Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 22

— Он як. А ти хiба не любиш побешкетувати?

— Люблю. Iнодi. Але зараз менi нiколи.

— Чим же ти так зайнята?

— Розумiєте, у нас хворiє мама. Якщо я буду галасувати, вона не засне. Лiкар сказав, якщо ми всi будемо думати про маму — вона видужає. Я приходжу сюди думати, поки вона спить.

Старий важко втягнув у себе повiтря й закашлявся.

— У тебе, напевно, хороша мама.

— I вродлива, — вiдповiдає дiвчинка. — А тата немає, тiльки дiдусь. Дiдусь, бачите, вже старенький, вiн не може носити мене на плечах. Одного разу мене нiс дядько Льоня. Але дядько Льоня вже не приходить — вiн у космос полетiв, так мама сказала. А коли мама видужає, в нас iще сто таких дядькiв з'явиться, — так бабуся сказала!

— Оленко! — докiрливо хитає головою дiдусь. — Не говори дурниць!

Помовчали.

— У вас якiсь неприємностi, дорогенька?

Старий запитав це так доброзичливо, що в неї вперше навернулися на очi сльози. Вони пiдступають ще й тому, що цей старий дуже скидається на iншого — з iншого життя… Старий дивиться запитально, начебто хоче довiдатися всю правду, вiд самого дитинства. I вона зважилася…

— А знаєте… Чоловiк лiкував мене вiд божевiлля. Два мiсяцi стацiонару. Я втекла…

— Що ж iз вами було?

— Уявлення не маю! — треба, щоб голос звучав якнайспокiйнiше…

— Ну, що вам сказати, дитино — вертайтеся додому. Бо почнуть шукати, повернуть назад. Та ще й термiн подовжать.

Так-так, саме так усе й вiдбувається: вона непотрiбна й нецiкава цьому старому. Вiн проганяє її, як прокажену. Але голос i очi його по-зрадницькому ласкавi. Як у того, iншого… Iз забутого життя.

Вона повiльно йде зi скверу.

Iде до обшарпаного будинку, на першому поверсi якого — їдальня. Поки вона йде, починається дощ. Дрiбний, слiпий.

Вiн залишає на обличчi сльози. Їдальня нагадує лiкарню. Така сама тиша, побрязкування посуду, синi стiни… Людей майже немає.

От що вона запам'ятає гарного з усiєї цiєї подорожi — суп! Рисовий суп-розсольник. Вiн налитий у величезну важку тарiлку з грубим написом „Їдальня“, вiн парує, покритий прозорими озерцями олiї. Вона ретельно протирає перекручену в талiї ложку й опускає її в блiдi мiсяцi супу. Суп дуже смачний. Дуже. Мамо, суп просто чудовий! Бабусю! Який теплий, лагiдний суп! Як тодi, коли… Хочеться плакати. (Що ти несеш? — Серце. Чому воно таке важке й гостре? Воно безладно розгойдується на тонкiй ниточцi й поступово пробиває груди…)

Одинадцятиповерховий будинок, як ракета, спрямована вгору, й так само, як ракета, сповнений вiдблисками призахiдного сонця. У нього дивний екiпаж. Його члени нiколи не збираються в кают-компанiї, не знають один одного в обличчя. Куди мчить ця ракета?

Люк на дах незамкнений. У дитинствi вона любила бувати на горищi. Сонце опускало свої спицi в дiри старої покрiвлi, i здавалося, що падає сонячний дощ. У цьому будинку немає горища — просто вихiд на дах. Вона сидить на парапетi й думає: „Як навчитися жити?“

Повернутися додому? Вiдлежатися ще пiвроку в сiрому будинку iз садом, де кожен день — свiдок людських трагiкомедiй. Знову почати життя пiд недовiрливим наглядом нудотно-спiвчутливих очей? Говорити й вiдчувати, як слова потрапляють у лабораторнi пробiрки, як їх розглядають на свiтло, дiлять на складовi частинки, порiвнюють з iншими i… не розумiють.

А небо таке бiле. Захiд уже скотився донизу й небо вгорi — як полотно. Ще кiлька хвилин — i його заллє чорнило присмеркiв. Це означає, що завтра буде гарний безвiтряний день. Отже, все-таки буде „завтра“? У гаманцi — дрiб'язок. Зрозумiло — на зворотний квиток не вистачить. Навiть на автостоп. На п'ять рисових супiв хiба що…

Небо таке спокiйне. Воно обволiкає, заколисує, сповиває в хмари. Небо шепоче: „Все буде добре. Не все у свiтi — любов. Є ще спокiй…“

Мати-одиначка, напихаючи дитинi рота, зводить очi: „Я вiд свого втекла — їду до сестри в Луганськ. Заживемо!“

Чоловiк iз пельменями озирається: „А що в мене?… Усе в нормi. Живу ось. А що ще робити, га?“

Жiнка, скинувши моднi туфлi, пiшла…

Дiвчинка Оленка довiрливо заглядає в очi: „Якщо я буду в повнiй тишi думати про маму, то вона видужає?…“

„Є ще спокiй…“ — промовляє небо, й вiтерець нiжно пiдштовхує в спину: „Полiтаємо?“

„Можливо, серце розiрветься ще в повiтрi?“ — думає вона й робить крок…

Летить, задихаючись, захлинаючись жахом, вiтром…

…I — опиняється в темрявi вбогої кiмнати з бiлою сукнею на дверцятах шафи…

…Брязкiт скла, що розбилося десь унизу, змушує Анну-Марiю здригнутися. Та це ж вона випустила з рук келих iз мартiнi! Цей звук налякав родину їжачкiв. Вона струшує головою, матрьошки спогадiв швидко складаються — одна в одну. До бiса! Усе — до бiса.

