Три долі - Вовчок Марко - Страница 19

Люди вже їх роз­ве­ли i за Чай­чен­ком две­рi за­чи­ни­ли. Шин­кар­ка, ка­жуть, ду­же блi­да бу­ла, ду­же, хоч i не вте­ря­ла на той час нi хис­ту сво­го, анi всмi­ху. Шин­кар же ве­се­лий та­кий, роз­ве­се­лив­ся i жар­ти пiд­няв… По­вiст­ки розпороши­в, та­ке!.. А Чай­чен­ка з то­го гро­му нi­де не ба­чив нiх­то.

Я при­ход­жу до Ма­ру­сi: чи все га­разд, Ма­ру­се?

- Чоловiк нез­ду­жа, - смут­но во­на ме­нi од­ка­за­ла.

- Коли се вiн за­не­ду­жав?

- Та вже три днi. I не їсть, i не п'є. А вже по тiй свар­цi три днi вий­шло.

- Та де ж вiн?

- Лежить у кiм­на­тi.

А вiн то­дi кли­че: "Ма­ру­се!" Во­на схо­пи­ла­ся - ки­ну­лась до йо­го.

- Хто се до нас прий­шов? - пи­тає.

- Се Хи­ма прий­шла ме­не од­вi­да­ти.

Нiчого бiльше не ка­зав i не пи­тав. Ма­ру­ся до ме­не вий­шла.

Я то­дi їй го­во­рю:

- Марусе, чи знаєш ти, що по­зав­чо­ра бу­ло?

- Не знаю. Що бу­ло? Якiв по­вер­нув­ся не­ду­жий. Вчо­ра вран­цi при­бiг­ла шин­кар­ка, за­ди­ха­на уся, до ме­не: не­хай Якiв не при­хо­дить, бо­ро­ню йо­му, в нас бi­да! "Чуєш - не при­ходь, бо­ро­ню то­бi, - крик­ну­ла на Яко­ва, - в нас бi­да. Мiй бу­де ка­за­ти, що у яр­ма­рок їде, що до при­яте­ля їде - не йми вi­ри, не при­ходь". I по­бiг­ла вiд нас. Я бiльш нi­чо­го не знаю. Ме­нi сум­но, i бо­юся, що йо­му бу­де не­доб­ре!

Змовкли ми та й си­ди­мо со­бi мов­чу­шi. Ба­га­то де­чо­го ме­нi й чу­ло­ся, i зга­ду­ва­лось!

- Жаль, - ка­жу, - жаль, та не вер­неться!

- Чого жаль? - спи­та­ла Ма­ру­ся.

- Життя мо­ло­до­го, вi­ку за­губ­ле­но­го дар­ма - чи я ж вже то­бi не ка­за­ла, чо­го жал­ко?

- Менi не жаль нi­чо­го, - го­во­рить.

Знов змовк­ли - си­ди­мо… Вже ве­чiр пiз­нiй. Дiт­ки пос­ну­ли, сплять спо­кiй­но си­ни ма­ленькiї, а на го­ро­дi вi­тер шу­мить вер­ба­ми, над­во­рi чор­но; блис­ка­ви­ця поб­лис­кує.

- Куди те­пер пi­деш у не­го­ду та­ку, - ка­же Ма­ру­ся, - зано­чуй у ме­не.

А вже дощ гур­чить, гур­чить i грiм, i блис­ка­ви­ця й вi­тер.

- Добре, зос­та­ну­ся, - за­но­чую в те­бе. - I зос­та­ла­ся. Чайченко­ ле­жав нес­по­кiй­но, в три­во­зi, на лiж­ку, - зiт­хав усе; Ма­ру­ся прис­лу­ха­ла­ся, а до йо­го не ввi­хо­ди­ла, не на­смiла бiд­не­сенька. Раз чи два зве­чо­ра вiн пок­ли­кав її, спи­тав, хто в ха­тi в неї, на­че за­бу­вав, що я прий­шла, а що да­лi вно­чi, то все час­тiш, час­тiш її кли­кав i все ка­же: "Хтось прий­шов до нас!" - "Не­ма нi­ко­го". - "Хтось прий­шов; я чув, у две­рi сту­ка­ло, хтось пiд две­ри­ма, - вiд­чи­ни!" Во­на одчин­ить - не­ма. Тро­ш­ки зго­дом знов її шле: "Пiд во­рiтьми хтось стоїть", то: "Пiд вiк­ном хтось до­бу­вається". Во­на усе виход­ила ди­ви­тись, вкли­ка­ла, до­жи­да­ла - нi­ко­го не бу­ло цi­лу нiч тую чо­р­ну, вiт­ря­ну.

