Лірникові думи - Руданський Степан Васильевич - Страница 3

3

* * * Стоять діди край притвору, Служба закінчилась, І високая дзвіниця Дзвонами залилась. Вийшов архирей, поїхав. Пани розійшлися. Коло старців тілько прості Люде осталися. Осталися прості люди, Старців обділили І лірника запинили, Кругом обступили. Обступили і просили Думу їм заграти. І зачали в його шапку Мідяки кидати. І взяла за руку старця Дівчинонька мила, І на камінь край дзвіниці Стиха посадила. І дід сів, настроїв ліру І зачав співати, Зачав співи їм співати І на ліру грати.

1. ПОЧАТОК СВІТУ

І До початку сего світа, Ще до чоловіка, На престолі бог великий Жив із-перед віка. І престолом було небо, Невидиме нами. І то небо в нас, хрещених, Зветься небесами. Під ним друге було небо, Що зоветься раєм; І коли воно почалось, Того ми не знаєм. Тілько знаєм, що в тім небі Ангели літали І святії пісні богу День і ніч співали. І Сатанаїл-архангел Був їх старшиною І у бога називався Правою рукою. Все він відав, всім він радив, Всім розпоряджався, І рай цілий його власним Небом називався. А під раєм, його небом, Наше небо було, Но по нему ані разу Сонце, не мигнуло. Лиш по нему чорні хмари Громом розривало, А під ними тьма стояла Й море клекотало. II І задумав бог і наше Небо освітити, І під небом нашу землю Грішну сотворити. І приходить він до раю, Взяв Сатанаїла, І пішов під синє небо, Де бездна кипіла. Синє небо туманіло, Вітри бушували, І під небом чорні хмари, Громи розривали. Все чорніло і темніло ... Аж бог появився! - Розійшлися чорні хмари, І грім запинився. Засиніло небо наше, Сонце засіяло. Стало тихо, лиш глибоко Море клекотало. І зійшов господь над море- Море утихає; І Сатанаїла в бездну Господь посилає. Посилає його в бездну Піску жменю взяти, Щоб на морі, як на камні, Землю збудувати. «І як вложиш,-господь каже,- Руку у безодню, Скажи: беру тебе, земле, На славу господню». І пішов він попід море, Ходить, розважає: « А ну, й себе пом'яну я! Хто теє пізнає?!» III І зпустився в саму бездну, Руку опускає, Бере землю і до бездни Тихо промовляє: «Ти poзкрийся, розвернися, Темная безодне! Беру землю в ім'я своє І в ім'я господнє!» І узяв; іде водою, Жменю істискає. Но даремная робота: Вода все змиває! Поки вигулькнув із моря, Змило все подою, І явився він до бога З голою рукою. «Не хитрися,- господь каже,- Не задумуй злого! Іди знову, тілько ім'я Не приточуй свого!» Пішов знову й під водою Знов над богом кпився. І знов з голими руками Наверху з'явився. І розгнівався бог сильний: Небо задрожало, Море вспінилось, забилось І заклекотало. І в минуті він іщезнув В морі під водою. Найшов бездну, бере землю Правою рукою. І говорить: «Ти розкрийся. Темная безодне: Беру з тебе тепер землю Во ім'я господнє!» І щаслива йому була Дальняя дорога, У минуті він з землею Вийшов перед бога. ІV І взяв господь тую землю, Ходить, розсіває. А Сатанаїл невдячний Думоньку гадає. Щоб землі у бога вкрасти, Вкрасти, заховати, А потому в своє ім'я Землю збудувати. І роздумав свою думу На взиск чи на згубу: Тілько господь відвернувся, Хвать землі у губу! А бог ніби і не знає: Решту досіває. І розсіяв, як годиться, І благословляє: «Рости, рости, моя земле. Куди зглянуть очі: Від восхода до полудня І до полуночі!» І земля рости начала І кінця не мала; І зеленая травичка Землю устеляла. Да і тая, що у губі, Свого бога знає: Росте живо, виростає, Губу розпирає. І зачав він, нечестивий, Хоркати, плювати, I зачали і того скали Й гори виростати. І земля землею стала, Тілько посвятити. Но І нічка наступала: Тра було спочити.