Празький цвинтар - Эко Умберто - Страница 73

73

Симоніні знов майстерно скористався текстами абата Баррюеля, про якого, найімовірніше, російське начальство Глінки гадки не мало. І справді, генерал Оржеєвський, якому Глінка передала документ, вирішив, що текст можна поділити надвоє: частину, яка більш-менш відповідала справжньому варіанту розповіді про зустріч на кладовищі, надрукували у тамтешніх газетах, утім, забувши (чи то вирішивши, що читачі дійсно забули, чи то просто не знаючи), що розповідь про празький цвинтар, процитована з твору Ґодше, вже з'являлася у Петербурзі десять років тому, а у подальшому цитувалася у «Antisemiten Katechismus» Теодора Фріша. А інша частина вийшла памфлетом під назвою «Тайна єврейства» («Таємниці євреїв»), з передмовою, особисто написаною Оржеєвським, у якій він писав, що вперше у цьому тексті, що нарешті з'явився на світ Божий, показано глибокий зв'язок між єврейством та масонством, котрі обоє є провісниками нігілізму (у тогочасній Росії це було надзвичайно тяжке звинувачення).

Очевидно, Оржеєвський передав Симоніні гарну компенсацію, а Глінка дійшла до того (чого Симоніні жахався й що було жаским саме по собі), що запропонувала своє тіло як винагороду за таку чудову справу; та цнотливо зітхаючи й не приховуючи тремтіння в руках, такої помилки Симоніні вдалося уникнути, натякнувши, що його доля небагато чим різниться від жеребу Октава де Маліве[284], про який десятками років пліткували всі шанувальники Стендаля.

Відтоді Глінку Симоніні більше не цікавив, утім, як і вона його. Та одного разу, завітавши до «Cafe de la Paix» по dejeuner a la fourchette[285], Симоніні заскочив жінку за столиком у компанії вгодованого й на око досить вульгарного буржуа, з яким вона сперечалася з неприхованим напруженням. Він зупинився, аби привітатися, й Глінці нічого не лишалося, як познайомити Симоніні з Рачковським, котрий дивився на нього з неабиякою цікавістю.

Тоді Симоніні не розумів такої пильної до себе уваги, усвідомивши її причини дещо пізніше, коли, почувши дзвоник у двері своєї крамнички, побачився з Рачковським особисто. З широкою усмішкою й сановитою невимушеністю чоловік пройшов через крамничку й, помітивши сходи нагору, зайшов у кабінет і зручненько вмостився у невеличкому кріслі поруч із робочим столом.

— Прошу, поговорімо про справи, — сказав він.

Білявий, як і всі росіяни, хоч і трошки посивілий, як трапляється з чоловіками за тридцять, Рачковський мав м'ясисті чуттєві губи, ніс, що видавався вперед, і до біса слов'янські брови, до глибокої душі хижу усмішку й улесливий тон. Симоніні зауважив, що він був схожий радше на гепарда, ніж на лева. «Цікаво, — питав він себе, — що б менше збентежило: запрошення на прогулянку з Осман-беєм уздовж Сени посеред ночі, чи до Рачковського у його перший день у російському посольстві на рю де Ґреней?». Симоніні вирішив, що все-таки прогулянка вздовж Сени.

— Отже, пане Симоніні, — повів розмову Рачковський, — може, ви до пуття не знаєте, що це за така штука, яку ви тут на Заході недоладно називаєте «Охрана», а російські емігранти зневажливо — «Охранка»?

— Я чув плітки…

— Жодних пліток. Усе ясно, як Божий день. Ідеться про Охоронне відділення — відділ безпеки, розвідку, яка підпорядковується нашому міністерству внутрішніх справ. Воно з'явилося після замаху на Олександра II у 1881 році задля того, щоб захищати імператорську родину. Але помалу відділ мусив почати опікуватися терористичною загрозою з боку нігілістів, тож довелося організувати кілька наглядових відомств за кордоном, де прекрасно живеться нашим емігрантам та вигнанцям. Ось чому, захищаючи інтереси своєї країни, я приїхав сюди. Ті, хто ховається, — терористи. Розумієте?

— Розумію, але до чого тут я?

