Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 30

— Ти чого? — навiть ключi жалiбно дзенькнули, щiльно затиснутi в долонi.

— Ну, привiт, брате Олексо… — сказала Анна-Марiя. — Не думала, що побачу тебе ще коли-небудь…

— Ти чого? Чьо ти хочеш? — Вiн перевернув кепку-адiдасiвку козирком на потилицю. — Ми, чьо, знайомi?

— Не «чьо», а «що». А знайомi ми з тобою були рокiв двадцять тому. Навiть жили в одному будинку, в однiй квартирi…

Вiн посмикав себе за нiс (Анна-Марiя добре знала цей жест) i нарештi присвиснув, присiв, зняв кепку, пригладив потилицю розчепiреною п'ятiрнею.

— Оце так! Машко? Оце номер! — Вiн обiйшов машину й наблизився до Анни-Марiї майже впритул, як до музейного експоната за склом. Розглядав її сторожко й зацiкавлено. — Тебе не впiзнати. Ну й фiфа! Хто б мiг подумати… Зайдеш до нас?

— «До вас» — це як?

— Ну, до нас… дружина в мене, шибеникiв двоє…

— А мати?

— Мати з батьком давно вже в ЛТП паряться. На пару.

— Зрозумiло…

— То зайдеш? Посидимо… Ти така класна стала…

Вона майже не слухала його. Вона вже пошкодувала, що взагалi пiдiйшла: зруйнованi замки спогадiв набували обрисiв сумних задвiрок.

— Що-небудь знаєш про Санюль?

— Санюлi?… — його чоло зiбралося складками. — А-а… Санька i Соня… Так їхнiм предкам теж пропонували тут квартиру, коли будинки зносили — рокiв десять тому. Але Сонька замiж вийшла, виїхала. А Саня розбився давно.

— Як розбився?

— Ну, вiн же льотчик. Щось там на випробуваннях не спрацювало…

— Саня все-таки став льотчиком…

— Ага. На свою голову. Лiтає тепер, — Олекса покрутив пальцем над головою.

— А ти, виходить, квартиру отримав…

— А що — претендувати будеш?…

Анна-Марiя знову спiймала себе на думцi, що не слухає, не розумiє його слiв, пропускає повз вуха, як чужу, незнайому говiрку.

— Знаєш, що?… — вона попорпалася в сумочцi й дiстала звiдти кiлька купюр по сотнi. — Це — для старих. Купи їм що-небудь… Одяг, харчi…

Олекса занадто поспiшливо взяв грошi.

— А це, — вона знову витягла гаманець. — Це вiзьми — дiтям щось купиш.

— Ти що — мiльйонерка? — вiн чомусь перейшов на шепiт.

— Будемо вважати, що так… — усмiхнулася вона.

— Ну, ти даєш! — Олекса машинальним рухом знову перевернув кепку козирком уперед. — Так шо — зайдеш у гостi? Ходiм, посидимо, вип'ємо. Як-не-як родичi, хоч i не кровнi…

Анна-Марiя струснула головою i простягнула руку до козирка його «адiдасiвки»:

— Не думаю, що це гарна iдея! — i насунула йому кепку мало не на носа, вiдчуваючи, що в цю мить їй стало легше. Нiби до цього невимушеного жесту вона йшла все життя… — Прощавай! — i, рiзко повернувшись на пiдборах, пiшла геть.

— Гей, стривай, — боязко гукнув до неї Олекса. — Слухай, ти пробач менi за того пацюка, га?!

Анна-Марiя не озирнулася. Вона знала, що вiн так i не поправив кепку, насунуту на очi. Не посмiв…

Вона йшла швидко й вiдчувала, як за її спиною, у безжальному полум'ї згоряє двiр її дитинства…

I все-таки вихiд iще був. Як це вона могла забути?

Анна-Марiя вперше тверезо подумала про Дверi. Але не як про марення, сон, хворобливу уяву чи навiть божевiлля. Нинi вона вперше зрозумiла, що Дверi — єдина реальнiсть, подарована їй невiдомо за якi заслуги. Тепер вона чiтко знала, що треба зробити! I зробити не випадково, в поривi розпачу, а цiлком свiдомо. I ця думка викликала в неї тремтiння.

Вона квапила водiя таксi, немов вiзника, i той щосили тиснув на газ, залишаючи ребристi вiдбитки шин на все ще мокрому асфальтi.

Вона забiгла в свiй номер i судомним рухом вивернула вмiст сумочки на стiл.

Слава Богу, в нiй виявився синiй маркер…

Коли вона малювала пiвколо, руки її тремтiли. Вона штовхнула долонею стiну i вiдчула її холодний опiр. Щось було не так… Стоп! Треба зосередитися. Поштовх! I знову рука безрезультатно ковзнула по гладенькiй поверхнi. Дверi не пiддавалися. Їх просто — не було… Був лише овальний розчерк на готельних шпалерах.

