Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович - Страница 38

38

ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВАІ Навіки, так, навіки уто­пи­ла Вона те­бе, ко­за­ченьку, в жа­лю, - Не смер­тю, ні! А тим, що по­но­ви­ла На чу­жині лю­бов і жизнь свою. За матір'ю всепітую мо­ли­ла Вселити їх у рідно­му раю, А за ца­рем скрізь по світах літа­ла І мис­ля­ми квітки ума зри­ва­ла. ІІ Не знай про се… Су­муй, мо­лись бо­гам, Лежи кри­жем, розп'явшись, се­ред церк­ви І на­ди­хай в сер­ця своїм бра­там Невидані за­упокійні жерт­ви. Задай та­ку ро­бо­ту ко­за­кам, Щоб ки­да­лись у до­мо­ви­нах мертві. Молись, лю­туй і помс­тою ки­пи, Турещину в людській крові то­пи. III Не знай… Ко­ли ж доз­наєшся, ко­за­че, То бур­ний дух твій по­лом'єм риг­не, Гарматою твоє пал­ке-га­ря­че Розірветься, всю зем­лю стру­со­не, І са­та­на у тар­тарі зап­ла­че, Як про твою кон­чи­ну спом'яне: Бо му­сить з три де­сят­ки років жда­ти, Щоб ви­явивсь та­кий ко­зак зав­зя­тий. IV - Х

- - -

ДУМА ДРУГА Над Бос­фо­ром ніч со­лод­ким Ароматом ди­ше; По са­дах не віє вітром, Листєм не ко­ли­ше. І не ди­ше, й не ко­ли­ше Листочка зле­генька, Бо зас­лу­ха­лась тем­ненька Співів со­ло­вей­ка. Зазирає в тихі во­ди Божими оча­ми Небо, спов­не­не ог­ня­ми, Дивними ди­ва­ми. На не­бесні дивні тво­ри Очі за­ди­ви­лись, Думки в гли­бо­ченнім [морі] Тихих зір вто­пи­лись. Пахощі со­лодкі й співи Серце д' сер­цю кло­нять, - Не сло­ва­ми, цілу­ваннєм Любощі го­во­рять; А дівочі чисті очі, Тихі, оди­нокі, Задивились се­ред ночі На ди­ва ви­сокі. Обізветься з сво­го ло­жа До доч­ки ма­ту­ся: «Що ти ро­биш, сер­це до­ню?» - «Богові мо­лю­ся». - «Як! Без об­ра­за й пок­ло­на, Без хрес­та свя­то­го?» - «Я з бал­ко­на, як з ам­бо­на, Бачу, ма­мо, Бо­га, І в хра­му моїм сер­дечнім Перед ним хи­лю­ся Безначальнім, без­ко­нечнім», - Прорекла Ма­ру­ся. «Доню, сер­це! Ти го­во­риш Мов не хрис­ти­ян­ка: Ти яко­гось Бо­га тво­риш, Наче, - тьфу! - по­ган­ка». - «Не тво­рю: пе­ре­до мною Всемогущий сяє, Серце й ро­зум прес­вя­тою Думкою спов­няє. Тільки бе­рег оке­ану Зорявого ба­чу, - І щас­ли­ва, і мов та­ну, І в вос­торзі пла­чу. І мо­ли­лась би й не вмію…» - «Чудотворний ли­ку! і Одверни від неї мрію Бесурменську ди­ку!» - «О, не вмію!.. Ко­ли б гуслі З мо­ря й гір зро­би­ти І на них не стру­ни, ду­ми Серця по­че­пи­ти, І зефіро­ви­ми [123] крильми В них за­ро­ко­та­ти, - Може, й я б тогді зуміла Глас до Бо­га зня­ти… Молючись, те­пер німую…» - «З на­ми хрес­на си­ла!» - «Тільки ти­хим сер­цем чую Херувимські кри­ла, Що на ме­не ніби з раю Пахощами віють… Вгору ру­ки прос­ти­раю А ус­та німіють». - «Бачу, до­ню! Це все роб­лять Із ца­рем роз­мо­ви На тій башті без­го­ловій, Що хіба ор­лові Із-за хмар ту­ди спус­ка­тись Та сові з півночі Звідти хижі витріща­ти Невсипущі очі. Я ка­за­ла: «Не ди­ви­ся, Доню, в мідні тру­би; Не ди­ви­ся, до­ню, бійся Розумові згу­би». - «То не зорі, людські душі Попід не­бом ся­ють, І кот­ру Гос­подь по­ту­шить - На землі зга­са­ють. Зорі ті не нам лічи­ти, Як і засвіти­ти, То шко­да то­го й вчи­тись Господа гніви­ти. Бо й за те (са­ма се знаєш) Всеблагий на­ка­же, Як хто пуч­кою на місяць Чи на зо­рю вка­же. Се все цар-невіра ро­бить, Він те­бе від Бо­га! Одвертає, від за­ко­ну Нашого свя­то­го». - «Ні, ма­ту­сю! Він до Бо­га Душу при­вер­тає: Просторою» йо­го чер­то­га Розуму яв­ляє. Я сліпа бу­ла, не зна­ла, Що за храм ве­ли­кий Без кон­ця і без на­ча­ла В міріяд вла­ди­ки. І глу­ха: не чу­ла хо­ру Сфер не­бес­них вічних, Горньої му­зи­ки тво­ру Мислей пе­редвічних. Бог те­пер мені відкрив­ся, Бо роз­па­лась лу­да На очах, і він явив­ся В не­ви­мов­них чу­дах. Бачу, ма­мо, чом те сер­це Лютості не знає, Що в нас азіятом зветься, - Любить і про­щає. Розумію, ма­мо, й ди­во Над ди­ва чу­дов­не, Що в гніву мені яви­ло Всепрощеннє пов­не. Що, ко­ха­ючи, ко­ханнє Давнє зро­зуміло І, рев­ну­ючи, про­щаннє Козаку прос­ти­ло». - «Доню, до­ню! Що ти ка­жеш? Чи твої се речі?» - «О, мої! Се вже не марні Видумки чер­нечі. Се той світ, що на Сінаї Людям засвітив­ся, В галілей­ськім тихім краї Рибалкам одк­рив­ся, Від про­ро­ка до про­ро­ка Вічно пе­ре­хо­дить: Ним од­на ду­ша ви­со­ка Другу ду­шу во­дить… Ним і я вод­жу­ся, ма­мо, - Духом жизні чис­тим; Тихий світ од світу пра­вить Серцем но­ро­вис­тим. Я під но­ги ко­за­кові Деспота пос­ла­ла, Ворогу йо­го лю­бові Знак по­да­ру­ва­ла; В дес­поті те­пер вба­чаю Знов звізду Вос­то­ка І ду­шею в нім вітаю Нового про­ро­ка.» Устає з пос­телі ма­ти, Ніби з до­мо­ви­ни, І страш­на, мов дух прок­ля­тий, Суне до ди­ти­ни. «Дочко! Се ж мені не сниться, Се я справді чую Від те­бе ху­лу на Бо­га! О! В го­ди­ну злую Я га­дю­ку по­ро­ди­ла, І бла­гос­ло­ви­ла, І хре­щеннєм пер­во­род­ний Гріх із те­бе зми­ла!» - «Мамо! Зо­ре яс­на!..» - «Ні, вже Годі нам ясніти! Погасаймо, доч­ко, гиньмо В тем­ряві кромішній!» Проклинає те­бе ма­ти, Лежа в до­мо­вині… О, як гірко по­ми­ра­ти На чужій чу­жині! Та не діждеш па­ру­боцький Чесний вік ска­ля­ти, Рутвяний вінок дівоцький Турчину відда­ти! Ні, сього не бу­де, до­ню! Непорочна згас­неш: Об каміннє го­ло­вою Розіб'єшся й зас­неш… Падай!..» - І но­жа­ка блис­нув Проти зір, і очі, Від но­жа лютіші, світять В су­тем­ряві ночі. «Се я, до­ню, на безвір'ї Про слу­чай ку­пи­ла, Коли б ро­зум твій згу­би­ла Демонова си­ла. Чуло сер­це… Па­дай, до­ню! Я тобі ка­за­ла, Щоб ти де­монсько­му код­лу Віри не дійма­ла; Щоб ти зло­го ка­то­лицт­ва, Аріан прок­ля­тих, Лютерського єре­тицт­ва [124] І кальвін зав­зя­тих [125] Не пус­ка­ла в ті по­кої, Де святії ли­ки Світом істи­ни свя­тої Гонять мо­рок ди­кий». І га­дю­ка­ми-очи­ма Доню ска­ме­ни­ла: Матерньої зло­би си­ла - Найлютіша си­ла. Та не ва­житься ру­кою Рідну кров про­ли­ти: Об каміннє го­ло­вою Хоче до­ню вби­ти. Та но­жа­ка, як зміюка, Серця сам шу­кає І кон­цем хо­лод­ним в гру­ди Мов жо­лом тор­кає. «Падай! Не хрис­тись! Пре­чис­та Чула злющі речі: Віра про ввесь світ єди­на - Видумки чер­нечі…» Ще хви­лин­ка, і стра­шен­не б Діло со­вер­ши­лось, Та дівчат і баб на ле­мент Із півсотні збіглось. Ухопили, мов ско­ва­ли Костянії ру­ки; Тільки пат­ли диб­ки ста­ли, Мов живі га­дю­ки; А Ме­ду­зи [126] злющі очі В підлоб'ї скле­пи­лись, В су­дор­гах пе­кельних що­ки І вус­та скри­ви­лись. Обомліла й заніміла, Нерухома ста­ла… Як над мерт­вою, над нею Сирота ри­да­ла. вернуться

123

- Зефір - у давньогрецькій міфології син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру.

вернуться

124

- Мартін Лютер (1483-1546) - діяч Реформації в Німеччині, основоположник лютеранства Виступив проти торгівлі індульгенціями. Основним догматом лютеранства є положення про спасіння душі через особисту віру (без посередництва духовенства). Лютерани об'єднуються в національні євангелістські церкви, які входять до складу Всесвітньої лютеранської федерації (з 1947 р.).

вернуться

125

- Маються на увазі учні і послідовники Жана Кальвіна (1509-1564),- діяча Реформації, засновника кальвінізму. Кальвін відзначався фанатичною нетерпимістю до противників свого вчення. Його діяльність сприяла поширенню протестантизму. В основі кальвінізму лежить догмат про «абсолютне напередвизначення» Богом людської долі ще до створення світу. Існує в трьох формах: реформатство, пресвітеріанство, конгрегаціоналізм. Поширений головним чином в англомовних країнах.

вернуться

126

- Медуза - у давньогрецькій міфології найжахливіша з трьох горгон (крилатих жінок-страховищ), погляд яких усе живе обертав у камінь. Серед них лише Медуза була смертною: Персей відрубав їй голову і віддав Афіні. З крові (чи тулуба) Медузи народився крилатий кінь Пегас.