— Все по порядку. Вам не слід боятися бути зі мною відвертим, якщо ви маєте якусь інформацію про терористичні угруповання. Я знаю, що свого часу ви попередили французьку розвідку про небезпечних антибонапартистів, а виказати можуть хіба що друзі, чи принаймні знайомі. Я не баба. Колись я теж мав стосунок до російських терористів, що було — те загуло, адже у антитерористичних службах може плідно працювати лише той, хто далеко просунувся у підривних угрупованнях. Аби належно служити закону, треба мати досвід того, хто його переступив. У вас у Франції маєте за приклад Відока, який став головою поліції лише після того, як побував на лаві підсудних. Не варто довіряти надто, як би це мовити, «чистим» поліцейським. Утім, повернімося до нашої справи. Нещодавно ми зрозуміли, що терористам служить чимало євреїв. Уповноважений певними особами при царському дворі, я намагаюся показати, що саме євреї підточують моральний гарт російського народу й загрожують, власне, його існуванню. Ви, певно, чули, що я — протеже міністра Вітте, котрий зажив слави ліберала й не захоче чути моїх аргументів. Утім, запам'ятайте, що ніколи не слід служити своєму теперішньому хазяїну, завжди треба готуватися до служби тому, хто буде після нього. Коротше, я не хочу гаяти час. Я бачив документи, які ви передали пані Глінці, й вважаю, що здебільшого то сміття. Звісно, ви працюєте лахманником, продаючи вживану річ дорожче за нову, для прикриття. Однак багато років тому в «Contemporain» було надруковано матеріали, котрі ви отримали від діда, й я б здивувався, якби у вас не було ще. Кажуть, що ви обізнаний у багатьох речах (ось тепер Симоніні міг скористатися плодами свого прагнення радше здаватися шпигуном, аніж бути ним насправді). Я хочу, аби ви надали мені достовірні матеріали. Я вмію відділяти зерна від плевелів. Платитиму. Якщо матеріал нікчемний — я дратуюсь. Розумієте?

— Чого ви конкретно хочете?

— Якби знав, не пропонував би вам гроші. У мене є співробітники, які теж уміють скласти документ, але я маю сказати їм, що саме писати. Я не можу розповідати порядному російському підданому, що євреї чекають на Месію, бо і мужикові, і землевласникові до цього байдуже. Якщо вони чекають свого Месію, то пояснення має стосуватись їхніх кишень.

— Але чому ви націлились саме на єврейство?

— Бо в Росії є євреї. Якби жив у Туреччині, націлився б на вірменів.

— Отже, ви хочете знищити євреїв, як Осман-бей. Може, знаєте його?

— Осман-бей — фанатик. Поза тим, він теж єврей. Треба триматися від нього якнайдалі. Я не хочу нищити євреїв, я б навіть не побоявся сказати, що вони — мої найліпші союзники. Мене цікавить моральне обличчя росіян, і я не хочу (як не хочуть того люди, яким я служу), щоб народ повернув своє невдоволення на царя. Тому народові потрібен ворог. І не треба шукати його, приміром, серед монголів чи татар, як це колись давно робили самодержці. Щоб ворога визнавали й боялися, він має бути у хаті або за її порогом. Ось чому я обрав євреїв. Провидіння подарувало нам їх, тож, на Бога, скористаймося подарунком і молімося за те, щоб завжди десь поруч був єврей, якого можна боятися й ненавидіти. Ворог потрібен, щоб дати народові надію. Хтось сказав, що патріотизм — це останній прихисток негідників: морально безпринципні люди завжди загортаються у стяг, а байстрюччя завжди посилається на чистоту своєї раси. Національна ідентичність — це останній засіб незаможних. Наразі почуття ідентичності ґрунтується на ненависті, ненависті до того, хто не є ідентичним. Ненависть треба зрощувати як громадянську пристрасть. Ворог — це насправді друг народу. Щоб виправдовувати власну нікчемність, завжди потрібен хтось, кого можна ненавидіти. Ненависть — це єдина перворідна пристрасть. Любов — ось відхилення від норми. Чому Христа розп'яли? Бо говорив він речі, чужі природі. Не можна любити когось усе життя, й саме через це марне сподівання перелюбствують у шлюбі, убивають матерів і зраджують друзів… А от ненавидіти можна протягом усього життя. Аби тільки ця людина завжди була поряд, щоб не дати згаснути нашій ненависті. Ненависть розжарює наші серця.

Дрюмовернуться

284

Персонаж роману Стендаля «Арманс», який хворів на імпотенцію.

вернуться

285

Ланч (фр.).