Менi по­чу­ло­ся, що Чай­чен­ко пла­кав. Ма­ру­ся не спа­ла, хоч до ме­не не ози­ва­ла­ся сло­вом…

Ha свi­тан­нi, чуємо, сту­ка­ють ти­хенько, там мiц­нiш, - Ма­руся ви­бiг­ла, я за нею. "Хут­че, ско­рiш!" - гу­кав нам ус­лiд Чай­чен­ко…

Одчиняємо во­ро­та, а пiд во­рiтьми шин­кар.

- Здоровi бу­ли! - до Ма­ру­сi. - А де ваш чо­ло­вiк?

- Дома.

- Коли б ви до ме­не йо­го вик­лик­ну­ли, ко­ли до­ма вiн.

- Вiн нез­ду­жає, ле­жить.

- Не мож­на й по­ди­ви­тись на йо­го?

- Нездужає. На­що це вам так кон­че йо­го тре­ба?

- Я йо­му iз яр­мар­ку доб­ро­го гос­тин­ця при­вiз. Нез­ду­жає, ка­же­те? А я, мо­же, йо­го де стрi­ну по до­ро­зi! Щас­ли­во!

Швидко пi­шов, швид­ко.

Маруся роз­ка­зує чо­ло­вi­ку, - не дає своїм пи­тан­ням про­мовляти їй. Ве­лiв їй ще та ще роз­ка­зу­ва­ти. Во­на розказува­ла.­

XIX

Ще хма­ри чор­нi, важ­кi во­лок­лись по не­бу, а тiльки з краєчку ро­же­во зо­ря­ло­ся од схiд сон­ця. Ми вже й не лягал­и спа­ти, ран­ку дiж­да­ли. Я бе­ру­ся до­до­му йти. Попрощала­ся,­ пiш­ла. Се бу­ло в не­дi­лю. Ба­чу, йду­чи, що ко­ло шин­ку лю­дей скуп­чи­ло­ся ба­га­то, го­мо­нять та­кенькиБ­лиж­че схо­джу - жi­нок ба­чу тут i ба­чу - ще їх бi­жить до­ро­га­ми; ба­чу, две­рi зби­тiї ви­но­сять з шин­ку… "Що то та­ке?" - пи­таю лю­дей. "Шин­кар з жiн­кою за­бив­ся". По­ча­ли ме­нi усе розказу­вати мо­ло­ди­цi; тис­ка­ють ме­не по­ди­ви­тись на обох. Обоє на до­лiв­цi ле­жа­ли, спо­ло­ще­нi кров'ю. В неї нiж у пер­сях ве­ликий стри­мiв; ру­ка­ми во­на йо­го як стис­ну­ла за шию, так i за­мер­ли ру­ки - впи­лись. Со­роч­ки на їх пор­ва­нi, под­ра­нi, на­мисто її роз­си­па­не у кро­вi: ду­же, ма­буть, во­на од­би­ва­лась. Во­на йо­го за­ду­ши­ла, вид­но, - бо не бу­ло на йо­му нi­якої по­рази, й ле­жав вiн зчор­нiв­ши, - во­на ле­жа­ла бi­ла-бi­ла, з чор­ними бро­ва­ми. Як прий­шли чо­ло­вi­ки до шин­ку - за­чи­не­но; по­ча­ли сту­ка­ти - не вiд­чи­ня­ють. На­дiй­шли ще лю­ди, ба­чать - щось не­пев­но - ви­би­ли две­рi, а во­ни обоє ле­жать… Я мет­чiй до Ма­ру­сi…

- Боже мiй пра­вий! - про­мо­ви­ла тiльки Ма­ру­ся. А Чайчен­ко вже кри­чить:

- Хто прий­шов до нас?

- Лихо ста­ло­ся, - ка­жу го­лос­но.

- Яке ли­хо?

- Забився шин­кар з жiн­кою.

