Глитай, або ж павук - Кропивницький Марко Лукич - Страница 11

11

2-а мо­ло­ди­ця. А у ме­не чо­ловік за всім пек­лується: я прий­ду до­до­му, ся­ду на лаві, отак ру­ки згор­ну і за хо­лод­ну во­ду не візьмусь!..

1-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Ко­му яке щас­тя!

2-а мо­ло­ди­ця (сміється). Не­хай гос­по­да­рює, а я бу­ду па­ну­ва­ти. (По­ба­чи­ла Сте­ху). Дивіться-дивіться, сва­хо, он­деч­ки хтось стоїть. А хто то? (Мов­чить).

1-а мо­ло­ди­ця (пізна­ла Сте­ху). Та хай ли­хе! Хіба не пізнаєте хто? (До дівчи­ни). Не ди­вись, Ярин­ко, на неї, бо гріх!

2-а мо­ло­ди­ця (ре­го­че). Пе­ре­куп­ка, що тор­гує доч­кою? Ач, яким гар­ним плат­ком за­ку­та­лась!..

1-а мо­ло­ди­ця. Він їй де­ше­во дос­тав­ся!.. Зовсім би пані, та шко­да - хвіст за­ма­ра­ний!.. (До дівчи­ни). Не ди­вись-бо, ка­жу, на неї, бо би­ти­му!

2-а мо­ло­ди­ця. Хто б ме­не про­дав, як­би я са­ма не схотіла? А так вже: яка ма­ти, та­ка й доч­ка!

1-а мо­ло­ди­ця. Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. (Гля­ну­ла на се­ло). Он­деч­ки й корівка на­ша як біжить до ха­ти. Ма­ню, ма­ню, ма­ню!.. (Пішла).

Стеха (одна). Яке сім'ячко, та­ке й зілляч­ко!.. Кленіть, ганьте, пас­кудьте!.. Ох, лю­ди, лю­ди… У звіра лю­то­го швид­ше з'явиться жаль, у га­ди­ни хо­лод­ної більше знай­деться теп­ла у сер­цеві, ніж у вас!.. Дітям за­бо­ро­ня­ють ди­ви­тись на ме­не! Гріх, гріх! І ду­шу жи­ву гріх згу­би­ти, і жи­ти гріх!

ЯВА 6

За лаш­тун­ка­ми гомін, регіт, свист - звісно, як па­руб­ки йду­ть! Далі ви­хо­дять на кін.

Один з па­рубків. Ану, за­ти­най "Ду­ба". Чи до­тан­цюю до се­ла? (Починають пісню, один па­ру­бок при­го­во­рює, а дру­гий танцює, гурт тільки приспівуй! "Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба!”)

Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба, Дівчи­но моя лю­ба, Наб­ре­ха­ли на ме­не, Що я хо­див до те­бе; Черевички ку­пу­вав, Хви­ги-ми­ги да­ру­вав, Стрічки прості і шов­кові І чо­бо­ти сап'янові. А на чо­бо­тях підко­ви; Хустку гар­ну, хвар­ту­ши­ну, І спідни­цю, й кор­се­ти­ну; І на­мис­то, і каб­луч­ку На біленьку твою руч­ку. Який батько, та­кий син - Ви­но­си­ли з діжки сир: До ря­бої ко­би­ли На зальоти хо­ди­ли. Попід ти­ном ко­ло са­ду Біжить дівка з ви­ног­ра­ду, А за нею її ма­ти Біжить доньку пе­рей­ма­ти. "Вер­нись,- ка­жу,- чи ти чуєш? Ку­да ти так чим­чи­куєш?" "На ву­ли­цю, моя ма­ти, З па­руб­ка­ми жар­ту­ва­ти". Тан­цю­ва­ла, дріботіла, До­ки спа­ти не схотіла. Про­ки­ну­лась та по хаті Пішла зно­ву тан­цю­ва­ти…: І но­га­ми ви­би­ва­ла, І сло­ва­ми при­мов­ля­ла: "Сюди, сю­ди, па­руб'ята, В ме­не хус­точ­ка квітча­та І спідни­ця із ки­тай­ки, Хвар­ту­ши­на з ка­ла­май­ки! По ба­за­ру я хо­ди­ла, Че­ре­вич­ки там ку­пи­ла… Хлопці, хлопці, всі до ме­не, Чорні бро­ве­ня­та в ме­не…" Ой дуб-ду­ба-ду­ба-ду­ба! і т. д.

Проходять.

