Смак Благодаті - Ведмеденко Олег Валентинович - Страница 21

Ганебний розкол, що його ми сьогодні маємо у православ’ї, – це і провина, і біда наша. З світової історії ми знаємо, – у школі вчили, – що кожна війна, кожен конфлікт має свої привід та причини. Це ж повною мірою стосується й міжконфесійних конфліктів та війн. Привід – завжди на поверхні. Це власне маска, яка приховує істинні причини конфлікту та слугує простим виправданням для ошуканого народу (у даному випадку – для довірливої пастви), на чиї плечі, до речі, й лягає насправді увесь тягар війни. На поверхні – нібито боротьба за високі ідеали: “за віру, царя та вітчизну…” (за істинну віру, канони, мову богослужіння тощо), насправді ж істина лежить значно глибше. І тут уже, як навчають мудрі, – шукай кому це вигідно! А це питання – політичне...

Як попереджав іще апостол Павло у першому своєму Посланні до єпископа в Ефесі Тимофія:

“Бо корінь усього лихого (у церкві!) – то грошолюбство, якому віддавшись, дехто відбились від віри (від віри істинної, себто смиренної) й поклали на себе великі страждання…” (1 Тимофію, 6 розділ, 10 вірш).

Корінь усього лихого – грошолюбство! Відхід від істинної віри полягає не у здійсненні богослужіння “благодатною” староболгарською, або навпаки “неблагодатною” рідною українською мовою; не у канонічному чи неканонічному переході до самоврядування (тим більше, що насправді канонів, які б визначали конкретний шлях конкретної Церкви до автокефалії взагалі не існує!), але в лінивстві й недбальстві щодо справи нашого спасіння (“Проклятий, хто робить роботу Господню недбало…” (Єремії, 48 розділ, 10 вірш)), та у відході від істини (“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе…” (Осії, 6 розділ, 4 вірш)). А в результаті – заміна живої віри мертвою традицією; догматів – догматизмом; обрядів – обрядовірством. В результаті – скочування на позиції фарисейської гордині та лицемірства, спроба послужити і Богові, і мамоні. В результаті – любов уже не до Бога в собі, але до себе на фоні Бога… ВТРАТА СМИРЕННЯ – ось єдина та істинна причина усіх бід церковних! Смирення ж – суть не випромінювання зла.

“Але ти, о Божа людино, утікай від такого, а женися за правдою, благочестям, вірою, любов’ю, терпеливістю, лагідністю!

Змагайся добрим змагом віри (смиренної віри!), ухопися за вічне життя, до якого й покликаний ти…”, – застерігає нас “апостол народів” Павло (1Тим. 6.11–12).

Чи так змагаємося? Чи випереджаємо один одного смиренністю, лагідністю та любов’ю? А, може, змагаємося за паству, і перетворили Церкву Божу на такий-собі “хрещально-поховальний кооператив”? А може, лиха пожадливість та зажерливість стали суттю сучасного ідолослуження, і служимо насправді уже зовсім не Богові? А може, розіп’яли Церкву – тіло Христове – іржавими цвяхами насильства та користолюбства, прибивши до древа мудрувань своїх руки (діла милосердя та богопізнання) та ноги Спасителя (ходу нашу в Царство Небесне – Царство Любові)? А, може, “спис воїна” – світські засади: гординя, войовничість, нетерпимість, нелюбовність, – прокололи тіло Ісуса, і витекли з нього “кров і вода” (Кров – це життя: знекровилась Церква – вичерпалося практичне життя її. Втрачена і теорія – змарнована жива вода духовного розуміння Писання, ВЧЕННЯ СМИРЕННЯ ТА ЛЮБОВІ)? А може, відійшов від нас уже й Сам Дух Христів? Може, Святий Дух благодаті Божої таки полишив занечищену в масі своїй номінальну церкву, сучасний релігійний світ – саме ту її “масу”, яка засліплена гординею книжництва та фарисейства?..

Єдине, що утішає в цей час “скорботи великої” останніх днів, це те, що попри все “кості Господні” – не перебиті! Жива іще Церква Остатку! Живі ті убогії духом овечки Христові, які хоча й розкидані “по всіх дворах”, як розкидані по долині світу цього “кості Ізраїлевого дому”, що бачив їх у видінні своєму Єзекіїль, але вони знають, що то є: “Милості хочу, а не жертви…” І прийде час – зберуться докупи; прийде час – встануть на ноги свої; прийде час – воскреснуть! А коли – від нас залежить: через вибраних дні ці вкоротяться. Слава Богу, “кожен із нас сам за себе дасть відповідь Богові”.

