Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович - Страница 12

-...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досі не добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совітів. Більшовиків подавай - і квит.

Юркові було образливо, а Остап говорив:

- Моє яке діло; хтось добере - нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нічого не імію.

Болото закумкало ніч. Де болото? То - жаби.

Коли увійшли в двері, Наталка в одній сорочці зустріла. Спитала:

- Товаришу Юрко! Що це таке - емісія? А потім: що це таке - девальвація?

- Ти краще постіль постели,- сказав Остап. А Наталка постіль стелила й уже з сумом:

- Мабуть, довго вчитися нам: революція наша, а слова не наші. ...Роздягались, говорили. Потім Наталка увійшла в Юркову кімнату, білою плямою стала край столу.

- Я забула зачинити вікно.

- Зачиніть.

Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Боліли плечі, боліла спина - цілий день носив рейки.

Без революції, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманітно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато - так.

Ранком, коли пролетять тьмяні одуди світанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить і чоловіка, і Юрка. Остап іде раніш, Юрко - потім. (Потім): кидається до дверей. Наталка зупиняє.

-...Що?

- Підождіть, я вам сніданок загорну, все одно запізнились. ...А то підставляє під його обличчя дзеркало.

- Гарний?

Він знає, що все обличчя в сажі. Йому ніяково: чотири дні лягав не роздягаючись. Не вмивався.

- Ех, Наталю!

Він зітхнув, але зачепити її не відважився. Поспішає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далі парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мріє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всі.

І все-таки Юрко звичайнісінька людина, хоч і комуніст (це не Америка, але істина, здорова логіка). Уже проклинав завод - важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.

Тече життєва ріка одноманітно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у воді, і йому не страшно).

Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави - заводська молодь (заводська молодь у футбол і лявн-теніс грає). Сьогодні улаштували таку - на диво. Сам робітник написав: і рай був, і пекло було. Виступали (як треба) промовці: один доповідач, а решта - так, свої, заводські.

Одному кричали:

- Та ти, Юхиме, мабуть, злізь, не шкандаль нашої фірми. Юхим не слухав і все-таки договорив. І все-таки закруглив. Були оплески. Закінчив «урою».

Хтось ударив по халяві й із задоволенням зазначив:

- Хоч свійський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!..

Остап, Юрко, Наталка - теж на виставі. Остап теж сказав:

- От тобі й революція: і не видно її, і видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не візьмеш, мов ужак вислизне.

Наталка сиділа поруч Юрка. Її тіло торкалось його тіла, і йому було гарно. І спитала Наталка:

- А що це таке, що й капітал Маркса, і «Нива» Маркса: директорша колись виписувала?

Юрко сказав Наталці, і зраділа вона:

- А я оце два дні думаю: як же це так, що і в буржуїв був Маркс, і в нас Маркс. Невже одурили Леніна?

Прийшов... антракт. Після вечора були танки. Юрко позіхав.

Заводський паркан перстеніє мармурове: сіверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота - жовтява безпорядність ланів. Заглядають, відбігають назад.

Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юні дзвони юність молоду дзвонили...

...Кричали, кричали «кукушки», стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.

...Посьолок забайрачився у вітах.

До заводу ходять через залізницю - доріжка така, вторована, повз Торця - ріка така: фабрично-заводська, ховається в степах.

Ходив Юрко. А до Юрка приходили комітетчики, секретарі. Казали, що не так лекції читає, що доба епізодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на споді своєї душі запитував, а ви звідки знаєте? Фамільярно похлопували його по спині, а йому було чогось неприємно. Таранкуваті, мамулуваті, «типічні сурйози», але вони вважали себе за справжніх представників пролетаріату.

...І сказав Остап із кутка:

- Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч півпляшки дістав.

Голова фабзавкому примружив око:

- І справді, хлопці, чи не випити?

Юрко запротестував. Тоді підійшли всі й стали його уламувати.

- Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.

І Наталка підійшла:

- Та що це ви, Юрко! Невже ми в черниці приписалися? Хіба таки Троцький не п'є?

Він хотів сказати, що не п'є, але подумав, що йому однаковісінько не повірять: «він же з ним не живе».

...Вийшли в садок, горіли зорі, текли потоки, зоряні: аероліти.

...Випили небагато (більш не було) і закінчили. Говорили.

-...От тепер і я скажу: подавай мені більшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком'ячейку записуй.

Наталка сіла біля Остапа.

- Що в п'яного на язиці, то у тверезого на думці. Товаришу Юрко, запишіть його в ячейку.

Наталка говорила щиро, і обличчя її було світле, як винне повітря восени - ранньої.

...Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.

Секретар сказав:

- Плюю на всіх і вся. Моя власть, і баста!

Його спитали:

- А я?

- І твоя.

- А я?

- І твоя.

Наталка взяла за руку Юрка:

- І їхня?

Всі подивились і подумали, а секретар кинув:

- Це гість.

А Остап п'яно й нахабно засміявся:

- Це той, як його... як ото мітинг був...- попутчик. Ха... ха...

Юрко спалахував, а всі зареготали, а секретар похвалив:

- Нічого, хоч попутчик, зате дорогий,- і похлопав Юрка по спині.

...Зорі зазорили все небо. Було тихо, а на залізниці кричав паровик.

Сьогодні возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.

...Залізо співало. Надворі дніло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юркові тихі спогади.

«...Попутчик... так...»

Бантини, бетонні крокви й залізне, кам'яне - ми. Ми - король землі. Ми той, що в скажено-рухомому танці машини керує огняною електричною вагою - непереможною, всесильною.

«Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там - на землі, як тут - у заводі».

...У вальцювальному цеху кипіло штавбування нагартованих шматків. По підлозі вогняні гадюки плазували з дріб'язким сміхом.

«Попутчик... так...»

Юрко відпочивав, Остап стояв біля розпаленої печі. В руках важка крицева жердина... Крізь щілини проточувались огняні язики, бурхотала біла курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнішнє повітря.

Остапові м'язи залізні, спругові. Він крикнув:

- Е-ех!

Стукнув (енергійно) по землі жердиною і ще:

- Подавай! Подавай!

Підкотилась одноколеска до печі, щільно притулилась, як дитина до материної спідниці. Остап із силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.

І була біла курява, а в ній казковий велетень - Остап. Він боровся з огнем і знову крикнув:

- Держи!

Раптом полилась біла маса, і бурухнувся нагартований опецьок.

- Гата!

«Попутчик... так...»

Юрко дивився на це не вперше.

Нудить під серцем - так завжди.

Довгі дні цілого року, тиха лютість, спругова Остапова сила. Підійшов.

- Закуримо?

- Давайте!

Помовчали. Говорив Остап:

- Ну що? Сказали в ячейці, що Наталка пила?

Здвигнув плечима Юрко.

Мовчали...

Вони були люди різні, люди однакові.

...Залізо співало...

Люди жили не тільки в заводі - і за заводом. Люди - не воли. Ходила Наталка, ходив і Остап: «гуляти»; Юрко майже не ходив.

(Я думаю про кінець етюду. Як жили інші - про це в другий раз).

...Блимали червневі зоряниці - це зорі. Палав краєвид - за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекції. Він говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.

Остап пішов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостій ранку з заводу.