Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 25

„Ти знову сидиш на нашiй кухнi, на своєму улюбленому мiсцi — бiля вiкна. Ти говориш iз матiр'ю про розлучення, яке маєш пережити. Я так i знав. Я знав, що ти нiкому не можеш належати! Ти — вiтер, що проходить крiзь пальцi. Смiшно, якщо хтось думає, що може втримати вiтер у стиснутiй долонi. Коли б життя звело нас у якомусь iншому вимiрi, я б нiколи не посмiв видати своє хвилювання чи ревнощi навiть кiнчиками вiй. Менi завжди здавалося — я так вiдчував — твоє життя проходить НАД життям i жодним чином його не стосується. Ти сама якось говорила про це, тiльки iншими словами…“

„Сьогоднi я купив кокс… Це коштувало менi купу бабок, а головне — безлiчi побоювань i дурних запитань, на якi немає вiдповiдi. Знаєш, менi було добре. Менi й тепер добре, тому що ти була зi мною. Я точно знав, що це ти. Можеш менi не вiрити, але я фiзично вiдчував тебе, чув твої слова i… не мiг вiдiрвати голову вiд подушки, тому що знав: тiльки вiдкрию очi — тебе не буде. Як страшно усвiдомлювати, що тебе нiколи не буде в моєму життi. Це несправедливо!“

„Ларику, чому ти мокнеш пiд дощем?“ — запитала ти, зупиняючи машину навпроти булочної, i я збрехав, що вийшов по хлiб. Ти навiть не здивувалася, чому „по хлiб“ треба їздити на протилежний кiнець мiста. Ти пiдвезла мене додому, пiднялася зi мною до матерi… Поки ми їхали, я дивився на твої руки. Вони так владно й упевнено стискали кермо… Ти жодного разу не подивилася на мене, тiльки розпитувала про навчання, ще про якiсь дрiбницi. Це було так боляче…»

«Я все одно колись скажу тобi, що кохаю…»

— Дякую, — сказала вона, простягаючи йому блокнот. — Це найкраще, що було в мене за останнi кiлька рокiв.

Вiн вiдхилив її руку:

— Залиш це собi…

— Ларiоне, послухай, ти дуже гарний хлопець…

Вiн знiтився, на його щоках знову проступили червонi плями.

— Будемо вважати, що… менi знову не пощастило, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Знаєш, адже я можу сказати тобi, що прийду… Щоб ти заспокоївся й переконався, що я така сама, як усi. А ти купиш менi велике яблуко чи ще що-небудь… Але потiм, повiр, усе буде не так. Зовсiм не так, як ти хочеш. I це все, зрештою, смiшно…

Вона подивилася на море, у яке знову спускався рiвний червоний диск захiдного сонця.

— Я завжди любитиму тiльки тебе…

— Тобi це лише здається.

Але вона не була впевнена в тому, що має рацiю.

— Хочеш, щоб я поїхав?

— Так. Менi треба побути самiй.

— Гаразд. Я поїду…

Вiн справдi поїхав цього ж вечора, й Анна-Марiя зiтхнула з полегшенням. Та все одно вiдпочинок був дещо зiпсованим, тепер її мучили думки про цього хлопчика — як вiн долетiв, що сказала Ада, куди вiн пiде й чим буде займатись увесь цей час? Усе це було так незвично, нiби на неї звалилася нова вiдповiдальнiсть.

…Пiсля снiданку вона вийшла на пляж, i чомусь сьогоднi вiн видався їй особливо пустельним. З репродуктора на березi линула музика. Була субота, й Анна-Марiя посмiхнулася: очевидно, музику тут вмикали у вихiднi, як у добрi старi часи… Вона лягла на гарячий камiнь i заплющила очi. Нiчого не могло бути прекраснiшим — море i саксофон! Море в черговий раз дивувало своєю зовсiм гладенькою, майже скляною поверхнею, пiд якою ворушився дивовижний пiдводний свiт: снували рибки, переповзали з каменя на камiнь блакитнувато-зеленi краби. А сакс награвав призабутi дисидентськi мелодiї, виплеканi джинсовими бороданями в андеграундних комiрках. I тепер усе це так дивовижно i пронизливо поєднується: тепло моря й легкий холодок вiд ностальгiчних мелодiй. Анна-Марiя зрозумiла, що закохалася в цю маленьку гiрську країну, яка всiєю своєю топографiєю нагадує внутрiшнiй рельєф музичної скриньки i пахне також чимось призабутим, як… як та купка дрiбничок у коробцi Ларика.

