Цар соловей - Руданський Степан Васильевич - Страница 12

12

XII І не міг царевич знести Тяжкої недолі, І задумав її взяти Замуж поневолі. І впівночі, як царівна Мала спочивати, Став мисливий на всі степи Сіті розкидати. І розкинув на всі степи, Поля і могилу, Ставить силу серед поля, Сам іде по милу, Тілько вийшов на могилу - Мила пробудилась І сердитими очима Вколо обдивилась. Всюди сітка на стенові, Край могили люди. «Скажи, брате,- запитала;- Що то з того буде?» «А що ж буде, моя панно? Прийшов за сестрою, Щоб по волі чи неволі, А була жоною». «Не буде сестра жоною»,- Відповіла мила; І на ступінь відступилась Істріпнула крила. І, як порох, пішо й конно Козаки спадають І зганяють вражу силу, Сіті обривають. І урвала їден волос, Ставить отамана, І отаман в чисте поле Запрошае пана. І на степу межи житом, Києм і могилой Ізійшовся пан мисливий З отаманськой силой. І зійшлися, б'ються, тнуться І кінця не мають, Їдні сили полягають, Другі виступають. І в мисливця нова сила З вуха виступає, В злотокрилої царівни Із крил вилітає. І зійшлися, б'ються, тнуться, Тілько й миру мають, Як землею сировою Трупи закривають. І так бились літо й зиму; Аж перед святою Дождалася злотокрила На часок покою. І в столицю полинула І там сповідалась І днів кілька із столиці В степи не верталась.

ЧАСТЬ ЧЕТВЕРТА

І Безворотно дев'ять років В вічность улетіло, Як на степу опочило Соловея тіло. Улетіло дев'ять років, Ще їден кінчався, А причепа з того часу Ще й не сповідався. І от саме на Великдень Слуги підступають, Будять сонного причепу Да і промовляють: «На добридень, ясний царю, Святом веселися, Їдь у старую столицю Та запричастися». Встав причепа, довго думав, Думав, що робити, Наостанок сказав слугам Коні заложити. Заложили слуги коні, Він умився, вбрався, Взяв барилко й фаріаком На степи погнався. Приїжджає у столицю І у церкву входить, А у церкві «херувими» Старий дяк виводить. І врата святі одкриті, Свята чаша сяє, І отець крижує руки, Духа призиває. І кадильниця святая В олтарі кадиться, І, як в небі білі хмарки, Фіміам клубиться. І в тих хмарках, ніби в небі Душі умерлії, Бликають перед вратами Свічі восковії. А у церкві на колінах Стоїть злотокрила І, як ангел перед богом, Голову схилила. І причепа мимоволі Серцем сокрушився, Уклякнув і нахилився, Господу молився. Щиро господу молився, Щиро сповідався, А потому враз з царівной І запричащався. І по всьому піп виходить, Проскури підносить І царевича й царівну На свячене просить. II Піп, причепа і царівна За столом сиділи, Як звичайне на Великдень, Спершу яйця їли, Потім паску, і ковбаси, І усе свячене, Наостаток надпочали Порося печене. І отець святий говорить: «Варто би полити, Но, бог свідок, нігде було Крапельки купити». «Та то правда, ясний отче,- Враз причепа каже,- Той і легко не поїде, Хто коліс не маже. Десь там я привіз з собою Барилечко ціле, Та не знаю, святий отче, Чи ви п'єте біле». «Слава богу,- отець каже,- Що то розбирати! Дання всяке за хороше Бог велів приймати». І принесли то барилко, Пляшку наточили І поставили на тацю, Три чарки налили. І панотець, як годиться, Змовив славослов'я, І всі троє разом кажуть: «Дай боже здоров'я!» І причепа випив повну, Другу наливає; Батюшка ще тілько першу 3 смаком допиває. А царівна злотокрила Тілько що надпила; І надпила половину - На стіл положила, П'ятую причепа випив, Випив - не упився; Батюшка якось по третій Спати положився. А царівна злотокрила Першую кінчала, І уже хмільная думка Грати начинала. Куди гляне - все так мило, Що й сусід поганий Видиться її хороший, Гарний і рум'яний. І не розум нею радить, Хміль розпоряджає, А причепа тілько ходить Та на вус мотає.