На крилах пісень - Украинка Леся - Страница 9

9

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, helas!..

Що я тепер, о боже! жить мені для чого? Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема, Тінь марна я, мене жаль-туга обійма, Самої смерті прагну, більше вже нічого. Не будьте, вороги, ненависні до того, Хто в серці замірів владарних не здійма, Бо муку більшую, ніж має сил, прийма, Не довго втримувать вам лютість серця свого! Згадайте, друзі, – ви, котрі мене любили, – Що я без щастя-долі у житті сьому Нічого доброго зробить не мала сили; Кінця бажайте безталанню мойому, Бо вже коли я тут недолі досить маю, Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сiм'ї Ми­хай­ла Ф. Ко­ма­ро­ва)[8] 

I

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок!

Прощай, Во­линь! про­щай, рiд­ний ку­то­чок! Мене вiд те­бе до­ленька же­не, Немов од де­ре­ва одiр­ва­ний лис­то­чок… I мчить за­лiз­ний ве­ле­тень ме­не. Передо мною ки­ли­ми чу­до­вi Натура сте­ле - тем­нiї лу­ги, Славути крас­ної бо­ри сос­но­вi I Слу­чi рiд­ної ве­се­лi бе­ре­ги. Снується краєви­дiв пле­те­ни­ця, Розтопленим срiб­лом бли­щать рiч­ки, - То ж ма­тiн­ка-на­ту­ра ча­рiв­ни­ця Розмотує свої сто­барв­нiї нит­ки.

II

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви

Далi, все да­лi! он ла­та­нi ни­ви, Наче плах­ти, навк­ру­ги роз­ляг­лись; Потiм ук­ри­ли все хма­ри тi си­вi Душного ди­му, з очей скрив­ся лiс, Гори ве­се­лi й зе­ле­нi до­ли­ни Згинули рап­том, як лю­бiї сни; Ще за го­ди­ну, i ще за хви­ли­ну Будуть да­ле­ко, да­ле­ко во­ни!.. Щастя ко­лишнього хви­лi зло­тис­тi Час так швид­кий по­жи­ра, мов огонь, - Гинуть тi хви­лi, мов квi­ти бар­вис­тi, Тiльки й зга­даєш: "Ох, ми­лий був сон!.."

III

Красо Ук­раїни, По­дол­ля!

Красо Ук­раїни, По­дол­ля! Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло! Здається, що зро­ду не­до­ля, Що го­ре те­бе не зна­ва­ло! Онде ба­лоч­ка ве­се­ла, В нiй хо­ро­шi, крас­нi се­ла, Там ха­ти сад­ка­ми вкри­тi, Срiбним ма­ре­вом по­ви­тi, Коло сел сто­ять то­по­лi, Розмовляють з вiт­ром в по­лi. Хвилюють ла­ни зо­ло­тiї, Здається, без краю, - аж зно­ву Бори ве­ли­чез­нi, гус­тiї Провадять таємну роз­мо­ву. Он яроч­ки зе­ле­ненькi, Стежечки по них ма­ленькi, Перевитi, мов стрi­чеч­ки, Збiгаються до рi­чеч­ки, Рiчка пли­не, бе­рег рву­чи, Далi, да­лi по­пiд кру­чi… Красо Ук­раїни, По­дол­ля! Розкинулось ми­ло, нед­ба­ло! Здається, що зро­ду не­до­ля, Що го­ре те­бе не зна­ва­ло!..

IV

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не

Сонечко вста­ло, про­ки­ну­лось яс­не, Грає вог­нем, про­ме­нiє I по сте­пу роз­ли­ва своє свiт­лонько крас­не, - Степ вiд йо­го чер­во­нiє. Свiтлом ро­же­вим там степ па­ле­нiє, Промiнь де ллється iск­рис­тий, Тiльки ту­ман на за­хо­дi су­во­ро си­нiє, Там за­ля­га вiн, ро­сис­тий. Он сте­по­веє се­ло роз­ляг­ло­ся В бал­цi ве­се­лiй та ми­лiй, Ясно-блакитним ту­ма­ном во­но по­ви­ло­ся, Тiльки на ха­тоньцi бi­лiй Видно зе­ле­ную стрi­ху. А да­лi, - де гля­ну, - Далi все степ той без краю, Тiльки вiт­ряк ви­ри­нає де-не-де з ту­ма­ну; Часом мо­ги­лу стрi­ваю. В не­бi бла­кит­нiм нi­де нi хма­рин­ки, - Тихо, i вi­тер не вiє. Де не пог­ля­ну, нi­де нi би­лин­ки, Тиха тра­ви­ця ле­лiє…

V

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi

Великеє мiс­то. Бу­дин­ки ви­со­кi, Людей тих - без лi­ку! Веселую чут­но му­зи­ку. Розходяться людськiї ла­ви ши­ро­кi, Скрiзь вид­но ту юр­бу ве­ли­ку. I все чу­жи­на! ох, бi­да са­мот­но­му У мiс­тi ши­ро­кiм! Себе по­чу­вать оди­но­ким! I доб­ре, хто має к ба­гат­тю чий­ому Склонитися слу­хом i оком. Тож доб­рiї лю­ди ме­не при­вi­та­ли В да­ле­кiй країнi, Там дру­га в при­хильнiй дiв­чи­нi Знайшла я. I мо­ря кра­су спог­ля­да­ли Не раз ми при ти­хiй го­ди­нi. На ти­хо­му не­бi заб­лис­ну­ли зо­рi, Огнi за­па­ла­ли У мiс­тi. Ми ти­хо сто­яли, Дивились, як яс­но на тем­но­му мо­рi Незлiченнi свiт­ла сi­яли. В широкім просторі губилося око, А думка питала - Де щастя шукать вона мала, Любові й надії - у небі високо? Чи в морі спокою б шукала? Ні думко! Даремне в світовім просторі притулку шукати, В безодню дарма поринати; Любов і надія не в зорях, не в морі, - Між людьми поради питати! Шукай, може, душу там знайдеш де щиру І розум величний; Де правди не згас промінь пишний, Там теба шукати любові та миру. Спокій же знайдеш коись вічний!.. вернуться

8

(8) - Комаров Михайло Федорович (1844-1913) - українсь­кий бібліограф, критик і фольклорист. Приятель сімї Косачів.