Вона давно вже виховала в собi дитя, що має назву цинiзм. Тiльки вiн, цинiзм, має право на життя i процвiтання в цьому свiтi. Якби не вiн, була б вона не вiд свiту цього. Однiєю з тих дамочок, котрi постiйно скаржаться на життя й депресiю. Цинiзм, що його по-святенницькому називають життєвою фiлософiєю, єдиний засiб вiд смертi й розчарувань. Iнакше можна було б збожеволiти.

А так у будь-якiй ситуацiї є змога насмiхатися над собою, над усiм, що вiдбувається навколо. Можна зiбрати свої шматки з асфальту, обтруситися i — йти далi.

Анна-Марiя наливає нову порцiю мартiнi — добре, що в номерi кiлька келихiв! — i вирiшує прийняти ванну. До речi, яка тут ванна кiмната? Туди вона ще не заглядала…

Анна-Марiя занурюється в теплу воду. Навпроти — величезне (невже — венецiйське?!) дзеркало. З нього на неї дивиться дуже гарна жiнка — „зухвала й весела!“ — iз тих, хто не запитує сумно: „Де мої сiмнадцять лiт?“

Очi злипаються… Загорнувшись у бiлий махровий халат, Анна-Марiя виходить iз ванної i падає на широке двоспальне лiжко. Вона навiть не має сил розстелити його.

Це перша нiч у незнайомiй країнi. Анна-Марiя ще не знає, що вона називається ПОВЕРНЕННЯ…

Яка тиша! Це просто неймовiрно. Свiтанок забирає iз собою запах петунiй. Замiсть нього так само гостро пахне морем. Увечерi Анна-Марiя не встигла роздивитися, що ця кiмната така бiла: шпалери, фiранки, меблi… Навiть картина на стiнi написана в бiло-блакитних тонах.

Вона виходить на балкон i не бачить унизу метушнi, яка зазвичай панує на узбережжях iнших країн. Двiр i вулички, що ведуть кудись нагору, пустельнi. Дивне мiсто. Воно, як дивовижний нарiст, прилiпилося до самого краєчка гiрського хребта. У нього лише кiлька вуличок, один майдан iз маленькою, нiби iграшковоюґратиушею, i рибний базар. Уздовж узбережжя строкатим ланцюжком вишикувалися ресторанчики, в бухтi погойдуються бiлi вiтрильники. Але мiстечко видається вимерлим, як у фiльмах жахiв. Однак це не лякає Анну-Марiю. Вона мрiяла саме про таку тишу й безлюддя. Ледь устигла подумати про це, як десь у глибинi дорожньої валiзи задзвенiв мобiльний телефон. Анна-Марiя поглянула на екранчик. Звiсно, це Ада!

— Слухай, подруго, хочеш чи нi, та я посилаю до тебе Ларика. Ти менi не подобаєшся! До того ж хлопцевi потрiбний вiдпочинок.

Анна-Марiя намагається заперечити, однак Ада, як завжди, не слухає її:

— Ларик тобi не заважатиме. Ти ж знаєш, який вiн тактовний. Просто вiн пригляне за тобою, а ти… за ним. Може, менше дурниць накоїш. Адже я тебе знаю! Все! Цiлую!

Ларику, а точнiше — Ларiоновi, Адиному синовi, — двадцять два роки (Адка народила його на першому курсi й вiддала на виховання батькам). Тепер хлопець навчається на третьому курсi того самого iнституту — Ада наполягла, але вся його енергiя спрямована в невдячне рiчище письменства. Iз цим Ада нiчого не може вдiяти!

Отже, їде Ларик. Зважаючи на все, вiн може прибути до вечора…

Анна-Марiя спустилася до ресторану. Вiн був напiвпорожнiй. Гамiрна родина iталiйцiв юрмилася бiля шведського столу, накладаючи в широкi тарiлки салати й спагетi, в кутку за столиком сидiла парочка нiмцiв лiтнього вiку. Анна-Марiя налила собi кави й сiла бiля вiкна. Вiд моря її вiдокремлював рiвний заасфальтований майданчик. Пiску на пляжi не було — море вiдгороджене високим парапетом iз залiзними драбинками, як у басейнi. Каменi на так званому пляжi витесанi у формi лав, i навiть звiдси можна побачити, як навколо них снують швидкi плямистi краби. Анна-Марiя витягла з пляжної сумки (пiсля снiданку вона вирiшила вiдразу ж iти на пляж) сигарети, закурила, дивлячись удалечiнь. Думка про те, що вже увечерi їй доведеться спiлкуватися iз сином подруги, неприємно бентежила її…