весь простiр — густий i природний, зовсiм не схожий на парфуми, але такий само солодкий i насичений. З висоти п'ятого поверху Анна-Марiя бачила, як на острiвцях свiтла, утворених лiхтарями, порядкує родина їжачкiв. Набережна була пустельна, поверхня моря поблискувала, як рiвна, гладенька плiвка, з-пiд якої просвiчувала зеленуватим неоновим свiтлом мiсячна дорiжка.

„Умерти саме тут було б дуже романтично… — подумала Анна-Марiя, — але чому, власне кажучи, я маю померти? Тому, що життя склалося вдало i виявилося не такою вже й цiкавою пригодою?“ Вона сама поставила собi дiагноз пiд кодовою назвою „синдром Мартiна Iдена“ i з цим треба було або змиритися, або… („читайте Джека Лондона, панове!“). Одначе, крiм нинiшнiх рефлексiй, вона добре пам'ятала, що їй завжди було страшно пiти й зовсiм нiчого не залишити пiсля себе.

Її примарна iмперiя, створена для задоволення шлункiв — цих „цвинтарiв бiфштексiв“ — не могла йти на серйозний карб.

Тiльки речi мають право на безсмертя — вони зберiгають пам'ять про своїх господарiв. Увiрувавши в це, Анна-Марiя роздаровувала все, що їй належало, все, що було пiд рукою в ту мить, коли думка про неминучiсть переходу в кращi свiти наздоганяла її. Вона з легкiстю роздавала свої каблучки, сережки, безлiч iнших гарних i безглуздих дрiбничок, немов разом iз ними й саму себе посилаючи в життя вiчне. У такi хвилини виникала iлюзiя, що її запам'ятають завдяки цьому довгограючому мотлоху.

З певного часу Анна-Марiя вiдчайдушно заздрила (заздрiстю нескiнченно бiлою, як чистий аркуш паперу) художникам, музикантам, поетам — не через їхню славу, а тому, що вони надiленi вищим щастям — залишати пiсля себе свої полотна, партитури чи книжки. Хiба мiг умерти Моцарт? А Мiкеланджело чи Петрарка?! Вона чудово усвiдомлювала, що Бог не дав їй жодного таланту. Жодного. Крiм умiння працювати. Але знання всiх тонкощiв бухгалтерiї, хитрощiв комiвояжерства й усiх ринкових новацiй, здiбнiсть до точних наук, iнтуїцiя й економiчне чуття не могли забезпечити їй безсмертя. Що вона могла б зробити задля цього? Придбати дiлянку на Мiсяцi, як це робили iншi товстосуми? Купити маленьку планету пiд мiльярдним номером i дати їй своє iм'я? Заморозити свою плоть до третього тисячолiття? Але навiщо їй, Аннi-Марiї, ТАКЕ безсмертя — дурне, непотрiбне i смiшне?

Були часи, коли вона сподiвалася, що проголошена Незалежнiсть — це всесвiтнє свято для дiтей — щось змiнить у її життi, поки з подивом не усвiдомила, що вона, незалежнiсть, завжди жила всерединi неї, вiд початку, коли вона вiдчула бажання самiй розпоряджатися не тiльки своїм життям, а й спробувати приручити смерть. Нинiшнiй стан речей зовсiм вiдбив у неї волю до життя. Спочатку Анна-Марiя помiтила, що перестала вiдчувати запах i радiти смаку свiжих черешень. Це сталося тодi, коли вона вже мала змогу обирати новiтнi аромати найдорожчих парфумерних фiрм i купувати взимку португальську полуницю. Разом iз цим вiдчуттям вiд неї пiшла любов. Спочатку вона перестала годувати своїх акварiумних рибок, а пiзнiше без вiдрази могла дивитися тiльки в обличчя старих i дiтей.