Три долі - Вовчок Марко - Страница 15

- Ти ж в нас од­на ди­ти­на єди­на, ми то­бою втi­ша­тись хо­тi­ли, а ти нас ду­маєш по­ки­ну­ти при на­шiй ста­рос­тi… - пла­че ма­ти…

- Я за вас бу­ду бо­га про­си­ти, - ка­же Кат­ря.

- Годi, доч­ко, го­дi! - мо­вить батько. - Я та­ко­го сло­ва щоб бiльше не чув вiд те­бе!

- То ви ме­не не пус­ти­те? - пок­рик­не Кат­ря. - Пус­тiть ме­не! Не гу­бiть моєї ду­шi!

- Я ска­зав: го­дi - то й го­дi! - знов мо­вить батько. - Я нiкол­и те­бе на се не бла­гос­лов­лю!

- Чи ж те­бе бог ми­ло­серд­ний прий­ме, як ро­ди­те­лi не бла­гос­лов­лять, моя ди­ти­но? - вмов­ляє ма­ти.

- Пустiть ме­не… не гу­бiть моєї ду­шi… Я пi­ду, пус­тiть ме­не!.. - сло­во од­но Кат­ри­не.

З то­го ча­су усе про­си­ла­ся у чер­ни­цi, про­си­ла­ся та плака­ла. Нi­ку­ди вже не йде - си­дить у ха­тi - пла­че.

Тиждень збiг.

Одного ран­ку про­ки­ну­ли­ся ми, - не­ма Кат­рi: де во­на? Я кли­чу - не ози­вається, - я ки­ну­ла­ся скрiзь шу­ка­ти, шу­кає й ма­ти - нi­де не­ма, нiх­то з су­сiд не ба­чив.

- Десь пiш­ла про­хо­ди­ти­ся, - ка­же­мо, а са­мi вже не впев­няємось, вже сер­це мре… Не­ма Кат­рi i опiвд­ня; ве­чiр, нiч - не вер­тається. Яко­во то бу­ло ма­те­рi пе­рет­ри­ва­ти; яко­во їй бу­ло батько­вi опо­вiс­ти­ти, - а батька той день до­ма не бу­ло. Як по­чув вiн - бi­ленький став, зов­сiм бi­ленький…

- Коли? -спи­тав.

- Вчора ра­не­сенько, - про­ки­ну­ли­ся, вже її не­ма! Усе Своє по­ки­ну­ла, пiш­ла! - вби­вається ма­ти.

Батько ко­нi зап­рiг свi­жi й поїхав за­раз. Два днi йо­го iде бу­ло - на тре­тiй по­вер­нув­ся на­че з-пiд зем­лi.

- Нема? - пи­тає ма­ти, хоч ще зда­ле­ка йо­го са­мо­го побачи­ла­ i зап­ла­ка­ла.

- Нема, - од­ка­зав.

Ще шу­ка­ли, ще пи­та­ли - не чут­но нi­де, нi­де не­ма її, як у во­ду впа­ла.

- Де ж во­на пiш­ла? Де ж во­на по­дi­ла­ся? - раз у раз гово­рить ма­ти. - Мо­же, те­пер у ве­ли­кiй при­го­дi, мо­же…

Батько нi­чо­го сво­го не ка­же…

Нема у свi­тi гiр­ше, як та не­вi­до­мiсть, не­пев­нiсть: що нi зас­по­коїться, нi за­жу­ри­тись доб­ре не дасть; та­кеньки ми жи­ли. Що­го­ди­ни Кат­рю хо­ва­ли, що­го­ди­ни знов опо;жив­ляли; уся­кi її при­го­ди й бi­ди оп­ла­ку­ва­ли, то знов на­дiю скла­да­ли, що бог їй у всьому до­по­мо­же i на доб­ре ви­ве­де.

Говоримо, бу­ло, iз ма­мою та зга­дуємо, - батько слу­хає, - бро­вою не здвиг­не… При­хо­ди­ли раз по раз лю­ди звi­да­ти нас, а най­бiльш тих мо­ло­диць-жа­лiб­ниць убi­га­ло, що во­ни, бу­ло, в нас i на­ще­бе­чуться, i нап­ла­чуться.

Дуже су­ди­ла нас Пи­ли­пи­ха, нав­ча­ючи, що са­мi провини­ли­, а ще дуж­че жу­ри­лась са­ма на­шою на­пас­тю. Ду­же тяж­ко сму­ту­ва­ла Ма­ру­ся.

