Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 19

19

ДУМА ШОСТА Мати мов німа сто­яла, Вельми ди­ву­ва­лась: Не та­ким во­на сул­та­на Бачити ля­ка­лась: «І те­бе він не зай­має І не обіймає?» - «Ні, ма­ту­сю: ко­ло ме­не Навіть не сідає. Він ца­рює, вер­хо­во­дить За моїм по­ро­гом: Тут пос­тоїть, по­го­во­рить І відійде з Бо­гом. Їдьмо, ма­мо, по­молімось За сю ти­ху ду­шу, Що й по­ду­ма­ти про крив­ду Від її не му­шу». - «О! Молімо­ся, ди­ти­но, Ще за двох до Бо­га… Коли ж сер­це се по­ки­не Мука да три­во­га?» І, схи­лив­шись на Ма­ру­сю, Мати за­ри­да­ла… А чо­го Лев­ко здо­був­ся, Ніже не ска­за­ла.

ПІСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВАІ «Чого ти, паньма­ту­сю, так зітхну­ла, Мов ра­дощі зга­да­ла мо­лодії Або в той край ду­шею по­зир­ну­ла, Де зник­ли в нас надії до­рогії? Чого очиці так по­за­па­да­ли І го­ло­со­чок твій пе­ремінив­ся? Чи піддан­ки що бовт­ну­ли-ска­за­ли, Чи, мо­же, сон страш­ний тобі прис­нив­ся? Із чим від ме­не ти, ма­ту­сенько, таїшся?» - ІІ «Моя ти зо­ре в ту­мані гус­то­му! Моя ти квітко пиш­на на мо­розі, Гірка сльози­на в куб­ку зо­ло­то­му, Тиха надіє в пра­вед­но­му Бозі! Так, я літа зга­да­ла мо­лодії І в край сум­ний ду­шею по­зир­ну­ла, Де тліють кісточ­ки йо­го святії, До нього б я і в пек­ло по­ли­ну­ла… О, луч­че б я про се не зна­ла і не чу­ла!» ІІІ «Про що ж ти чу­ла, сер­де­нят­ко бідне, Мій до­ро­гий, роз­ко­ле­ний криш­та­лю, Моє ти щастє, нес­ка­зан­но бідне, Гірка потіхо і со­лод­кий жа­лю! Про що доз­на­лась? Вже ж ми в до­мо­вині, І ні пе­чалі нам, ні воз­ди­хан­ня! Там, у зем­но­му раї на Вкраїні, Про нас ні чут­ки, ані спо­ми­нан­ня! Не плач, ма­ту­сенько, моя ти ро­со ран­ня!» - IV «Про та­ту­ся я, до­ню, пе­ре­чу­ла…» - «О ма­мо!..» - «Так, не­ма йо­го на світі… Нема вже сон­ця; хма­ра об­гор­ну­ла Ввесь світ. По­ра й мені ту­ди летіти». - «Умер?» - «Згорів із церк­вою свя­тою… Сьогодні Товс­то­гу­ба я зустріла… Піймавсь і він та­та­рам у не­во­лю…» - І не скінчи­ла речі, обомліла, І очі зап­ли­ли хо­лод­ною сльозою. V То не ро­са з очей, гірка от­ру­та, Мов та смо­ла з прок­ля­то­го ан­ча­ру, Що нею жаль сліпий і помс­та лю­та Намазують кинд­жа­ла яни­ча­ру. Вже не те­че сльоза, ні! Кап­ле ти­хо, Як мерт­ва кров хо­лод­на, по­чорніла. Не доз­нає від неї пільги ли­хо: Бо сер­це сук­ро­ва­тою 'бкипіло І в болістях своїх зотліло й заніміло. VI Обнявшись, літо пла­ка­ло з зи­мою; Мішалися га­рячі з льодя­ни­ми… Якою ж ти зда­ва­ла­ся сум­ною, Царська па­ла­то, із гостьми своїми! О, не про те ве­ликі будівничі Твої цяцьки на мар­му­рах те­са­ли, Щоб у тобі від сер­ця щирі речі Не ви­на­ми - сльоза­ми за­пи­ва­ли, І «пам'ять вічную» замість пісень співа­ли! VII «Сьогодні я бу­ла на тім ба­зарі, Де коб­зарі по-на­шо­му співа­ють… І ба­чи­ла, як двох ве­ли у парі… О, не пи­тай, ку­ди!.. Во­ни й не зна­ють, Хто ди­виться на них! На голім тілі Пошарпані жу­па­ни. Бо­ро­даті Обидва, мов ченці, і білі-білі, Як віск: бо, вид­но, все сиділи в хаті З віко­неч­ком ма­лим, в хур­дизі тій прок­лятій»… VIII «Матусю, хто ж то був?» - «Ох, Товс­то­гу­бий!» «Мій Бо­же! Дак се він і був?» - «Як чуєш… А дру­гий… Дру­гий був… Ко­зак твій лю­бий… Що ж ти мов­чиш? Чом ди­вом не ди­вуєш?.. Ой, Бо­же! Хи­литься! Ря­туй­те! Пробі!» На крик страш­ний збіга­ються тур­кені, Грекині, ляхівки і, як особі Великій, слу­жать бідо­лашній нені, Сераля пиш­но­го не­вольниці мізерні. ДУМА ДРУГАІ Нездужає Ха­се­ки-Хур­рем, і сул­та­на Два різанці без­вусі сповіща­ють. Серальські лікарі із Ле­хис­та­на Книжки лікарські, суп­ля­чись, гор­та­ють. Іде сул­тан, по­ки­нув­ши в ди­вані Башей та візирів ши­ро­ко­мов­них, І до Ма­ру­си­ної по­чи­вальні Шле на­пе­ред ра­бинь своїх без­мов­них, А сам стоїть сум­ний, хмур­ний, як у ту­мані.