Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 26

26

ДУМА ТРЕТЯ «Мамо, зіронько! Пречиста Нас обороняє: Люте серце азіатське Кротостю сповняє». - Так промовила небога, І обидві впали, І, мов діти, до німого Лику промовляли: «Чудотворная святине, Божа благостине, Нам прибіжище в невірній Стороні єдине! Сохрани нас, заслони вас, Благодатна Мати! Дай нам чудеса, мов крилас, Дивні воспівати! О Пречиста! Ти все можеш: Можеш скелі-гори Розкопати і дорогу Проложити в морі; Кам'яне, несите кров'ю Серце обернути І небесною любов'ю До людей натхнути. Ти вже чудо сотворила Між чудес велике: Несподівано зробила Кротким серце дике. Сотвори ж, да спасемося З-між сього поганства, В рідний перенесемося Край до християнства! Дай крилі нам. Божа Мати, Крилі голубині, Як витали, знов витати В рідній Україні! І нехай твій лик явленний В край наш завітає І народ благословенний Навкруги збирає! Нехай людські очищає уші там од скверни І від Росі одвертає Нарід сей мерзенний. І нехай усі трудящі, Всі обремененні Веселяться, мов гулящі, О Твоїм спасенні! І, забувши всі тривоги, В молитвах зіллються, І в божественні чертоги Духом вознесуться! Ти, свята, всепіта Мати, Повна благодати; Дай нам рідний край вбачати, Бога прославляти!»

ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА

ДУМА ПЕРВАІ О Києве, оман­на прос­торік свя­ти­не, Безодне мідяків дур­них мо­зольних! В тобі ос­танній глузд на­ро­ду ги­не По ка­пи­щах бе­зум­но-бо­го­мольних… По ка­пи­щах твоїх мно­гоп­рес­тольних Теряють ро­зум вкупі з мідя­ка­ми Ті, що в своїх ро­бо­тах по­то­гон­них Бідують-б'ються по ріллях з во­ла­ми І хлібом діляться з по­па­ми-ту­ма­на­ми. ІІ О Києве! Ти іде­али віри Старої нам в ділах но­вих яв­ляєш, Що по­ночі сну­ва­ли суєвіри, Ти по­вид­ну уто­ком за­ти­каєш: Основину, що древні ізувіри Тобі, мов ди­ку мрію, завіша­ли, - Ту, що ченці й по­пи по­нап­ря­да­ли, Мережиш зра­да­ми без­пут­но­го ко­зацт­ва І бе­зо­щад­нос­тю ли­хо­го гай­да­мацт­ва. ІІІ Що поп'яну тобі в шин­ках співа­лось, Ти по-тве­ре­зу книж­ним скла­дом пи­шеш І, щоб ли­хе знов тліло та зай­ма­лось, На по­пе­ли руїнним ду­хом ди­шеш. Нам з Му­зою те­пер од­но зіста­лось: Твоїм сліпим письменст­вом гор­ду­ва­ти Твою наслідню мрію зне­ва­жа­ти, І зло, що ти хотів би вих­ва­ля­ти, Таким, яким во­но бу­ва­ло, зма­лю­ва­ти. IV Співай же. Му­зо, про ту лжу ве­ли­ку, Що ва­го­нить над Схо­дом і За­хо­дом, Збиває письмаків із пан­те­ли­ку І ту­ма­ном ля­гає між на­ро­дом. Нехай з святійшим тим, мов­ляв, си­но­дом Та з па­пою безгрішним вер­хо­во­дять І свій кукіль всіва­ють год за го­дом: Твої посіви всі ко­лись пос­хо­дять: Письмацькі ку­колі пше­ниці не заш­ко­дять. ДУМА ДРУГАІ Не чор­на хма­ра су­не-нас­ту­пає На тем­но-си­ву неп­рог­ляд­ну хма­ру: Чабан до­бутків папських при­ду­ває У патріаршу київську ота­ру. Отари сте­ре­жуть бров­ки куд­латі, Гавкущі, злющі, хоть і не го­лодні: Ченці, жерці ро­таті та пу­заті, Умом сухі, мов ті сте­пи без­водні, - Блукаючі огні бо­лот­ної бе­зодні. ІІ Сі пас­тирі кла­дуть за вівці душі, Та не свої чер­нечі, а ко­зацькі: Бо, по­чи­на­ючи від до­го­во­ру в Буші, Благословляють ку­пи гай­да­мацькі; Підучують за пра­вос­лав­ну віру Стояти кріпко, сиріч пліндру­ва­ти Ксьондза-уніта і ля­ха-невіру, А жи­ду пільги й спус­ку не да­ва­ти: Бо він од Гос­по­да і від лю­дей прок­ля­тий. ІІІ Релігія любві тут обер­ну­лась В релігію не­на­висті гид­кої, І в темнім бо­гомільстві злість прос­ну­лась Варязької ста­ро­ви­ни страш­ної, Як ми Бол­гарію в крові то­пи­ли, [75] На кіллє по­ло­нян своїх стром­ля­ли, А з на­ших че­репів ковші ро­би­ли І на кос­тях кри­ва­вих пи­ру­ва­ли- Герої, що се­бе ти­ранст­вом прос­лав­ля­ли. вернуться

75

- Очевидно, йдеться про похід козаків у Болгарію в 1606 р., коли вони, зокрема, взяли Варну.