Приказки - Руданський Степан Васильевич - Страница 14

14

ЧУПРИНА

Питалися ко­за­ка: «Що то за при­чи­на, Що в вас го­ла го­ло­ва, А звер­ху чуп­ри­на?» «А при­чи­на то та­ка: Як на війні зги­ну - Мене ан­гел по­не­се В не­бо за чуп­ри­ну». Питаються му­жи­ка: «Що то за при­чи­на, Що в вас го­ла го­ло­ва, А звер­ху чуп­ри­на?» «А при­чи­на то та­ка: Нас біда обсіла - Голимося до крівлі, Щоб куз­ка не їла!»

ЗГУБА ДУШІ

Раз про­па­ла на сте­пу В чу­маків со­ки­ра, До од­но­го всі взя­лись: «Ти та й ти, псявіро!..» Той їх го­дить, ха­ме­нить, Той їм роз­ва­жає, Вже й кля­неться на чім світ, Богом при­ся­гає… Ні! Не вірять! Аж чу­мак Против не­ба гля­нув: «Коли я со­ки­ру взяв, Най я ля­хом ста­ну!..» «Стій, чу­ма­че, не гу­би Ні душі, ні віри! Вірим-вірим! Ти не брав Нашої со­ки­ри!»

НЕ МОЇ НОГИ

Серед лісу, се­ред гаю У неділешній обід Заснув му­жик у чо­бо­тях, Прокинувся без чобіт. Прокинувся, про­тер очі, Разів кілька позіхнув, Разів кілька босі но­ги З по­дивлінням по­вер­нув. «Не мої се,- ка­же,- но­ги, Присягаю на чім світ, Бо мої в чо­бо­тях бу­ли, А сі - босі, без чобіт!»

ЗАГАДКИ

Позбирались ду­качі, Добре підгу­ля­ли. «Давай, Мош­ку, за­га­док!» - До жид­ка прис­та­ли. А жи­док собі бім-бім, Пейси підви­ває: «Як зав­да­ти, так зав­дам, А хто не вга­дає?» А ті ка­жуть: «Не жу­рись! За то бу­де пла­та. Хто не ска­же, що то є, Заплатить ду­ка­та». «Угадайте ж,- ка­же жид,- Що удень чорніє, Що біліє уночі, А ран­ком синіє?» «Добре!» - ка­жуть. От прий­шли - Гадали-гадали, Далі ба­чать, що не сил, По ду­ка­ту да­ли. «Що ж то, Мош­ку, та­ке є?» - Жидюка пи­та­ють. А той: «Гирс­ти! Що то є? А я почім знаю?» «Ну ж бо, Мош­ку, не жар­туй!» «Та жар­ти до ка­та, Я і сам собі даю Цілого ду­ка­та!»

САМ ПОЇДУ!

Що зас­лаб­не, бу­ло, жид І ра­би­на про­сить, Рабин тілько з-за две­рей Палицю ви­но­сить Та й па­хол­ка сво­го шле З нею до сла­бо­го… От па­хо­лок ку­ру­вав Жида не їдно­го. Аж раз якось до­ве­лось Слабу ку­ру­ва­ти; От па­хо­лок і прий­шов, Щоб па­ли­цю взя­ти. А той ка­же: «Хто сла­бий? Чи жид, чи жидівка?» «Не жид,- ка­же,- а їдна Молода жидівка». Рабин жи­во із стільця, Палиці й ні сліду. «Живо коні! У, біда! Сам,- ка­же,- поїду!»

26 фев­ра­ля

ВОВКИ

«Чого, жид­ку, так збілів? Що з то­бою ста­лось?» «Ах, за мною че­рез став Аж сто вовків гна­лось!» «Бог з то­бою!.. Сто вовків!.. Та б се­ло по­чу­ло…» «Та во­но пак і не сто, А п’ятде­сят бу­ло». «Та й п’ятде­сят ди­во в нас… Де б їх стільки взя­лось?» «Ну Іван­цю! Не­хай так, Але де­сять гна­лось». «Та і де­сять не бу­ло! Знать, один усього?» «А як один? Аби вовк! Страшно і од­но­го…» «А мо­же, то і не вовк!» «А що ж то хо­ди­ло? Таке си­ве та ма­ле, А хвос­тик, як ши­ло».

ГОЛОДНИЙ ЖИД

Небагато орен­дарі В са­баш на­ва­ри­ли Та й, на ли­хо, убо­го­го Їсти зап­ро­си­ли. А убо­гий, ще й го­лод­ний, На то не вва­жає: Як при­пав­ся га­ти­ли­ти - Як у тор­бу пхає. Та і ні вже як од мис­ки Біду одірва­ти, Ото во­ни й за­ду­ма­ли Дечого пи­та­ти. «Чи маєш ти,- ка­жуть,- батька?» А той ка­же: «Маю!» Їсть і ка­же: «Батька маю, І ще й ма­му маю…»

СТРАШНИЙ СУД

В страш­но­суд­ную неділю Ксьондз ка­зан­ня го­во­рив, Став за бо­жий суд ка­за­ти Та й, на гріх, пе­ре­со­лив. Слухав-слухав бідний ма­зур, Далі тя­женько здих­нув, Подивився на Jezu­sa Й го­ло­вою по­хит­нув. «Коли так,- про­мо­вив,- Jezu, Ти су­ди­ти нас бу­деш, То, будь пев­ний, сам, як па­лець, Серед раю за­жи­веш!»