Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич - Страница 49

— Так, — несподівано погодився Колян і кивнув, показуючи, що готовий слухати далі.

— Ось ти перейдеш до них і доживеш… до природного закінчення свого життя. Ні з ким звідси не перетнешся, а якщо й перетнешся, то не дізнаєшся про це ніколи.

Колян знову кивнув.

— Говори далі, — промовив.

— А ти мене слухаєш? — засумнівався Ігор.

— Слухаю. Якщо це єдиний варіант, то я… піду, спущуся в той час. Що так потойбічний світ, що інак… Ні, я серйозно… Я слухаю, — він звів погляд на Ігора.

— Ти повіриш, — твердо промовив Ігор. — Я тобі дам фотографії, ти цих людей впізнаєш… Тебе зустрінуть, допоможуть… Збирайся!

— Куди? — перелякався Колян.

— За годину перша електричка на Київ. Там фотознімки великі надрукували, я ще не всі бачив. Подивишся на місто, на людей! На мене серед них, ти ж іще не віриш мені!

— Я вірю, — слабким, безвольним голосом прошелестів Колян. — Я починаю вірити… А якщо мене там вб’ють?

— В Очакові?!

— Ні, в Києві.

— Кілери так рано не встають. Назад з Києва повернемося на таксі. Я зараз зателефоную фотографу, він мені не відмовить. Я певен!

Довгі гудки лунали з мобільника Ігора хвилин п’ять. Декілька разів сам телефон давав відбій, і тоді Ігор знову набирав номер фотографа.

— Хто це? — нарешті пролунав сонний голос.

— Це Ігор, щодо виставки.

— А котра година?

— Вибачте, будь ласка, справді ще рано… Та в мене термінове прохання… Ви ж надрукували знімки?

— Крупний формат? Так. Сохнуть.

— А ви далеко живете від фотостудії?

— Ні, на сусідній вулиці.

— Я тут з товаришем. Мені треба терміново йому знімки показати, через півтори-дві години. Можна?

— Ну-у… — протягнув фотограф, зі сну ще слабо розуміючи, про що йдеться. — Можна, тільки…

— Ми зателефонуємо, коли будемо підходити, — сказав Ігор.

— Добре, — ледь встиг вимовити фотограф, а з його телефону вже лунали короткі гудки.

Фотограф заплющив очі, зарився носом в подушку і, не випускаючи з руки мобільника, знову заснув.

28

Виштовхати похмуро-п’яного Коляна з дому виявилося справою нелегкою. Ігор і вмовляв його, і переконував. Врешті-решт приніс в свою кімнату дуту зимову куртку Коляна, змусив одягти, натягнути на голову теплий капюшон зі штучним хутром й затягнути шнурівку під самі очі. Після цього Ігор приніс з домашньої аптечки пляшечку зеленки і, зауваживши раптову капітуляцію чи апатію, замалював брови приятеля в зелений колір.

— Нехай думають, що ти пияк і що тебе побили, — сказав Ігор, допомагаючи Коляну звестися і подивитися на себе у дзеркало.

— Я б тебе не впізнав! Присягаюся! — сказав він, споглядаючи у настінному дзеркалі тупуватий погляд «зеленкуватих» очей, що визирали з «нори» стягнутого протизаметільним шнуром капюшону.

— Та-а-ак, — тільки й спромігся вичавити з себе Колян. Голос його був розгубленим, безвольним. Ігор одразу збагнув, що треба ловити момент і чимскоріш тягнути його надвір, поки той не зібрався на силі для спротиву і активного страху перед неминучим майбутнім.

— Де сумка? Там комп’ютер, — озирнувся Колян на двері, коли Ігор доштовхав його до хвіртки.

— Ми повернемося години за дві-три! Ніде твоя сумка не подінеться!

Колян мовчав усю дорогу. Спочатку він йшов майже бадьорим кроком. Тільки те, як він затягнув отвір для обличчя в капюшоні, свідчило про його страх. Але пізніше, напевно від того, що в куртці було нестерпно парко, він почав раз у раз послабляти шнур, розтягати отвір для обличчя і жадібно вдихати прохолодне вологе повітря.

Перша електричка була майже порожньою. Вони мали на двох цілий вагон. Сівши на дерев’яну лавку, Колян на якусь мить стягнув капюшон. Його обличчя, завдяки прихованому хисту художника, який виявився у Ігора, справді стало невпізнаваним. Воно перетворилося в універсальну мармизу алкоголіка, у якого одна дорога — у бомжі, і далі в зимову вічність, в хуртовину, з якої не повертаються. Випиті коньяк і настоянка допомогли. Ігор дивився на нього і усміхався творінню своїх рук і зеленки.

