Пісні - Руданський Степан Васильевич - Страница 5

5

КОЗАЧЕ-ГОЛУБЧЕ...

"Козаче-голубче, Соколику мій! Дай білу ру­ченьку, Зо мною постій! Най на­див­лю­ся, Слізьми зал­лю­ся, Заким з до­ро­ги Тебе діжду­ся!" "Дівчино-рибчино, Не плач, не ри­дай! За мною, мо­ло­дим, Ручок не ла­май: Як не за­ги­ну, Я не по­ки­ну, Я не по­ки­ну Любу дівчи­ну". "Ой до­ню Яв­до­ню, Зіллячко моє! Чого ж так змарніло Личенько твоє?" "Ой ма­ти-ма­ти! Тяжко вми­ра­ти, Ой а ще важ­че Милого жда­ти! Давно я, дав­но я В ми­ло­го бу­ла, Вже тая стеж­ка Зіллям за­рос­ла. Піду я, ма­ти, Зіллячко рва­ти, Зіллячко рва­ти, Милого жда­ти!.. Рвуть зілля дівча­та, Віночки пле­туть, А мої оченьки Тільки сльози ллють. Ой зілля-зілля, Чуже весілля, А моя му­ка - З ми­лим роз­лу­ка!.." "Дівчино-рибчино, Здорова бу­ла! Чи вже ж ти, чи вже ж ти Мене за­бу­ла?" "Я не за­бу­ла, Я не за­бу­ду, Любила вірненько, Любити бу­ду".

НЕ ЗГА­ДАЮ ГАД­КИ...

Не зга­даю гад­ки, Не змис­лю я мислі!.. Як чорнії хма­ри, Чорні ду­ми звис­ли! Порадь, ма­ти, що діяти, Ой чи жи­ти, чи вми­ра­ти? Порадь, моя ма­ти! Розпукає сер­це, Каменіють гру­ди. Скажи, моя не­не, Що зо мною бу­де. Кажуть лю­ди: "В світі ча­ри; В світі лю­ди, не та­та­ри - Не бу­деш без па­ри!" Ой світе мій, світе! Лушпина оріха! Де твої роз­коші Та де твоя втіха? Нудно в тобі, як в не­волі, Тілько му­ка, тілько болі, Ні волі, ні долі! І ви, мої лю­ди, Люди - не та­та­ри, Чи хоч раз ви ру­ку Сироті по­да­ли? Кому го­ре - го­ре й бу­де, Другим жа­лю не при­бу­де, Люди ж мої, лю­ди! Наоколо гля­неш - Та й ка­ме­нем ста­неш, А на се­бе гля­неш, - Як би­ли­на, в'янеш. Лист за лис­том опа­дає, Рік за ро­ком уп­ли­ває, Назад не вер­тає! Не зга­даю гад­ки, Не змис­лю я мислі, Як чорнії хма­ри, Чорні ду­ми звис­ли. Порадь, ма­ти, що діяти: Ой чи жи­ти, чи вми­ра­ти? Порадь, моя ма­ти!

ОЙ ВИЙ­ДУ Я У СА­ДО­ЧОК...

Ой вий­ду я у са­до­чок - В са­доч­ку ка­ли­на, Край ка­ли­ни шов­ком шиє Любая дівчи­на. Подивлюся на ка­ли­ну - Вона роз­пу­кає! Подивлюся на дівчи­ну - Дівча обіймає. Тая ж са­ма ка­ли­нонька, Та вже за­ви­ну­лась; Тая ж са­ма дівчи­нонька, Та вже відвер­ну­лась. Завинулась ка­ли­нонька Та й не роз­пу­кає; Відвернулась дівчи­нонька Та й не пог­ля­дає. Ой вий­ду я у са­до­чок, Буду виг­ля­да­ти, Чи не вий­де моя ми­ла Рути підли­ва­ти. Вийшла ми­ла, по­хо­ди­ла, Рути не підли­ла, Тілько вер­хи поз­ри­ва­ла, На во­ду пус­ти­ла!.. Тая ж ру­та зе­ле­ная, Та цвіту не­має; Та ж дівчи­на мо­ло­дая, Та вже не ко­хає. Стоптав би я те­бе, ру­то, - Та з жа­лю не мо­жу; Забув би я те­бе, ми­ла, - Забути не мо­жу! Ой вий­ду я у са­до­чок, Стану край вікон­ця, Чи не вий­де моя ми­ла Ще раз до схід сон­ця? А ми­лая, як не тая, Спить собі, дрімає Та но­во­го мо­ло­до­го К сер­цю при­гор­тає. Тії ж очі, тії бро­ви, Та не той хлоп­чи­на; Та ж го­луб­ка ко­ло нього, Та вже не дівчи­на. Прострілив би я вас з лу­ка! Та з лу­ка не пал­ко! Положив би вічно спа­ти, Та все чо­гось жал­ко!

БОГДАЙ ТЕБЕ

Колись я із тяж­кої ту­ги На лаві ду­бовій ле­жав, Останній кар­бо­ва­нець срібний В пустії ка­литці дер­жав. Аж тут на­ви­ну­лась дівчи­на, І я свою ту­гу за­був; Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе бог не за­був! І сів я на лаві ду­бовій, І сіла дівчи­на моя, Дівчина ме­не обійня­ла, Обняв же дівчи­ну і я. Їден поцілу­нок га­ря­чий - І я, як від чарів, ожив; Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе бог ожи­вив! Дівчина ме­не при­гор­ну­ла, Дівчину і я при­гор­нув, Дівчина на лаві зас­ну­ла, І я ко­ло неї зас­нув. І сни­лось так ми­ло та лю­бо, І я че­рез сон го­во­рив: "Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе гос­подь лю­бив!" Раненько дівчи­ни не ста­ло, І знов я на лаві ле­жав І міцно сла­би­ми ру­ка­ми Пустую ка­лит­ку дер­жав. Узяла, псявіра, узя­ла. І я собі ти­хо ска­зав: "Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе дідько узяв!"