Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич - Страница 52

Ігор замкнув двері на засув. Засвітив світло.

Фіма лежав на дерев’яній підлозі, розкинувши руки. Його живіт піднімався і опускався, і ручка ножа від цього також то здіймалася, то нахилялася. Ігор слідкував за рухами дерев’яної ручки. Він хотів, щоб вона завмерла. Він був незадоволений нею. Фіма ледь підвів голову, але зм’як і витягнувся на підлозі, залишивши очі розплющеними. Ігор присів навпочіпки біля нього. Зіниці Чагіна застигли. Ігор підніс свою долоню, яка досі нила від тріснутих пухирів, до розкритого рота Фіми. Він більше не дихав.

Ігор взявся за ручку ножа і потягнув її на себе, сподіваючись, що вона зараз відломиться, залишивши лезо в тілі. Але ручка не піддавалася. Вона міцно трималася за лезо.

Ігор звівся на ноги. Подивився на відчинені двері у вітальню, за якими світилося. Пройшов туди і побачив, чим займався Фіма до його приходу. На овальному столі лежали вісім пачок радянських сторублівок, переклеєних банківськими стрічками. Поряд — полотняна біла торбинка, мисочка з водою і половинка олівця. На торбинці вже було написано цим олівцем: «Сіма Н. Н. Забере в 1961. Сам або с…».

— Сам або с… — прочитав Ігор вголос, намагаючись зрозуміти, яке слово він завадив Фімі дописати. — Сам або с-с-син! — зрозумів Ігор і зрадів.

— Син… Йосип або син? Ось для чого батько робив Степану татуювання! Це дуже повільна пошта! Точніше — дуже повільний переказ грошей… Бандитський варіант «Вестен Юніон»!

Ігор склав гроші в білу торбинку, роззирнувся. Він почувався майже як удома. Адже цю кімнату він добре знав. Там, навпроти вікна, в буфеті, у верхній шафці за дверцятами зі вставками з товстого скла, стоять келихи і чарки. Десь стоять і пляшки. Але Ігор зараз не хоче пити.

— Що тоді сказала бабуся в Очакові, у якої вони зі Степаном ночували? Що Фіму знайшли зарізаним, а поряд лежали дві пачки грошей і записка: «На розкішні похорони»?

Ігор взяв олівець. Підійшов до буфету і витягнув верхню шухляду. Серед усілякого мотлоху, листівок і риболовних гачків він побачив три чистих бланки «Повістки в міліцію».

— Цікаво! — вихопилося в Ігора.

Він узяв один бланк, перевернув. Зі звороту — чистий аркуш. Поклав на стіл, нахилився. Написав олівцем «На розкішні…» і зупинився, зауваживши, що написаних слів майже не видно.

Ігор здивовано подивився на олівець, підніс його до очей.

— Та це ж хімічний! — зрозумів він.

Поглядом зачепив мисочку з водою, та замість вмочити грифель у воду, підніс олівець до рота і послинив. Навів вже написані слова і додав, сильніше натискаючи олівцем на папір: …«похорони». Вийшло «На розкішні похорони».

Ігор повернувся до трупа. Витягнув з торбинки дві пачки рублів, поклав їх біля голови Фіми, а записку — на груди.

— На одного лісника менше стало, — прошепотів він, дивлячись на вбитого Чагіна абсолютно спокійно, як на траву або камінь.

На вулиці до цього часу стало холодніше. Дорогою назад Ігор кілька разів зупинявся, ніби щось забув, ніби чогось бракує в руці. І щоразу згадував, що бракує ножа. І заспокоювався, знаючи, що цього ножа йому вже не бракуватиме. Бо він відійшов у небуття.

Трохи шкодував, що ручка ножа не зламалася від удару, але й цей жаль врешті-решт було стерто одною простою думкою: «Я його вдарив ножем, як „садівник“, а не як „лісник“. Більше жодних таких ножів, підпиляних і непідпиляних, в моєму житті не буде. В моєму житті тепер все буде красиво!»

Слово «красиво» відправило його думки далі, до рудої Вальки. Захотілося її побачити, нехай навіть у траурі. Захотілося її утішити, бо в неї забрали жалість до власного чоловіка, а її жалість була сильніша від кохання! Вона зараз напевне вдома, сама. Спить або плаче… Але — ні, більше він її не побачить! Більше він сюди не повернеться. Натомість може передати їй записку або навіть гроші! Так, він попросить Коляна зайти до неї, познайомитися. Може, Колян навіть закохається в неї і замінить їй чоловіка, замінить їй рибалку, завдяки якому вона займалася улюбленою справою — торгувала рибою на базарі! Може, вона жалітиме Коляна не менше, ніж жаліла свого вбитого чоловіка. І буде від цієї сильної жалості Коляну в сто разів краще, ніж від її кохання!

