Думи і мрії - Украинка Леся - Страница 3

3

1895

ВОРОГАМ

(Уривок)  …Вже очі ті, що так було привикли Спускати погляд, тихі сльози лити, Тепер метають іскри, блискавиці, – Їх дикий блиск невже вас не лякає? І руки ті, не учені до зброї, Що досі так довірливо одкриті Шукали тільки дружньої руки, Тепер зводяться від судороги злості, – Чи вам байдуже про такі погрози? Уста, що солодко співали й вимовляли Солодкі речі або тихі жалі, Тепер шиплять від лютості, і голос Спотворився, неначе свист гадючий, – Що, як для вас жалом язик їх буде?..

1895

ПІВНІЧНІ ДУМИ

Годі тепера! ні скарг, ані плачу, Ні нарікання на долю, – кінець! Навіть і хвилю ридання гарячу Стримать спроможусь. Нестиму вінець, Той, що сама положила на себе. Доле сліпая, вже згинула влада твоя, Повід життя свого я одбираю від тебе, Буду шукати сама, де дорога моя! Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами, Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій. Довго проводити буду сумними очами Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій. *** Згинули мрії, і темрява слід їх закрила… Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом Полум’ям віють огненні широкії крила, Мрія новая літа надо мною орлом. Мов зачарована, слухаю голос надземний: «Ти блискавицею мусиш світити у тьмі, Поки зорею рожевою край твій освітиться темний, Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі. Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці, Скажуть: «Се в нашій країні настала весна, – Грають по небі зірниці, ясні блискавиці, Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона». Мріє новая! твій голос і крила огнисті Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним Через простори і дикі дороги тернисті, Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним. Знаю, куди ти мене поведеш за собою: Там без упину лютує страшна, невсипуща війна, Люди там гинуть у тяжкому лютому бою, Кров там не ллється, панує там смерть потайна. Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину, Знов повернуся у той занапащений край, Де, може, волі не буде мені до загину, Мріє новая, з тобою і там буде рай!

1895

ДО ТОВАРИШІВ

О, не забуду я тих днів на чужині, Чужої й рідної для мене хати, Де часто так приходилось мені Пекучу, гірку правду вислухати. Уперше там мені суворії питання Перед очима стали без покрас; Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання, Казали: «Годі нам, тепер черга на вас, На вас, робітники незнані, молодії… Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам. Невже ті голоси несміливі, слабкії, Квиління немовлят – належать справді вам? Невже на всі великії події, На все у вас одна відповідь є – Мовчання, сльози та дитячі мрії? Більш ні на що вам сили не стає? Невже се так?..» Я мовчки все приймала; Чим мала я розбить докори ці? Мов на позорищі прикута я стояла, І краска сорому горіла на лиці… Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою, Що вже й докори сі вас не проймуть? Чи так задавлені неволею, журбою? Чи, може, маєте яку яснішу путь? Подаймо їм великую розвагу, Скажім і докажім, що ми бойці сами; А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу – Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!

1895

ПОЕТ ПІД ЧАС ОБЛОГИ

У місті панує велика тривога. Туманом окутала вража облога, І голод грозиться страшною рукою, Від шпигів ворожих немає спокою. Збирається в місті за радою рада, Та згоди немає, панує розрада, Змагання, непевність і крик: зрада! зрада! Мов тяжка хвороба, так час там пливе, Та місто не вмерло, воно ще живе. Он в церкву ідуть молодята до шлюбу, Он мати колише дитиноньку любу. «Ходімо, – говорять дружина дружині, – З’єднаємо руки і долю свою, Як згинуть прийдеться, – в останній годині Побачу край себе дружину мою». «Спи, – мати співає, – моє немовлятко, Уроджене в люту годину дитятко! Не будеш ти лиха і голоду знати, Поки ще на світі живе твоя мати». Іде на стрівання хороший вояк, Віта його мила щаслива. «Чого зажурився, мій любий козак?» – Питає дівчина вродлива. «Прощатись прийшов я, кохана, з тобою, От зараз піду з товариством до бою. Несила терпіти лихої напасти, Волю я в широкому полі пропасти, Ніж тута, немов у тюрмі, погибати! Тебе тільки, зіронько, жаль покидати…» Вона подає йому стрільбу грімку, Чіпляє сама ясну шаблю важку, Цілує, і пестить, і щастя бажає, І, мов на музики, на бій виряджає: «Хай наша зоря тебе, милий, веде!» І милий на смерть без вагання іде. А онде нещасний коханець край брами У розпачі голову стиснув руками: «Найгірша для мене ся люта година! Не любить мене чарівниця-дівчина. Подвійний мій розпач, подвійний мій жаль, Моя нерозважна печаль!..» Он пісня з високого муру лунає. По мурах одважний співець походжає. Поет не боїться від ворога смерти, Бо вільная пісня не може умерти. Тож він з ворогами і з лихом жартує І вірші, мов легкії стрілки, гартує, І кидає пісню в широкий простор; Скрізь чутно її, на майдані і в полі, Юрба перейма тую пісню, мов хор. Все бачить співець у широкім роздоллі – І небо, і море, красу світову, І людям співає він пісню нову. Усе одбивається в пісні, як в морі: Рожевая зоря, й червоная кров, І темна ненависть, і ясна любов, І пломінь пожару, і місяць, і зорі. Та пісня, як море, і стогне, й рида, І барвами грає, І скелі зриває, Як чиста прозора вода. Всі слухають пісню: нещасний коханець, Щасливая пара, і мати, й дитина, Співа тую пісню дружині дружина, – Те знає і тішиться музин обранець, Бо вдень, серед люду, поети мов діти, Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти, І вабить їм очі великая слава, Якої не дасть перемога кривава, – В надії на неї терновий вінець Прийма молоденький співець. Ось день проминув, зник і вечір погожий, Ніч криє і місто, і табір ворожий, І дивляться любо небеснії очі; Поснули усі, до спочинку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа, Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа, Кориться їй все під кінець; Але не кориться співець. Ті промені горді, ясні, золотії, В ньому розбудили і речі, і мрії, Їх стримати – груди тісні! І прудко, мов іскри з багаття огнисті, Мов хвилі гірського потоку сріблисті, Летять голоснії пісні. І ллються, і ллються без примусу, вільно, Недбалі про славу й вінки, І линуть з північними вітрами спільно Високо під ясні зірки. Бринить у них радість, лунає і горе, Шумить у них спогадів, мрій ціле море, Навколо них розпач хаосом чорніє, Над ними веселка надій променіє. Не знає поет, чи хто слуха його, Не стримує серця і співу свого, Співа серенаду ясній своїй зірці, Та ночі, та музі своїй винозірці, Що з ним була в кожній порі… І пісня чарує облогу ворожу І будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі!