Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 67

67

* * *

Абат Буллен. Відколи паризький архієпископ відлучив його від церкви, Буллен поїхав до Ліона, де приєднався до спільноти кармелітів, заснованої Еженом Вінтра[260] — медіумом, котрий проводив месу в білосніжному вбранні, на якому був зображений великий перевернутий червоний хрест та вінці з індіанською фалічною фігурою. Молячись, Вінтра левітував, доводячи своїх прибічників до екстазу. Під час його служб з облаток крапала кров, але ходили чутки, що він практикував гомосексуалізм, причащав монашок-коханок й заохочував спокутувати гріхи необмеженою грою чуттів, загалом, провадив усе те, у чому, поза всіляким сумнівом, брав участь і абат Буллен. Тим паче, що по смерті Вінтра абат оголосив себе його послідовником.

Він приїздив до Парижа щонайменше раз на місяць. Дослідження такого створіння, як Діана, з демонологічної точки зору не видалося йому слушною думкою («А краще б вигнати з неї бісів», — казав він, але я вже добре знав, як саме він тих демонів виганяє). Чоловікові пішло вже на сьомий десяток, однак він був сповнений запалу й мав погляд, який я не побоюся назвати дійсно магнетичним.

Буллен слухав розповідь Діани, яку Таксиль ретельно занотовував, але, на мою думку, переслідував зовсім інші цілі, часом нашіптуючи на вухо дівчині підбивання та поради, з яких ми анічогісінько не могли второпати. Хай там як, а вона була нам надзвичайно корисною, адже з того, що вона розповіла про масонські таємниці, вдалося дізнатися про проколювання облаток кинджалом і найрізноманітніші види чорних мес, неабияким знавцем котрих був абат Буллен. Таксиль записував різні сатанинські церемонії, і мало-помалу, у міру того, як виходили його книжки, він чимраз більше цікавився чорними службами, які масони у його творах проводили на кожному кроці.

* * *

Видавши кілька книжок, Таксиль відчув, що йому вже замало тої дещиці знань, які він мав про масонів. Свіжими ідеями забезпечувала його лише «лиха» Діана у стані гіпнозу, коли, витріщивши очі, переповідала церемонії, де, можливо, була присутня, або про які чула в Америці, або ж ті, що просто вигадувала. Слухаючи деякі з її розповідей, ми сиділи, роззявивши рота, навіть я — людина досвідчена (я так гадаю) — був приголомшений. Приміром, якось вона взялася розповідати про посвяту її ворога — Софі Вальдер чи Софі Сафо, — називайте її як хочете. Ми так і не зрозуміли, чи усвідомлювала вона, наскільки кровозмісний характер мала та сцена, проте коли вона переповідала, в її голосі не було молебності, а навпаки — він був сповнений захоплення, ніби у людини, яка, маючи привілеї, споглядала церемонію на власні очі.

— Це був її батько, — повільно почала Діана, — саме він приспав її й підніс до губ розпечене залізо… Він мав упевнитись, що її тіло позбавлене будь-яких зовнішніх пасток. У неї на шиї висіло намисто — змія, що згорнулася калачиком… І от батько знімає те намисто й, розкривши кошик, витягає звідти живу змію й кладе жінці на живіт… Змія чудова, коли повзе, здається, ніби танцює, вона доповзає до шиї Софі й, знову скручуючись, стає замість намиста… А тоді, ставши проти обличчя, висуває до її губ вібруючого язика, ніби шипить у поцілунку. Яка ж вона… дивовижно… лискуча… Тоді Софі просинається, підводиться й стоїть непорушно, наче вкопана, а батько розстібає їй корсет й оголяє груди! Він удає, ніби виводить на її грудях питання, й літери червоним випалюються на її плоті, а змія, яка, здавалось, дрімала, просинається й на тому ж таки тілі Софі виводить хвостом відповідь.

— А звідки ти все це знаєш, Діано? — спитав я.

— Я дізналася про це ще в Америці. Мій батько посвятив мене у паладійки. Потім я поїхала до Парижа, мабуть, вони хотіли відправити мене якнайдалі… У Парижі я познайомилась із Софі Сафо. Ми завжди ворогували. А коли я відмовилась учиняти так, як вона того хотіла, Софі відправила мене до лікаря дю Мор'єра, сказавши йому, що я навіжена.

* * *

Я пішов у клініку лікаря дю Мор'єра, аби віднайти Діанині сліди:

— Лікарю, ви маєте мене зрозуміти, моє братерство не допоможе дівчині, якщо я не знатиму, хто вона, звідки й хто її батьки.

Дю Мор'єр глянув на мене так, ніби перед ним стіна стоїть.

— Я ж уже сказав вам, що нічого не знаю. Мені довірила її родичка, вона вже покійна. Хочете адресу? Вам видасться дивиною, але я більше її не маю. Рік тому в моєму кабінеті сталася пожежа й було знищено чимало документів. Про її минуле я нічого не знаю.

— Але ж вона з Америки?

— Може бути, хоч французькою розмовляє без жодного акценту. Скажіть вашим милостивим дамам, нехай не надто переймаються, бо такого, щоб вона вийшла з обох своїх теперішніх станів і повернулася в навколишній світ, ніколи не трапиться. Хай будуть до неї ласкаві й дадуть дожити їй віку у цьому стані, бо запевняю вас, з такої глибокої фази істерії ніхто не виходить живим-здоровим. Настане день, коли у неї в матці почнеться надзвичайно сильне запалення, й медицина буде безсилою допомогти.

Я переконався, що лікар обманює, можливо, він теж паладист (а не належить до «Ґранде Орієнте») і вирішив поховати живцем ворога товариства. Втім, це лише мої фантазії. Мабуть, продовжувати розмову з дю Мор'єром — дарма гаяти час.

Допитую Діану в обох її станах.

Наче зовсім нічого не пригадує. На шиї має золотий ланцюжок з медальйоном: на ньому, здається, якась надзвичайно подібна до неї жінка. Я зауважив, що медальйон відкривається, й довго просив Діану показати мені, що всередині, та жінка зухвало, налякано й з палкою рішучістю відмовилась, тільки торочила: «Мені його матуся подарувала».

* * *

Відтоді, як Таксиль провадить свою антимасонську кампанію, спливло вже чотири роки. Реакція католицького світу набагато перевищила наші сподівання: у 1887-му кардинал Рамполла[261] викликав Таксиля на аудієнцію до папи Льва XIII. Офіційне узаконення його боротьби — перший крок до шалених тиражів. І грошей.

У ті часи я отримав дуже коротеньку, але красномовну записку: «Вельмишановний абате, наша справа пішла набагато далі, ніж ми замірялися. Хочете докласти руку? Ебутерн».

Назад дороги не було. Я маю на увазі не гроші з авторських гонорарів, які пливли бурхливим потоком, а сукуп союзників усіх тих, хто чинив тиск, котрих завдяки їм було нажито серед католиків. Наразі Таксиль уже став героєм боротьби з сатанізмом і не мав бажання звертати із цього шляху.

Поза тим, я почав отримувати лаконічні цидулки від падре Берґамаскі: «Все йде чудово, чи не так? Але як що до євреїв?»

Отак Берґамаскі порадив, щоб у своїх творах Таксиль розвінчував не лише пікантні таємниці масонів, але й євреїв. Однак де там: і Діана, і Таксиль на цю тему — ані пари з вуст. Щодо Діани, я зовсім цьому не дивувався, можливо, на американських материках, звідки вона родом, євреїв менше, ніж у нас, і ця проблема для неї чужа. Але масонські кола заводнені євреями, тому я наголосив Таксилеві на цьому факті:

— А я тут яким боком? — відповів він. — Я ніколи не натрапляв на масона-єврея й гадки не мав, що такі трапляються. Я жодного разу не бачив у ложі рабина.

— Вони не ходять туди, вдягнувшись рабином. Я знаю від свого діда-єзуїта, надзвичайно обізнаного у цій справі, що монсеньйор Мерен, — не якийсь там кюре, а архієпископ, — у наступній своїй книзі розповість про те, що всі масонські обряди мають кабалістичне підґрунтя й що саме юдейська кабала штовхає масонів до обожнювання демонів.

— Тоді хай монсеньйор Мерен сам про це розповідає. У нас і так безліч справ розпочато.

Таке вперте небажання Таксиля говорити на цю тему досить довго викликало у мене питання (може, він сам єврей?), доки я не дізнався, що протягом своєї газетярсько-письменницької діяльності він, чи то через наклеп, чи то через непристойність, неодноразово був притягнений до суду й мусив платити чималенькі штрафи. Тож він багацько заборгував лихварям-євреям і наразі не міг віддати свої борги (ще й тому, що радо тринькав незначні заробітки від своєї антимасонської діяльності). А тому побоювався, що євреї, які досі не завдавали клопоту, відчувши, що на них нападають, за борги упечуть його за ґрати.

вернуться

260

Ежен Вінтра — засновник так званої церкви кармелітів. У 1839 році він заявив, що отримав послання від архангела Михаїла, після чого у нього почалися видіння, в яких до чоловіка начебто приходили той-таки Михаїл, Святий Дух, Йосип та Діва Марія, котрі запевняли, що Вінтра має заснувати нову релігію й проповідувати наближення віку Святого Духа.

вернуться

261

Маріано Рамполла дель Тіндаро (1843–1913) — у 1887–1903 роках державний секретар Святого престолу.