Поезії - Шашкевич Маркиян Семенович - Страница 3

3

[1833]

ДО МИЛОЇ

Повій, вітре-вітросеньку, Там, де тужить мила, Нехай несуть там пісеньку Твої легкі крила. Повій, вітре, в єй городець, Де вінці сплітає, Неси вісті, що молодець Щире ю кохає. Ой погладь ю, вітросеньку, По єй личку білім, Нехай знає єй серденько, Що я є ї милим. Най не плаче, най не тужить, Вже час ся зближає: Прийде милий, приголубить І з нев ся звінчає.

[1836 - 1838]

ДУМКА

Нісся місяць ясним небом, Там, де зоря ясна; Летів хлопець чистим полем, Де дівчина красна. Часом місяць ізійшовся З тьмавою хмарою; Не раз хлопець поборовся З журною гадкою: «Журна гадко, печалива, Чо ти мене гониш? Чо ми житє згорчиваєш, В серце тугу рониш? Уступися, лиха нене, З вітром в ліси, гори, Най по тобі й чутка згине, Як сліди на мори. Мому серцю най радощі, Най надія грає, Най ми доля веселенька Птичкою співає».

1836-1838

ЗГАДКА

Заспіваю що минуло, Передвіцький згану час, - Як весело колись було, Як то сумно нині в нас! Святовида лиця ясні За Лабою слов'ян чтив. Купайловий танок красний Царинами вітром сплів. Гай ся на честь славной Лади Піньом дівиць розглядав, Мир в подяці для Коляди Веселячись, снопи клав. Над ярою Волтавою Суд Любушин мир давав, Над Дніпром-Славутицьою Так Ярослав ся вславляв. Поза білими водами Білий гніздо орел вив, А руськими сторонами Звін вічовий гомотів. Новгорода сила й слава Світом цілим зголосла, Києва золота глава Під небеса ся звела. Слави дочка величава На світ цілий сяяла, Піснь Люмира, піснь Бояна Голосніше їй гула. Нині думка йде сумненько, Темним лісом гомонить, За Дунай, Дніпро туженько Згадка журна лиш летить. Понад Дністра берег крутий Гамор галич розлягать, Там сум душу хапле лютий, В безвість гадка пропадать. Городища де бували - Днесь могили ся звели, Богів храми де стояли - Грехіт мохи поросли. Поза води, поза тихі З Славов гаразд пробував, Загудівши, вихор лихий І сліди їх позмітав. Красна Ретра з Арконою Пилом вічним припали, Діти вірні з матерьою Десь в безвістях ізчезли... Де ворони ся злітають Колись славний стояв тин, Тяжкі мраки днесь лягають, Як на ногах татарин. Щастя, гаразд з-під могили Гомонем лиш залітать, Як слов'яни колись жили - Журна думка лиш згадать. Із Русина щирой груди В побратимий летить край, Побратимі де суть люди, Поза Волгу, за Дунай.

Зі збірки “Русалка Дністровая”, 1837 р.

ЛЕБЕДЬ І ВОРОНИ

Водою плила Лебедка біла. Надлетіли чорні Ворони, Надлетіли в сесі сторони. «Бачте, Лебедка біла як сніжок! А ми такі гидкі, Чорні і бридкі». Стрімголов не берег впали, В дзьоби болота набрали І стали згори метати, Білу Лебедку нуряти. А Лебедь з дурних сміявся, Став біліший, лиш скупався. Хоть лихі люди сором метають, Добрі і чесні на теє не дбають.

ЛИХА ДОЛЯ

Ой ти, доле, моя доле, Гадино їдлива, Переїла-сь моє щастє, Гіренька годино! Запустила-сь в мою душу Журбу і розпуку, Учинила-сь мому серцю З гараздом розлуку. Ой місяцю-місяченьку, Тихенько думаєш, Моєй тяжкой недоленьки, Відав, ти не знаєш. Ой не знаєш, ой не знаєш І не будеш знати, Як то тяжко сиротоньці В світі загибати! Сам не знаєш, ні сестричка Звізда ти не скаже, Як то гірко, сли недоля Світ милий зав'яже. Тобі тілько хіба смутку, Що хмара насуне; А радощів з зірочками З-межи вас не труне. А мені ось на сім світі Своє серце їсти, Бо з недолев ся бороти - Як під воду плисти. Десь за морем, за горами Мій гаразд здрімався, Десь з безвістей, з лісів темних Мій смуток пригнався. Ой пригнався та й вороном Надо мнов літає, Б'є ми серце тяжким крилом, Радость розбиває. Вчора ввечір чорна хмара Мені говорила: «Чудуєшся, побратиме, Де ся доля діла? Твоя доля - то я була, Я тя не минаю: Вкривала-м тя чорнов мраков І тепер вкриваю. І над гробом мої мраки Ще твоїм повиснуть!» Ой, надія!.. таку долю Най-то громи тріснуть!