Пережили ми вi­сень i зи­му; дiж­да­ли знов вес­ни. Чу­ток бу­ло чи­ма­ло для на­шо­го жа­хан­ня й спо­дi­ван­ня. Про­чуємо, що десь там, в по­вi­тi, ба­чи­ли дiв­чи­ну, нi­ко­му не знай­ому - батько їде пи­та­ти - об'їжджає ок­ру­ги шу­ка­ючи. Про­чуємо, що десь мер­лу знай­де­но - їде батько на неї по­ди­ви­ти­ся; чи утоп­ле­ну по­ня­то - їде батько її по­ба­чи­ти. Пев­нос­тi дожи­даємо - пла­че­мо; доз­наємось, що не во­на - дя­куємо, ра­дi - i знов пла­че­мо та су­муємо, що її слiд за­пав.

Коли кли­чуть од­но­го ра­на батька й ма­тiр до свя­ще­ни­ка. Ма­ти й на­ля­ка­ла­ся, i зра­дi­ла, i зап­ла­ка­ла.

- А по­що то? - пи­та то­го дя­ка, що за на­ми прий­шов. - Ко­ли знаєте, ска­жiть нам, го­луб­чи­ку!

- Менi ба­тюш­ка нi­чо­го не приз­на­вав­ся, то й я не знаю нi­чого, - од­ка­же дяк.

Такий був справ­дi, що сам со­бою не знав нi­чо­гi­сiнько, - i го­лiв­ка йо­го бу­ла та­ка ма­ле­сеч­ка, як зер­нят­ко.

Приходять батько й ма­ти до свя­ще­ни­ка, вiн їм ка­же:

- Дитина ва­ша жи­ва.

- Господи бо­же мiй доб­рий!

Розказує то­дi свя­ще­ник, що во­на вже в мо­нас­ти­рi далеком­у, аж пiд Києвом десь, i отеє лист йо­му пи­шуть з то­го мо­нас­ти­ря, що та­ка дiв­чи­на з ва­шо­го се­ла прий­шла у наш мо­нас­тир i зос­та­ла­ся, ма­ючи ве­ли­ке жа­дан­ня чер­ни­цею бу­ти; а роз­пи­та­ли в неї, що ро­ди­те­лiв має за­мож­них, то не­хай ро­ди­те­лi од­жа­лу­ють їй де­що на про­жит­тя, бо вселила­ся­ во­на у їх в та­кiм убо­жест­вi, що й не ска­за­ти; чер­ни­цi, якi ми­лос­ти­вi, зда­ру­ва­ли їй що­мо­га; а ще не­хай ро­ди­те­лi не за­бо­ро­нять їй спа­се­нiя, бо се тяж­кий грiх їм бу­де, i не­хай при­си­ла­ють доч­цi своє бла­гос­ло­ве­нiє. "Мо­ли­мо­ся бо­го­вi, - пи­шуть, - а вас про­си­мо, щоб на­пу­тить i на­вес­ти ро­ди­те­лiв на доб­рi i хо­ро­шi мис­лi та вчин­ки".

- Пишiть доч­цi бла­гос­ло­ве­нiє, - ка­же свя­ще­ник, - не спор­теся, не вiд­ма­гай­тесь - все рiв­но її не вер­не­те, а жа­лю наро­бите, i грiх вам бу­де.

- Не вер­неться вже? - пи­та ма­ти та пла­че. - Нi­ко­ли вже не мож­на?

- Авжеж, - од­ка­зує свя­ще­ник: - пи­шiть бла­гос­ло­ве­нiє.

- Хай же її бог бла­гос­ло­вить, мою ди­ти­ну! - про­мо­ви­ла ма­ти, - хай бог її бла­гос­ло­вить!

А батько стоїть - не го­во­рить.

- То й доб­ре, - хва­лить свя­ще­ник, пог­ля­да­ючи на батька, - я так i на­пи­шу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють…

- Нi, - оз­вавсь то­дi батько, - за ме­не, за батька, не пи­шiть, ба­тюш­ка; я не бла­гос­лов­лю.

- Як же? Та се грiх то­бi ве­ли­кий! - стра­хає свя­ще­ник. Батько знов нi­чо­го не го­во­рить.

- Годi, го­дi вже! - вмов­ляє свя­ще­ник. Батько усе нi­чо­го не го­во­рить.

- Напишу, що батько й ма­ти бла­гос­лов­ля­ють.