Тихо… Аж ось увiй­шов вiн до нас у ха­ту бi­лий:

- Що, що? - пи­тається, - сам шап­ку ха­пає, сви­ту на се­бе вдя­га. Ма­ру­ся бi­ля йо­го.

- Правда сьому? - за­пи­тав вiн Ма­ру­сi.

- Правда, - про­мо­ви­ла Ма­ру­ся.

- Я на свої очi обох ба­чи­ла, - го­во­рю йо­му.

- Я са­ма пi­ду по­див­лю­ся, Яко­ве, ще роз­пи­та­юся! - загово­рила Ма­ру­ся.

- Йди, йди, Ма­ру­се, та хут­ко вер­тай­сь. Ска­жи усю прав­ду! Вер­тай­сь хут­ко!

Просить її, як ди­ти­на ма­ленька.

Маруся по­бiг­ла. Вiн до­жи­дав, не мов­ля­чи сло­ва, ду­ху не зво­дя­чи, блi­дий, зам­лi­лий.

Повернулася во­на. "Прав­да", - ка­же.

Став Чай­чен­ко пла­ка­ти ду­же.

Бiда тая зов­сiм йо­го скру­ти­ла; у го­ло­вi йо­му за­вер­ну­ло на­че, поч­не го­во­ри­ти, то пу­та­ни­ну та­ку, що й не роз­бе­реш. За­не­ду­жав тяж­че, гiр­ше - тiльки жи­вий та теп­лий. Гро­ма­да тим ча­сом да­ла вже вi­ду справ­ни­ку. На­бiг­ли судськi утри­конь з бу­бен­ця­ми, iз дзво­ни­ка­ми; по троє, по двоє їх пози­рають з во­за. За­раз усiх лю­дей зiб­ра­ли, за­раз де­яких пов'я­зали. Прис­ла­ли по Чай­чен­ка - хо­див вiн до шин­ку час­то. Чай­чен­ка то­дi га­ряч­ка па­ли­ла; без пам'ятi сли­ве був вiн. Не вва­жа­ють - бе­руть, ве­зуть йо­го су­ди­ти су­дом. Пи­та­ють: од­кази йо­го не­ро­зум­нi, чуд­нi… Вки­ну­ли йо­го у тем­ну ко­мору, зв'яза­ли йо­му ру­ки. Ма­ру­сю же­нуть геть вiд йо­го…

Вона до нас дi­ток своїх за­ве­ла - по­ки­ну­ла, а са­ма зновта­ки пiш­ла ту­ди до йо­го.

- Не пус­тять, Ма­ру­се! - ка­же­мо їй.

- Я ближ­че бу­ду до йо­го. - Пiш­ла.

Деяких лю­дей хут­ко по­ви­пус­ка­ли й оп­рав­да­ли, хоч нiко­го i не бу­ло ви­ну­ва­то­го, а iн­шi, i ба­га­то, ще бу­ли за сторо­жею, по­ки аж доб­рої ра­ди не пос­лу­ха­ли… то­дi й їм вiльний шлях да­ли. А ра­да бу­ла та­ка: справ­ни­ка по­дя­ку­ва­ти. Хто вже був у бу­вальцях, то за­раз i зро­бив так, не впо­ва­ючи на без­не­вин­нiсть свою, а хто уги­навсь, той си­дiв дов­го. Ра­ду та­ку по­да­вав усiм справ­ни­кiв чи слу­га, чи при­ятель, чи ро­дич, хто йо­го, нiк­чем­но­го, зна. У чор­но­му ко­жуш­ку з черво­ним ко­мiр­цем хо­див, шап­ка круг­ленька, зе­ле­на, з се­бе ху­дий, жов­тий, очi ям­ку­ва­тi, зу­ба­тий та­кий… Вiн ра­див усiм дя­ку­ва­ти, а хто не слу­хав, то вiн гро­зив, на­по­ля­гав. Справ­ник сам не ка­зав нi­чо­го, - до­жи­дав: цi­лий день стоїть на по­ро­зi, ру­ки в ки­ше­нях, на шиї чер­во­на пле­те­на хуст­ка, сам пи­ка­тий, уса­тий, вит­рiш­ку­ва­тий, - стоїть та свис­тить - якусь жов­нiрську хо­ду вис­ви­щує.

Хiба чай iс­пи­ває, то пе­рес­та­не, а ви­пив са­мо­вар чаю - знов на по­ро­зi, знов сви­ще…