— Слухай, ти на себе не схожий! — не втримавшись, прошепотів приятелю Ігор.

— Я вже ніколи не буду схожим на себе, — похмуро промовив Колян.

Здається, він починав тверезіти. Та процес витверезіння триває довго. Навіть прогулянка пішки з вокзалу на Прорізну не змогла повернути Коляна у стан нормальної, тверезої людини.

Коли вони проминули Оперу, Ігор зателефонував фотографу. Сказав, що вони будуть біля дверей студії за десять хвилин.

Фотограф їх вже чекав на подвір’ї біля залізних дверей з кованими прикрасами. Чекав і солодко позіхав. Очі його чинили опір світлу дня, що народжувався. На Коляна він подивився злякано, але на обличчі Ігора його погляд відтанув, він заспокоївся і відімкнув двері.

— Все майже готове, — промовив фотограф. — Може, кави?

— Нам усім не завадить, — погодився Ігор.

Ігор-фотограф повісив-свою довгу водонепроникну мисливську куртку на гачок вішака в коридорі і зник за кухонними дверима.

Ігор заклично махнув рукою Коляну. Вони зайшли у велику кімнату. Ігор простягнув руку до стіни.

Клацнув вимикач, і світло залило все приміщення. Перед ними, наче від вітру, гойдалися пристебнуті пластиковими защіпками до шворок фотографії.

— Що це? — буркнув Колян.

— Зараз побачиш, зачекай, сядь поки! — наказав йому Ігор, «перебігаючи» поглядом від одного знімка до іншого.

Той порядок, в якому вони висіли, виявився негодящим для «віртуальної» екскурсії по Очакову.

Ігор сів на диван поряд з Коляном.

— Зараз, — промимрив він, відчуваючи втому, що навалювалася на плечі. — Вип’ємо кави, і господар нам все покаже.

Ця вимушена пауза допомогла Ігореві зосередитися і зрозуміти, що саме і як він хоче показати.

Господар фотостудії, що встиг збадьоритися спочатку від запаху кави, а потім і від напою, міркував швидше за своїх гостей.

— Ви нам за порядком показуйте, — попросив його Ігор. — У вигляді серії, як вона на виставці висітиме…

Фотограф випив каву, рішуче хитнув головою, демонструючи готовність до дій, і почав ходити між знімками, що висіли на шворках.

— Треба почати спочатку, перші знімки вже готові, — промовив фотограф.

Він шелестів за ширмою хвилин п’ять, а потім вийшов і поклав на журнальний столик перед Ігорем і Коляном пачку чорно-білих знімків великого формату.

— Ви поки це переглядайте, вони тут по порядку, так і висіти будуть, — сказав він. — А я решту зніму. Вже висохли.

— Дивися уважно і запам’ятовуй, — прошепотів Ігор Коляну, радіючи, що господаря фотостудії не було поряд. — Ось, бачиш, це Очаків. Це вулиця, де живе Іванко Самохін з матір’ю. Ось вони удвох, а це ми удвох з Іваном. Це будинок Чагіна, ось вони на порозі: Йосип і Фіма. Вони тобі не потрібні. Якщо зустрінеш — переходь на другий бік вулиці… О! Дивись, базар! Валька! Руда, тут не видно! Красуня! Дикунка!

Ігор замріяно похитав головою.

Помітив, що Колян уважно придивляється до жінки, яка стоїть за прилавком з розкладеними бичками і глосиками.

— Заради такої можна куди завгодно, — додав Ігор, радіючи, що фотографія викликала інтерес у приятеля. — Хоч у минуле, хоч у майбутнє!

За спиною пролунали кроки, і на стіл лягла нова пачка великих знімків.

— Ось, це друга частина! — сказав фотограф, умощуючись у кріслі поряд.

Взявши черговий знімок, Ігор завмер. Це був крупний план рудої Вальки, а те, що перед нею стояв Фіма Чагін, налякало Ігора. На обличчі Чагіна легко читалася погроза, а в очах і на обличчі Валі застиг страх, реальний страх.

— Чого це вони? — байдуже запитав Колян. — Вони що, коханці?

— Вона чоловіка має, рибалку. Продає його улов. Не думаю, що вони коханці з цим…

Колян дивно скосив очі на Ігора. Підняв відкинутий капюшон дутої куртки.

— Ти мені інше скажи, — серйозно заговорив Ігор. — Ти бачиш, що все це реально?

Колян кивнув головою. І подивився на фотографа, що дослухався до їхньої розмови.