Ігор зупинився перед хвірткою. Зайшов, притримавши її. Акуратно відчинив незамкнені двері. В чоботях пройшов у кімнату зі старим диваном. Роззувся, роздягнувся і ліг, накрившись турботливо складеною на табуретці ковдрою.

Вже засинаючи, продовжував думати про Вальку і Коляна, ніби те, що він їх заручив у своїй уяві, обов’язково мало закінчитися весіллям в реальному житті.

Вирішивши їх долю, вихопив з пам’яті Олену, доньку садівника. І з думками про неї заснув.

30

Ігора розбудив голосний кашель. Він розплющив очі, простиг руку до настільної лампи на тумбочці.

Тьмяне світло не вдарило в очі. Тільки передсвітанкова сірість відсунулася за вікно. Ігор лежав у своїй кімнаті. В кутку на матраці спав Колян. Він вже перестав кашляти, але лежав неспокійно, похрипуючи майже при кожному вдиху. Біля подушки на підлозі стояла склянка з маминою настоянкою. Трохи далі, під стіною, — дві пусті пляшки і одна почата.

Ігор сів на ліжку. В голові шуміло, але щойно погляд Ігора зупинився на Коляні, шум відступив. На його місце прийшли сумні думки і виразна жалість. Ігор жалів Коляна, проте не надто. Колян заслуговував на більшу жалість, більше співчуття. Його хакерський талант вдарив бумерангом, залишивши на пам’ять «зечемете» і реальну загрозу життю. Йому доводилося тепер готуватися до переходу в іншу реальність, яка була не набагато гуманніша від цієї. Вона була просто іншою. І все в ній було іншим, в тому числі інші загрози і небезпека. І водночас Ігор відчував легку заздрість. Дуже легку, проте вона заслуговувала на увагу того, хто заздрить. Якщо намальована Ігорем картинка щасливого майбутнього Коляна і Вальки перетвориться у весільну фотографію, і на весілля, як фотографа, вони запросять Івана Самохіна, то їх щастя може виявитися набагато солодшим, ніж не до кінця вимріяне і поки існуюче лише в уяві щастя самого Ігора. Річ у тому, що уявляти щастя Коляна і Вальки було набагато легше, і в реальність такого щастя вірилося легко. На тему власного щастя Ігор ще так детально не фантазував. Може, час починати?

Він зробив зусилля, відсунув на край уяви прозорий віртуальний портрет Вальки з її веселими зухвалими очима і наблизив маленький знімок Олени. Олена на карточці була тихою і не хотіла суперничати з меткою торговкою рибою. Олена була із «садівників»: працелюбних, тихих і скромних. Валька була «лісником». Це і допомогло Ігореві урівноважити в своїй свідомості обидва світи. І тому легко і невимушено він дав назви цим світам — «Світ лісників» і «Світ садівників». Раптом зникли заздрощі до Коляна, як і жалість до нього. Він також «лісник», у «світі лісників» йому буде не гірше, ніж тут!

Колян, ніби відчувши, що про нього думають, перевернувся на бік, обличчям до Ігора. Він підвів голову, простягнув руку до склянки, підніс її до рота. Випив і, коли ставив склянку на місце, помітив Ігора і світло від настільної лампи.

— Ти вже повернувся? — хрипко запитав він.

— Вже, — кивнув Ігор.

— Коли?

— Сьогодні увечері.

Уранці, поснідавши на підлозі з Коляном гречаною кашею з сосисками, Ігор пішов знову допомагати Степану. Степан був у гарному настрої. Працюючи, наспівував собі під ніс мелодії, подібні на марші. Олена нагодувала їх смачним обідом, і вони знову піднялися на другий поверх новобудови.

— А що тут буде? — запитав Ігор, вказуючи на кімнати другого поверху, які вони вже повністю звільнили від сміття і залишків будматеріалів.

До кімнати якраз увійшла Олена з відром і ганчіркою. Почала мити новенький, але затоптаний і вкритий будівельним порохом паркет.

— Спальні, — відповів Степан. — Внизу буде кафе, а вгорі — господарі.

— Чотири спальні? — не стримав подиву Ігор. — І ще в старому домі…

— Старий будинок — для старого господаря, тобто для мене, — посміхнувся Степан. — А новий — для молодої господині та її родини. До речі, я маю до тебе серйозну пропозицію…