Стеха (одна). Співай­те, тан­цюй­те, щоб живіт об­ду­рить, бо до­ма злидні че­ка­ють!.. По­ве­че­ряєте хліба з во­дою та во­ди з хлібом, по­дя­куєте гос­по­деві "за йо­го щед­ру ми­лость до нас!", і вий­де­те на ву­ли­цю, і знов заспіваєте, і за­гу­каєте, і злидні за­бу­дуться. Жи­ву­чий люд, жи­ву­ча мо­ло­да си­ла: хліб та во­да - от і вся їда! Завт­ра знов за тяж­ку пра­цю: на га­ря­че сон­це, на спе­ку, спи­ну гну­ти, ніженьки то­ми­ти, ру­ченьки мо­зо­ли­ти, кри­ва­вим по­том уми­ва­ти­ся!.. Ве­се­ле жит­тя!.. (За­ду­ма­ла­ся). Ба­га­то лю­дей ро­дяться і по­ми­ра­ють у нужді та в злид­нях, а й не наріка­ють на свою до­лю, тілько я, грішни­ця, не стерпіла за­бар­ної го­лод­ної смерті, тілько я зля­ка­лась убо­жест­ва і за­ду­ма­ла підвес­ти на гріх рідну свою ди­ти­ну!.. Доч­ка збо­же­воліла, а я, мов неп­ри­ка­яна, ти­ня­юсь, мов звір, ви­зи­раю Андрія, щоб помс­ти­тись на йо­му за мою Оле­ну!.. Прок­ля­тий Андрію, пе­кельна ду­ша!.. Че­рез те­бе і я за­ги­ба­ти му­шу!.. О бо­женьку мій ми­лий, по­ка­рай же ме­не, по­ка­рай!.. (Па­дає пе­ред хрес­том).

Чути за лаш­тун­ка­ми пісню.

(Пізнала го­лос Андрія і мов збо­же­воліла). Що я чую? Йо­го го­лос! Співає, радіє, що смерть з со­бою не­се!.. О бо­же, дай мені си­ли розш­ма­ту­ва­ти ту га­ди­ну!..

ЯВА 7

Андрій (співа за лаш­тун­ка­ми і вже укінці ви­хо­дить на кін.)

Щука-риба в морі Гу­ляє до­волі, А удо­вин син хо­ро­ший, Та не­ма ж йо­му волі. Тілько ж йо­му волі, Що в чис­то­му полі Осідлає ко­ни­ченька Та гу­ляє до­волі. Гуляє-гуляє, Ніхто не спи­няє, Та тілько ж йо­му си­вий со­ко­лонько Над го­ло­вонькой літає. "Сивий со­ко­лоньку, Ти ви­со­ко літаєш, Чи да­ле­ко мо­го си­на В ва­тазі ви­даєш?" "Твій син на мо­гилі Коня по­па­сає, Та тілько ж йо­му си­вий со­ко­лонько У го­ло­воньці ськає!"

Виходить Андрій, одяг­не­ний по-до­рожньому, з клун­ком за пле­чи­ма і з па­ли­цею.

Андрій (зняв шап­ку). Сла­ва тобі, ми­ло­серд­но­му, що довів ме­не бла­го­по­луч­но до рідно­го се­ла! (Приг­ля­дається). Щось стоїть!.. Нев­же Оле­на? Я пи­сав їй, щоб у су­бо­ту ме­не сподіва­лась! Оле­но, ти?

Стеха (підхо­дить до нього). Ні, це я, мій лю­бий зя­те!

Андрій (зрадів). Здрас­туй­те, паніма­ту­сю! А чо­му ж Оле­на не вий­шла? Мо­же, хво­ра, зас­лаб­ла? (Хо­че поцілу­ва­ти її ру­ку).

Стеха (відпи­хає йо­го). Геть, іро­де!

Андрій. Панімат­ко, що це з ва­ми? Кажіть, кажіть: у вас щось страш­не на думці?..

Стеха (стов­беніє). Ні, це не Андрій, це ма­на!..

Андрій. Бог з ва­ми, паніма­ту­сю! При­дивіться до ме­не, хіба ж я так ду­же змарнів, що не пізнаєте?.. Та і як не змарніти? Тяж­ка ро­бо­та, аж зас­лаб був; і та­ки за Олен­кою ду­же ску­чив: здається, що, як­би мав си­лу, вітром би летів! Я й не знаю, що зо мною бу­де, як по­ба­чу свою вірную, свою лю­бую дру­жи­ну! Ходім, ма­мо, швид­ше до­до­му, сер­це по­ри­вається і як не вис­ко­чить з гру­дей!.. Що, ду­же зраділа Олен­ка, як про­чи­та­ла лист від ме­не? То я, ма­мо, сам пи­сав, ме­не, спа­сибі, мій ха­зяїн нав­чив доб­ре гра­мо­ти: я й перш тро­хи знав, а те­пер мо­жу на­пи­са­ти у кни­гу усе, що є в ха­зяй­стві, і на що­тах доб­ре знаю лік. Та що це з ва­ми, панімат­ко?.