Поеми - Украинка Леся - Страница 14

14

[ЯКУТСЬКА ПОЕМА]

Се ви питаєте за тих, що тут застрелились на варті? Та добре, розкажу про них, хоч то вони й не дуже варті: були якути-дикуни, і мова в їх, і вчинки дикі, хоч і небіжчики вони, а дурні – все скажу – великі. Сами скажіть, чого б їм тут у нас при війську сумувати, та в нас такий дикун-якут повинен просто раювати! Було їм досить їсти-пить, не раз дамо і цукру, й чаю, а навіть щоб гаразд побить, то не було того звичаю. Ні, гріх сказати, в нас не б’ють, начальство вище близько тута, – а як там зрідка й стусонуть, то що се значить для якута? Бо й то сказать, який вояк із дикуна? одно ледащо! Але ж у нас, посвідчить всяк, вони не скаржились ні на що. Покірливі були, плохі, боялись кожного, так, здуру, бувало, плачуть, як лихі, – дитячу мали десь натуру! Обличчя бабські, без борід, ні бравості у них, ні зросту, такий, скажу я вам, нарід, що хоч бери та й скинь їх з мосту. Було, котрий із них сидить і туманіє, сльози в очу. Спитає хто: «Чи що болить?» А він одно: «Я дому хочу!» – «А де ж той дім?» – «Отам, отам! покаже навмання рукою. – Там їхати полям, горам, лісам, великою водою». – «Чи гарна ж ваша сторона?» – було, спитаєм. «Я не знаю». – А край їх, звісно, дичина, що ж гарного в якутськім краю? Навчились трохи говорить по-нашому, то все питали: «Чого тут небо не горить?» Зими для того дожидали. А вже воно давно зима, сніги, мороз – чого їм треба? «Зимою сонця в нас нема, а тут он єсть, бач, серед неба…» І літом їм було не в лад, як ніч надійде. «Страшно», – кажуть. А прийде свято – всякий рад, – вони ж нап’ються й спати ляжуть. Було їм страшно від розмов: «Велике слово, ми не знаєм…» Боялись коней і корів, ми їх, було, й котом лякаєм… Було, як вулицею йдуть, за руки держаться, як діти: «На нас хати ще упадуть…» Та ми ж їх мусили й глядіти, бо їм недовго і зблудить з дороги, як ідуть по місті, а вміли по лісах ходить, по всяких нетрях – звірі чисті! Було, поплинуть по ріці човном, як пустять їх гуляти, а ми за ними назирці, щоб не надумали втікати. Вони ж причалять до ліска, де щонайгірша деревина, березина крива, тонка, або де на піску соснина, або знайдуть яке багно, край нього моху наскладають, вогонь запалять, порохно якесь їдять та ще й співають. Там-то й пісні були у них! Кому такі складать охота? Ми слухаєм, а далі в сміх: зовсім рипучії ворота! Ми в сміх, а ті якути в плач. «Пускай нас, – кажуть, – пускай дому». А ми: «Заплач, куплю калач, та й сам із’їм, не дам нікому!» Бувало, й шкода їх, дурних, та вже ж не плакать з ними разом… Посміємось, питаєм їх, про що співали. Скажуть часом: «От на оленях їде дід, а баба доїть олениці… А вітер засипає слід… мороз великий… сніговиці…» Ми знов у сміх: «То се такі пісні якутські? про олені?» Вони питають: «А які?» та й знов риплять, немов шалені. Найгірш було їм на смотрах та й на маневрах, на параді (воно то й кожному на страх! і ми, було, тому не раді). Вони й не скаржились, а все так говорили чудернацько: «Ми боїмось… велике се… багацько тут всього… багацько…» А що вже їм зовсім не йшло, то се солдатськая наука, се горе вчителю було, а їм самим пекельна мука. Коли ж, бувало, й так почнуть навчать товариші словами, вони, було, або поснуть, або кивають головами, як п’яні… хоч що хоч кажи! А потім просять дурнувато: «Ти голову нам зав’яжи… багато в ній тепер… багато!» Бувало, так сами собі стискають голови руками, немов хтозна в якій журбі, або зав’яжуть рушниками… А потім обійняв їх сум, змарніли, зниділи дедалі. Ми вже й не брали їх на глум, бог з ними, що такі невдалі! «Додому», – скиглили водно, але втікати – не посміли, сами не знали, де воно, а розпитатися не вміли. Уже покинули й пісні, не хтіли спати вже й по ночах, сиділи все такі сумні. Були слабі – я взнав по очах, – сами ж не скаржились на біль, не взяв їх лікар до шпиталю: «Їм, – каже, – їхати б відсіль, а то ще згинуть тут від жалю, се в них по ріднім краю жаль!» – Ну, диво, хоч би край був людський, то ще б я розумів печаль, а то ж і край такий – якутський! Начальство бачить, що не сплять, на варту посилати стало таки частенько. Що ж, стоять, не скаржаться, мов горя мало! Лиш, як жаби заскреготять, чи соловейко защебече, вони від страху затремтять, – один одному щось лепече. Сказав за те старший вояк: «Балачки, бач, не діло варти!» Вони тоді помовкли так, як миші, – бачать, що не жарти. Та стали вже мовчать і вдень, як до котрого обізвешся, то він тобі мовчить, як пень. Ну, вилаєш або всміхнешся… Еге ж пак, ви хотіли знать, як пострілялись ті якути? Я б вам радніший розказать, та щоб те знать – там треба бути. Постріляними їх обох знайшла їх наша зміна вранці, були при них і гроші – в мох загорнені лежали в ранці, розбою, значить, не було, а ворогів вони не мали, до того й слідство все прийшло, що то вони сами стріляли. Та й вразно стрелили – я чув – не мучились і півгодинки… Вже ж то не поєдинок був, які там в диких поєдинки?