Поеми - Украинка Леся - Страница 19

19

Перший

На ділі каймося, не на словах.

Робота стає ще живішою.

Третій

От і не видно, як кінець роботі!

Не так воно вже й тяжко!

Четвертий

Ба, не тяжко,

як підмурівок є, кутки й остої!

А ти б спочатку взявся.

Третій

Я б і взявся,

якби мене покликано спочатку.

А чом же ти не брався?

Четвертий

Я не вірив,

що з того мурування буде діло.

Третій

Чому ж тепер повірив?

Четвертий

Я не знаю.

Щось наче вдарило мене по серці,

як я почув свирілі сеї голос.

Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей рап­том перестає грати. Юрба спиняється з роботою.

Четвертий

Щось потемніло наче.

Другий

Вже ж бо вечір.

Перший

Ой лихо! Що, коли надійде ворог?

Третій

Втікаймо!

Четвертий

Що, як в засідках засів?

П’ятий

Що, як перейме нас?

Шостий

Ховаймось в місто.

Се безпечніше: мур уже чималий.

Юрба ховається в місто за мур.

Орфей

(до Зета і Амфіона зо страхом і докором)

Товариші! Ви стоїте без діла?

Вже вечоріє! Вже роса упала!

Амфіон

(здержуючи тривогу, розважно)

Нічого. Посвіжіло, се і краще.

Тепер ми, відпочивши, надолужим.

Зет

(обернувшись і глянувши на мури)

Гей, браття! Диво сталося, дивіться!

Адже ж таки послухало каміння!

[2.02.1913, Єгипет]

ТРИПТИХ 3.

ПРО ВЕЛЕТА

(Казка) Давно, в ди­тя­чий лю­бий вiк, в да­ле­кiм рiд­нiм краю я чу­ла каз­ку. Чу­ла раз, а й до­сi пам'ятаю. Менi її роз­по­вi­дав ма­лий сiльський хлоп­чи­на без тен­ден­цiй­ної ме­ти, бо вiн же був ди­ти­на. Нi, вiн роз­ка­зу­вав її з прос­то­тою свя­тою (я, мо­же, по­мил­ку роб­лю, що каз­ку в ри­ми строю). Ми з ним си­дi­ли у сад­ку ве­чiрньою по­рою, в той час, як за­хiд роз­па­лив по­же­жу за го­рою. Вечiрнiй вi­тер тур­бу­вав ста­реньку на­шу гру­шу, i щось таємне i жас­ке нам заг­ля­да­ло в ду­шу. Усе ля­ка­ло нас: тра­ва, що ти­хо май­орi­ла, i гаю дальнього стi­на, що в за­хо­дi го­рi­ла. Та на­вiть в гру­шi тiй ста­рiй ми пев­нос­тi не ма­ли, - хто знав, про що її гiл­ки "на ми­гах" про­мов­ля­ли? А най­ст­раш­нi­шi нам бу­ли отi став­нi то­по­лi, що вши­ку­ва­ли­ся в ря­ди, - за­пев­не, з злої во­лi! Бо все те, за­пев­няв Лав­рiн, (так при­ятель мiй звав­ся), зрос­ло на ве­ле­тi то­му, що з бо­гом поз­ма­гав­ся. Той ве­лет сильний був ко­лись не тi­лом лиш, а й ду­хом, всi людськi пу­та й кай­да­ни зри­вав єди­ним ру­хом. Його збо­ро­ти не мог­ла нi­яка мiць во­ро­жа, по­ки на нього не прий­шла таємна ка­ра бо­жа. Чим ве­лет бо­га прог­нi­вив, то­го Лав­рiн не вi­дав. Питала по­тiм я й ста­рих, та жо­ден не по­вi­дав. Не встре­лив ве­ле­та гос­подь своїм яс­ним пе­ру­ном, а тiльки сном йо­го нак­рив, не­мов м'якеньким ру­ном. Сон, ка­жуть, бо­жа бла­го­дать, - нi, ча­сом ка­ра бо­жа! Спiткала ве­ле­та у снi при­го­донька не­го­жа. Лiг ве­лет - ду­мав, на ча­сок, та й спить уже сто­лiт­тя, зем­лею зас­нi­тив­ся весь i ма­рить про стра­хiт­тя. Бо ско­рис­та­ли во­ро­ги з йо­го важ­кої млос­тi, без­кар­но то­чать з нього кров i тро­щать бi­лi кос­тi. Вже ос­ну­ва­ли тi­ло все за­лiз­ни­ми дро­та­ми, при­па­ли до гли­бо­ких ран не­си­ти­ми ро­та­ми. Не раз до сер­ця гли­би­ни ся­га­ють хи­жi ру­ки, а ве­лет спить ка­мiн­ним сном, хоч тер­пить лю­тi му­ки. Часами бо­лiс­но у снi на­мор­щить гус­тi бро­ви, то­дi сти­на­ються й шум­лять гаї, лi­си, дiб­ро­ви. Як дош­ку­лить нес­вiтський бiль, вiн тро­хи во­рух­неться, по тi­лу кор­чi про­бi­жать, уся зем­ля здриг­неться. Та не бо­яться во­ро­ги, га­да­ють: "Ет, при­ма­ра!" Але ущух­не бо­жий гнiв, ми­неться й бо­жа ка­ра. I вста­не ве­ле­тень з зем­лi, розп­ра­вить ру­ки грiз­нi i вмить ро­зiр­ве на со­бi усi дро­ти за­лiз­нi. "Все, що на­лип­ло на йо­му, од­ра­зу ста­не ру­ба…" - хлоп'я спи­ни­лось. Нам обом во­лос­ся ста­ло ду­ба. "Коли ж вiн вста­не?" - трем­тя­чи, спи­та­ла я хлоп­чи­ну. "За рiк, сто рiк чи за без­рiк, а мо­же, й в сю хви­ли­ну". Тут рап­том ви­хор на­ле­тiв, i де­ре­ва здриг­ну­ли. Ми, як спо­ло­ха­нi пташ­ки, до ха­ти враз май­ну­ли… Кохана сто­ро­но моя! Далекий рiд­ний краю! Щораз зга­даю я те­бе, то й каз­ку сю зга­даю.