Поезії - Грабовський Павло Арсенович - Страница 2

2

V Годі ж нудитись, складаючи руки; Кличе робітників рідна земля... Віра, впотужнена словом науки, Хай нас міцніш окриля! Більше уваги до власного горя, Більше любові до люду свого! Близько - загибель... зника наша зоря... Чого ж нам ждати, чого? VI Розцвітайся ти, веснонько красна, Духом творчості все онови; У нарузі країна нещасна... З муки-смерті її відживи! Розворуш наші груди холодні, Запали в них притухлий огонь, Щоб рятунок знайшли ми з безодні, Не стояли в борні осторонь! Одігнала надовго ти хвижі, Розбудила надії та сни. Баглаї [3] - ці воріженьки хижі, Так послизнуть нехай і вони! Розцвітайся та нас із могили До живого життя підведи, Щоб ми очі на себе розкрили; Світлі думи в душі відроди!

ГАДКА

Власне щастя та турботи, Власні думки... кинь гадать... До громадської роботи Слід життя своє віддать. Згинуть марні піклування В тихім захистку хрестів, Розлетяться почування, Крім любові до братів. Вона піде поміж миром, Яко заповідь людська; Щастя всіх - святим кумиром Стане мужа-бояка!

ДАЛЕКО

Там, далеко, на Вкраїні, Сяє сонечко ясне, Світить людям, та в чужині Не навідає мене. Там десь ллються рідні звуки, Боротьба за люд іде... Тута ж часом від розпуки Стигне слово молоде. Там матуся теплі сльози З горя щиро вилива... Тута ж хуга та морози, Серце в тузі занива. Побратими любі, милі, Скрізь розкидані вони: Спочивають у могилі Чи по тюрмах ждуть труни.

ДІТЯМ

Перша думка наша, діти, Краю рідному; Першу працю присвятити Люду бідному! Усім серцем полюбляти Вчиться ближнього, З тяжких злиднів визволяти Неспроміжнього. Не кохайтесь у користі З її шматтями, А прямуйте жити вмісті, Бутибраттями! Чули заповідь господню: Всім любитися, А не рить другим безодню Та злобитися! Отож будьмо, діти, певні По-господньому: Завжди милі, завжди кревні Одно одному!

ДО Б. С – ГО [4]

Прощай, коханий ляше-друже! Час розістатись настає. А як болить, як б'ється дуже Від туги серденько моє. Одно гадали ми з тобою, Шукали одного шляху, І от зійшлись в тюрмі з собою, Найшли недоленьку лиху. Мир чарівничої омани Пред нами птахом зник давно: Неволя вічна та кайдани - То нам судилося одно. Але ж і ту судьбу шалену Не довелось ділити нам: Ти - за Байкал, а я - за Лену,- Розтечемось по чужинам. Хто зна: чи вернеться спромога До праці стать за все святе, А чи навік тяжка дорога Колючим терном заросте? Отак-то, голубе мій, ляше! Тобі - рудник, мені - тайга... Та не належить серце наше До пут утисника-врага. Віддавна руки нам невільні, Душі ж неволя не скує; Єднають нас змагання спільні,- Хто їх хортами зацькує? Не кривда п'яного магната, Не заздрість жирного ксьондза, - Нас порушає проти ката Журби вселюдської сльоза. В чаду скаженого прокляття Потоком кров лили батьки; Той час минув: ми рідні браття, Ми - нерозлучні бояки. За що ж? За те, щоб духом згоди Все понялося між людьми, Щоб наші змучені народи Так побраталися, як ми!

ДО ГАЛИЧАН

Міцно, браття, стиснім руки, Обіймімось гаряче: Вкупі рушмо проти муки, Що вражає боляче! Здавна нам одна дорога, Незворітна та тяжка; Всіх однако мати вбога До роботи заклика. Годі ж спільної розради, Що люд путами скула; Годі з нас тієї стради, Що країна прийняла! вернуться

3

- Баглаї - неробство, лінощі.