— Звичайно ж. Так i мало бути. Я просто збожеволiла! — вимовила вголос Анна-Марiя. — Я збожеволiла. А вiрогiднiше, все життя була божевiльною.

Вона вирiшила, що необхiдно випити, й зiйшла вниз, до бару. Добре, що вiн працював цiлодобово. Бiля шинквасу нiкого не було. Вона взяла чарку якогось лiкеру й спустила Альфонсiно з плеча, але вiн не схотiв пити нудотно-солодку рiдину й тiльки дивився на неї здивовано.

— Щось iще? — запитав бармен, притлумлюючи в собi смачний позiх.

— Нiчого…

— У вас щось трапилося?

Йому кортiло говорити…

«Зараз я повернуся в номер, — подумала Анна-Марiя, — i побачу, що Дверi вiдкритi!» Вона уявила це так чiтко, що бiльше не змогла всидiти на мiсцi. Рiзнобарвнi лампочки в барi дратували, музика якоїсь новомодної рок-групи, що лилася з магнiтофона, болiсно в'їдалася в кожну клiтинку тiла. Анна-Марiя рiшуче пiдвелася.

— Дякую. Зi мною все в порядку, — вiдповiла сонному бармену. I пiшла геть пiд його пильним поглядом.

«Треба тiльки не надавати цьому нiякого особливого значення, як i ранiше. Просто пiднятися лiфтом, зайти до номера, спокiйно прийняти душ. Покласти бiдного втомленого за день Альфонсiно в узголiв'я лiжка i… озирнутися. Просто озирнутися…»

…Пiвколо, намальоване нею, свiтилося: дверi були прочиненi…

Анна-Марiя зiбралася з духом i ступила на сходи, що вели донизу.

У довгому вузькому коридорi було темно й тихо. Анна-Марiя з побоюванням почала спускатися сходинками, озираючись на всi боки i тримаючись рукою за нерiвну кладку муру. Десь унизу, в самому кiнцi овальної арки, жеврiло свiтло, i йти стало легше. Анна-Марiя ступила на кам'яну пiдлогу i знову озирнулася. Коридор нагадував одну iз середньовiчних вуличок, обабiч горiли круглi лампочки, угвинченi в стiни, тут же висiли картини у важких кованих рамах. Анна-Марiя придивилася уважнiше й побачила, що це не картини, а свiтлини чи старовиннi дагеротипи. З них дивилися рiзнi обличчя — дитячi, жiночi, чоловiчi… Деякi з персонажiв, особливо старi люди, були вбранi в одяг початку столiття, однак бiльшiсть мали сучасний вигляд. I тiльки масивнi рами робили цi обличчя значними, як на iсторичних портретах.

Здавалося, коридоровi не буде краю. А вiд неприродної тишi в Анни-Марiї трохи заклало вуха. Вона не вiдразу помiтила, що з глибини коридору на неї повiльно насувається тiнь. Анна-Марiя притислася до стiни й до болю в очах стала вдивлятися в пiтьму, намагаючись роздивитися силует, огорнений свiтлим серпанком. Вiн поступово розсiювався, i шаркання крокiв у тишi звучало чiткiше. Аннi-Марiї раптом здалося, що цi кроки їй чимось знайомi… Так запам'ятовувати звуки вмiють тiльки дiти й собаки. Анна-Марiя зачаїла вiддих. Тiнь, що наближалася, вже не лякала її.

I що ближче пiдходила до неї людина, то сильнiше билося серце, а в головi крутилася одна думка: «Невже?…» Шаркаючий, нерiвний звук крокiв був таким знайомим! Пам'ять про тi кроки залишилася в нiй на рiвнi пiдсвiдомостi, як щось невловиме — думка, нота чи смак. Вона вже бачила картату хустку, капцi з м'якою опушкою, товсту плетену кофту… Вона вже знала, що верхнiй ґудзик на нiй — iнший, не вiдповiдає за кольором iншим…

Анна-Марiя зробила крок назустрiч.

— Ой, господи, сонечко моє! — бабуся завмерла на мiсцi, взявшись руками за щоки — вона завжди так робила в хвилину подиву.

Анна-Марiя мовчки ступила до неї i схопила в оберемок — усю, всю, з подивом вiдзначаючи, що тепер вона вища на двi голови й може це зробити без особливих зусиль. Так вони стояли кiлька хвилин. Анна-Марiя не хотiла, щоб бабуся бачила її сльози.

— Ба, це я…

Бабуся вiдхилилася i, як це було завжди, заметушилася, погладжуючи теплою маленькою долонею її костюм, прибрала локон, що впав на очi, i, ледь дотягнувшись, мiцно розцiлувала в обидвi щоки.

— От радiсть, — сказала вона. — Я саме поставила пирiжки, нiби знала… Вийшла олiї купити. Ти проходь, проходь. Я швиденько…

I вона хутко повернула за рiг (тiльки тепер Анна-Марiя зауважила, що коридор має безлiч вiдгалужень).