З півночі - Грабовський Павло Арсенович - Страница 3

3

СТОМА

Тихо, наче у могилі; Замира душа... Мої думоньки безсилі Стома заглуша. Тільки стука дощ у кришу; Вітер загува, Зворушає сумну тишу, Серце надрива.

Чи ви живі, чи повмирали...

Чи ви живі, чи повмирали; Чи я діждусь коли, чи ні, Щоб клаптик часом переслали Паперу братнього мені? Прохав, молив... Що більше вдію? Хоча б хто на сміх написав... То все б кохав дурну надію, Все б долі привид не згасав.

В ХОРОБІ

До свого горя зачини дверці, Бо, коли сльози поллються в тебе, Защемлять рани на хворім серці, Кожен згадає тільки про себе. Не шукай в світі ніде розваги, Бо хто простягне на поміч руку? Не жди, не думай: дурні забаги... Усяке втопить тебе в багнюку. Життя нелюдське, життя жорстоке Панує вколо, панує всюди... Кругом болото - грузьке, широке, Труйне повітря вдихають груди. Великий світ наш... нема ж до кого Ні пригорнутись, ні забалакать... Самотнє серце з болю тяжкого Не перестане довіку плакать. Та вже недовго; вже дочуваю - Надходить сумно кінець довчасний... Прощай, мій любий, коханий краю, Як я - забутий, як я - нещасний! Броджу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий - ввечері, вранці... Чи ж приголубить душа жіноча Хоч на хвилинку, хоч наостанці? Стою, питаю... нема ні гуку... Мутиться розум, слабіють сили; Я тільки чую пекельну муку, Я тільки прагну швидше могили... А колись... боже... Невже минуло? Бажав покласти за других душу... Те почування ще не заснуло, З тим почуванням спочити мушу. Зберіг я свято юнацькі мари, Не відступлюся від них ніколи... А тільки шлях мій окрили хмари, Крихітки навіть не знав я долі. Та вже недовго; вже дочуваю - Надходить сумно кінець довчасний.. Прощай, мій любий, коханий краю, Як я - забутий, як я – нещасний!

Тяжко дихати... В голові нема ані одної думи ясної...

Тяжко дихати... В голові нема Ані одної думи ясної... Навкруги, куди б не поглянув, тьма Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума; Мру без тебе я, зорі красної! Я конав, ридав; глух за гуком гук; Я шукав, молив душі рідної; Так нема її... Я упав від мук; Захитався стяг в слабім стиску рук Серед темряви непрохідної. Сумно; радоньки не знайду ніяк... Доки ж доля та буде мариться? Проти власних мрій я лихий бояк... Доки ж вештатись мертвяком і як, Доки сонечко буде хмариться? Вічно терпіти... Та всьому є край; Бо хоча б яка мета малася... Не дігнати літ, як пташиних зграй; Не вернуть надій, хоч кладись - вмирай... Нитка прядена увірвалася. Небагацько ждав від людей собі, Але й те мале не справдилося... Легше б згинути враз було в борбі, Аніж тратити день за днем в журбі... Де завзяття те, де поділося? Не мені цвіли запашні квітки, Мій садок проріс скрізь бугилою... Нічий милий зір не запав утямки, Не простяг ніхто за весь вік руки... В самоті стою над могилою. Не судіть мене, не ганьбіть мене... Де людина та загартована, Що поборе вмить все гірке, сумне Або каменем без жалю шпурне, Чужим стогоном роздратована? Тяжко дихати... В голові нема Ані одної думки ясної... Навкруги, куди б не поглянув, тьма... Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума; Мру без тебе я, зорі красної!

Весна, весна... Надворі май...

Весна, весна... Надворі май; А в нас лежать сніги; Панує стужа навкруги... Весна, весна... а в нас - гай-гай! Дріма похмуро чорний гай Та додає нудьги. Весна, весна... Надворі май; А в серці жаль та сум; Справляє небо якийсь глум... Весна, весна, а в нас - гай-гай! Хоча б малесенький розмай Для нерозважних дум! Весна, весна... Надворі май; А в нас, замісто чар, Густий серпанок темних хмар... Весна, весна, а в нас - гай-гай! Далеко зором не сягай, Згаси остаток мар. Весна, весна... Надворі май; А в нас - ні круть ні верть: Якась німа, нелюдська смерть. Весна, весна, а в нас - гай-гай! Все кличе: до труни лягай, Бо чаша повна вщерть!