Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 4

4

Миттю дванадцятеро ґномів (без Торіна: він був надто поважний і лишився погомоніти з Ґандальфом) підхопилися з місць і поскладали все начиння на купу. Вони рушили до кухні, не чекаючи, доки звільняться таці, й у кожного на руці погойдувалася ціла вежа тарілок із пляшкою на самому вершечку, гобіт же біг за ними і майже пищав із переляку: «Будь ласка, обережніше!» А ще: «Будь ласка, не турбуйтесь! Я сам упораюсь!» Але ґноми лише почали співати:

Трощіть порцеляну і бийте скло!      Тупіть ножі і гніть виделки! Більбо Торбину це б допекло —      Молоком заливайте всі закапелки! Ріжте скатерку, вино – навсібіч!      Розлитий жир ногами розносьте! Пляшки – на друзки, а корки – в піч!      Лишайте у спальні на килимі кості! У чані з окропом мочіть черепки,      Тоді здоровенним товчіть макогоном, А коли бодай щось заціліє-таки —      Хай собі котиться геть із розгоном! Більбо Торбину це б допекло!      Отже, пильнуйте! Пильнуйте скло!

Але вони, звичайно ж, не вчинили нічого з цих жахіть, і все було вимито і прибрано без жодної шкоди та з блискавичною швидкістю, тоді як гобіт крутився посеред кухні, намагаючись простежити, що вони роблять. Потім вони повернулися до їдальні й побачили Торіна, який палив люльку, поклавши ноги на камінну решітку. Він випускав величезні кільця диму, і вони летіли, куди він їм велів: угору в димохід, чи за годинник на камінній полиці, чи під стіл, чи колами до стелі; проте куди б вони не летіли, були не такі прудкі, щоб утекти від Ґандальфа. Пах! — він випускав маленьке кілечко диму з короткої глиняної люльки, і воно прохоплювалося крізь чергове димове коло Торіна. Потім Ґандальфові кільця зеленіли і, повернувшись, ширяли над головою чарівника. З них уже утворилася ціла хмара, і тому при тьмяному світлі Ґандальф виглядав якось дивно і достеменно по-чаклунському. Більбо стояв нерухомо й дивився – він любив димові кільця, – а потім почервонів від самої думки про те, як пишався він учора вранці своїми власними кілечками, віднесеними вітром за Пригірок.

— А тепер трохи музики! — гукнув Торін. — Несіть-но інструменти!

Кілі та Філі кинулися до своїх торб і витягли маленькі скрипочки; Дорі, Норі й Орі повитягали флейти звідкілясь із-під плащів; Бомбур приволік із передпокою барабан; Біфур і Бофур також вийшли і повернулися з кларнетами, які вони залишили біля дорожніх ціпків. Двалін і Балін одночасно сказали: «Пробачте, я залишив свій інструмент на ґанку!» «Прихопіть і мій!» – гукнув Торін. І вони повернулися з віолами, завбільшки з них самих, і з Торіновою арфою, загорнутою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і ледве Торін ударив по струнах – усі заграли і залунала музика, така незвичайна та солодка, що Більбо забув про все на світі і його понесло кудись на темні терени, де світять чужі місяці, далеко в Заріччя і дуже далеко від його гобітської нори під Пригірком,

Темрява проникла до кімнати крізь маленьке віконечко на схилі Пригірка, вогонь у каміні ледь мерехтів – був квітень, – а вони все ще грали, й тінь від Ґандальфової бороди колихалася на стіні.

Темрява наповнила кімнату, полум’я згасло, тіні щезли, а вони все ще грали. І раптом один по одному затягли гортанний наспів ґномів, який співали в їхніх стародавніх підземних чертогах; ось фрагмент їхньої пісні, якщо тільки це може скидатися на пісню без їхньої музики:

За млисті й зимні гір хребти, У прастарих печер роти Іти нам слід, ледь зблідне схід, Закляте злото щоб знайти. Там ґноми насилали нар Під молотів дзвінкий удар У гротах нір у надрах гір, Де спить усяка темна твар. І королі, й ельфійська знать Їх витворами дорожать, І блиск зорі їх зброярі В меча вправляли рукоять. Твердим драконовим вогнем Зубці вінчались діадем, Коваль кує із зір кольє, Гра сонце й місяць під різцем. За млисті й зимні гір хребти, У прастарих печер роти Іти нам слід, ледь зблідне схід, Щоб наше золото спасти. Різьбили в руднях різьбярі Зі злота арфи й пугарі, Пісні тягли, нечутні з мли Для ельфів і людей вгорі. Коли вітри гули нічні, Шуміли сосни в вишині — Вогонь заблис, зайнявся ліс, Мов смолоскипи осяйні. В долині дзвін гуде в біді, Обличчя люд підвів бліді, Драконів гнів – гірш від вогнів — На їх оселі пав тоді. Гора диміла до зірок, Настигнув ґномів долі крок: Весь рід до ніг дракона ліг, Покинувши печерний змрок. За пасма пахмурних вершин, У млу підземних порожнин Іти нам слід, ледь зблідне схід, За злотом, що загарбав він!

Доки вони співали, гобіт відчув, як його переповнює любов до прекрасних речей, створених умілими руками та магією, люта і ревна любов, жага, що живе в серцях усіх ґномів. У ньому прокинулося щось туківське, й він забажав вирушити в путь, аби побачити величні гори, почути шум сосон і водоспадів, дослідити печери й узяти до рук меча замість дорожнього ціпка. Він визирнув у вікно. Понад деревами на темному небі проступили зорі. Він подумав про коштовності ґномів, сяючі в пітьмі печер. Зненацька в лісі у Заріччі блимнуло полум’я – мабуть, хтось розклав багаття,— й він уявив, як дракони-плюндрувачі приземляються на його тихому Пригірку і палять усе вогнем. Він здригнувся – і дуже швидко знову став просто собі паном Торбином із Торбиного Кута, що під Пригірком.

Він підвівся, весь тремтячи. У голові промайнула невиразна принести лампу та дещо виразніша – вдати, що пішов по лампу, заховатися за пивними діжками в пивниці й не виходити, доки ґноми не заберуться геть. Раптом він помітив, що музика та спів стихли, а ґноми всі як один дивляться на нього й очі їхні аж сяють у темряві.

— Куди це ви зібралися? — спитав Торін таким тоном, який давав зрозуміти: він здогадався про обидві думки, що промайнули гобітовій голові.

— Може, принести лампу? — пробелькотів Більбо, ніби виправдовуючись.

— Ми любимо темряву, — сказали ґноми хором. — Темрява – для темних справ! До світанку ще багато годин.