Свята Русь! Храни віру православну…

ЧИ МОЖНА ВИКРИВАТИ ГРІХИ?

Запитання: Чи можна викривати гріхи?

Відповідь: Викривати гріхи не лише можна, але й необхідно. Велів Господь:

“Коли Я скажу безбожному: «Конче помреш», а ти не остережеш його й не будеш говорити , щоб остерегти несправедливого від його несправедливої дороги, щоб він жив, то цей безбожний помре за свою провину, а його кров Я зажадаю з твоєї руки!

Але ти, коли остережеш несправедливого, а він не вернеться від своєї несправедливості та від своєї несправедливої дороги, він [однаково] помре за свою провину, а ти душу свою врятував…” (Єзекіїля, 3 розділ, 18–19 вірші).

Отже, остерігати й викривати необхідно. Питання полягає лише у тому, як саме викривати грішника й гріх, як саме говорити…

Сказав Господь: “Я – дорога, і правда, і життя…” Христос – це дорога правди, яка веде в життя вічне. Він явив нам шлях істинного служіння – служіння як внутрішнього, так і зовнішнього. Служіння внутрішнє полягає в абсолютному смиренні, тобто у повному підпорядкуванні своєї волі – волі Божій: “…не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене” (Івана, 5 розділ, 30 вірш). Служіння ж зовнішнє – у явленні цієї Волі світові: “Хто бачив Мене, той бачив Отця”; “Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, – і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми…”; “Тож ідіть, і навчіть всі народи…” (див. Ів. 14.9; Мф. 5.14–16; 28.19).

“Тож ідіть, і навчіть…” “Коли не остережеш його й не будеш говорити…” А як остерегти? Як говорити? Щиро! У міру того, як можете вмістити, згідно з рівнем своєї досконалості, але щиро, по совісті…

Свята Євангелія показує нам три рівні, три етапи зовнішнього служіння Господа нашого Ісуса Христа по очищенню Церкви. Власне, Він для того й прийшов, і Себе віддав, щоби освятити її, “очистивши водяним купелем у слові”. Які ж це три етапи?

Перший – Христос у Єрусалимському храмі:

“І знайшов Він, що продавали у храмі волів, і овець, і голубів, та сиділи міняльники.

І, зробивши бича з мотузків, Він вигнав із храму всіх, – вівці й воли, а міняльникам гроші розсипав, і поперевертав їм столи…” (Ів. 2.14–15).

Я далекий від думки, що Христос – Той, що Йому на ім’я Любов, Який “очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить”; Який “…не буде змагатися, ані кричати, і на вулицях чути не буде Його голосу”, – з плямами гніву й піною на вустах бігав по Єрусалимському храму, шмагаючи направо й наліво худобу й людей. Мова тут, безумовно, про бич викривальної проповіді, “бич язика” (див. Йова, 5 розділ, 21 вірш), що його “сплів” із віршів Слова Божого Господь.

Так ось, на першому етапі ми бачимо Христа, Який нападає. Він діє фактично на рівні Івана Хрестителя – старозавітного протестанта, про якого сказав: “Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя. Та найменший у Царстві Небеснім – той більший від нього” (Мф. 11.11). Іван Хреститель – Предтеча Господній. Він – перехідна ланка між підзаконним та підблагодатним служінням; між вірою, що чинна страхом, і здійснюється у покорі, та вірою, що чинна любов’ю, і здійснюється у смиренні. І те, чим завершив свою проповідь Іван, стало початком проповіді Ісусової: “Із того часу Ісус розпочав проповідувати й промовляти: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!»” (Мф. 4.17).

Це – початок служіння, початок шляху: служіння, яке за формою своєю нічим не відрізняється від підзаконного. “Тож кажу я: поки спадкоємець (“спадкоємець” – підблагодатний) [іще] дитина (іще духовно маленький, недосконалий), – він нічим від раба не різниться (від підзаконного), хоч він пан над усім…” (Галатам, 4 розділ, 1 вірш). У даному випадку, звісно, мова не йде про те, що Христос буцімто показаний тут у динаміці свого сходження до досконалості: дитячі роки Ісуса уже позаду. Христос проходить цей рівень не з огляду на недосконалість Свою (як, скажімо, й хрещення Його у Івана в покаяння), але щоб показати шлях нам: “Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду” (див. Мф. 3.15).