- Нi, ба­тюш­ка, батько не бла­гос­ло­вить нi­ко­ли - се на­пи­шiть, ко­ли хо­че­те, - прав­да бу­де. Щас­ли­во!

Уклонився та й до­до­му поб­равсь.

Мати не про­сить, не ози­вається - тiльки пла­че та ту­жить.

- Що ж се та­ке? - го­во­рить свя­ще­ник до ма­те­рi. - Чи ж так рiд­ну ди­ти­ну по­ки­не­те на вбо­жест­во, як си­ро­ту?

Мати за­раз ки­ну­ла­ся до­до­му, до батька за гро­ши­ма, а батько хоч сам не ка­зав да­ва­ти, та й не за­бо­ро­няв, - зiбрал­а ма­ти гро­шi, за­раз од­нес­ла свя­ще­ни­ко­вi, щоб пе­рес­лав Ка­трi.

- Це доб­ре, - ка­же свя­ще­ник, - ко­лись, мо­же, вiн i поблаго­словить, а те­пер на­пи­шу, що ма­ти бла­гос­ло­ви­ла…

А тут лю­ди про­чу­ли, iдуть - ра­дi­ють - до нас: "До­ча­са ва­ша жи­ва! Ди­ти­ну ва­шу бог бе­ре­же! Чи вже чер­ни­цею? Чи ду­же да­ле­ко? Мож­на од­вi­да­ти, хоч i да­ле­ко. У доб­ро­му мiс­цi знай­шла­ся. Мо­же, ва­шу ди­ти­ну так бог доп­ро­ва­див".

Мати до усiх ози­вається то жа­лем своїм, слiзьми, то й сло­вом, - батько нi до ко­го не оз­веться. Хтось з лю­дей йо­му ка­же: "Ва­ша доч­ка". - "В ме­не не­ма доч­ки", - одмо­вив. "Ва­ша доч­ка чер­ни­ця". - "В ме­не не­ма доч­ки", - знов од­мо­вив.

Тижнiв у три одiб­рав свя­ще­ник знов лист, що дя­кує Ка­тря батька й ма­тiр за лас­ку i за гро­шi i про­сить, щоб її не за­бу­ва­ли.

- Як же їй там? Доб­ре? Чи зду­жа? Чи здо­ро­ва? - се ма­ти пи­та­ла­ся. А свя­ще­ник ка­же:

- Авжеж!

А дяк:

- Хто се зна­ти мо­же? Во­на там, а ми тут.

Не спо­дi­ва­ючись Кат­рi, ста­ли ми жи­ти у ти­хо­му, а невга­вучому смут­ку. Ста­рий батько си­вiє; на ви­со­ко­му чо­лi мор­щина у всю довж ляг­ла, гли­бо­ка та по­ну­ра.

XV

По усiх тих ви­пад­ках та бi­дах ма­ти якось стрi­ну­ла­ся iз Чай­чи­хою: зап­ла­ка­ли обид­вi та з то­го ча­су по­ча­ли знов од­на до 'днiї хо­ди­ти та вку­пi го­рю­ва­ти. Час­тiш хо­ди­ла до нас Чай­чи­ха, бо ма­ти все не­ду­гу­ва­ла. Зiй­дуться, зга­да­ють дав­нє - й сму­ту­ють. Прий­де i Пи­ли­пи­ха… Бу­ла i в неї своя жур­ба та нi­ко­ли во­на не жа­лi­ла­ся i зро­ду не пла­ка­ла. От­се, як ба­чу її, прий­де бу­ло, ся­де ви­ще усiх, пог­ля­дає, на­че су­дить су­дом, i роз­ка­зує:

- Моя Ма­ру­ся в'яне. Нi­чо­го їй не ми­ло. Вби­рається не гля­дячи, що бе­ре на се­бе. Мiж дiв­ча­та не йде; за гу­лян­ня бай­ду­же їй… Те­пер сва­тає По­хи­лен­ко - "не хо­чу!.." А як ти, ка­жу, не хо­чеш доб­ро­хiть, то я те­бе си­лою вiд­дам. "Оддай­те, та ви ме­нi, ма­мо, свiт зав'яже­те, - i ме­нi, i йо­му. Не бу­де у нас в ха­тi нi лю­бо­вi, нi лас­ки… Я йо­го не знаю i не ко­хаю, i не бу­ду… Згляньтесь хоч на йо­го, за що доб­ро­му па­руб­ко­вi свiт зав'яза­ти!"