Цiєї митi вона зрозумiла, що хотiла б залишитися тут назавжди. Оселитися в «старому мiстi» — невеличкому п'ятачку, оточеному фортечними мурами й суцiльно вимощеному жовтою плиткою. Вулицi в ньому були такими вузькими, що їхнi обидва боки можна було з'єднати розмахом рук, та все ж на них тулилося безлiч кав'ярень, антикварних магазинчикiв i музеїв. А на майданi перед ратушею прямо на вулицi стояли столики, пахло прянощами i свiжосмаженою рибою. Над фортечним муром височiли синi гори, в їхнiх ущелинах угадувались обриси руїн середньовiчних фортець, а бiля пiднiжжя, на великiй вiдстанi один вiд одного, як кубики, розсипалися будинки мiсцевих жителiв. У дворах деяких iз них так само були поставленi два-три грубо обтесаних столи пiд широкими дашками, обплетеними диким виноградом — тут для прихильникiв екзотики й нацiональної кухнi господинi готували надзвичайно смачнi обiди. Анна-Марiя уявляла, як восени це iграшкове мiсто завмирає, перетворюється на фантом, i це зовсiм не лякало її. Вона розумiла, що в неї є всi шанси справдi осiсти тут. Наприклад, купити невелику дiлянку землi бiля моря — он скiльки їх виставлено на продаж! — побудувати кiлька бунгало й налагодити елiтарний туристичний бiзнес для обраних. Але це буде всього лиш iще один гачок, на який вона спiймається, i ще бiльше потоне в тисячi марних справ. Можна просто плюнути на все, забрати з банку всi належнi їй грошi й жити тут, аж доки вони не закiнчаться. I не в готелi, а винайняти кiмнату в якоїсь старенької мiсцевої бабусi — з краєвидом на море i затишним балконом, заставленим вазонами…

…У сумцi задзеленчав мобiльний телефон. Анна-Марiя вже геть розiмлiла на сонцi й не вiдразу зрозумiла, хто говорить…

— Це ти в усьому винна! — кричала Ада надривним i зовсiм незнайомим голосом. — Чому вiн так швидко поїхав?! Що вiн тобi зробив?

— Почекай. Ти про що? — Анна-Марiя вiдчула, як похолодiли її ноги, i цей холод стрiмко став пiднiматися вище i вище, все тiло накрило крижаною хвилею. — Що сталося?

— Ларик помер… Лiкарi говорять, вiд передозування… Але ж вiн… мiй хлопчик… не був наркоманом… Я це точно знаю…

— Коли це сталося?

— Сьогоднi вранцi… Заходжу до нього в кiмнату, а вiн… — у слухавцi почулося ридання. — Щось палив перед тим усю нiч у дворi, а потiм повернувся, сказав: «На добранiч, мамо…» А я, iдiотка, його ще насварила!.. Навiщо, навiщо ти вiдпустила його?!

Вона ще довго щось кричала в трубку, але Анна-Марiя вже не розумiла змiсту слiв. Коли ридання припинилися, вона натиснула кнопку вiдбою.

Як сомнамбула, поверталася до свого номера, страшна, в'язка, як води Стiкса, нездоланна сонливiсть навалилася на неї i пригнула до землi. Ноги ледве вiдривалися вiд ворсистого ковролiну, що встеляв пiдлогу готелю. Ледь доплелася до свого номера i з великим зусиллям повернула в замку ключ. Хотiла впасти на лiжко, але раптом вирiшила дiяти iнакше: дiстала iз сумки тюбик губної помади й затерплими руками намалювала на бiлiй шпалерi високий напiвкруглий прорiз… Четвертi дверi вiдчинилися самi, без найменшого натиску, й Анна-Марiя сторчголов скотилася вниз…

…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах — рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки — занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль — занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.

Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка — десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком — i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.