Із літ моєї молодості - Франко Иван Яковлевич - Страница 1

1

І.Я.Франко

ТОВАРИШАМ ІЗ ТЮРМИ

Обриваються звільна всі пута, Що в'язали нас з давнім життєм; З давніх брудів і думка розкута - Ожиємо, брати, ожиєм! Ожиємо новим ми, повнішим І любов'ю огрітим життєм; Через хвилі мутні та бурливі До щасливих країв попливем. Через хвилі нещасть і неволі, Мимо бур, пересудів, обмов, Попливем до країни святої, Де братерство, і згода, й любов. Ми ступаєм до бою нового Не за царство тиранів, царів, Не за церков, попів, ані бога, Ні за панство неситих панів. Наша ціль - людське щастя і воля, Розум владний без віри основ, І братерство велике, всесвітнє, Вільна праця і вільна любов! Треба твердо нам в бою стояти, Не лякаться, що впав перший ряд, Хоч по трупах наперед ступати, Ні на крок не вертатися взад. Се ж остання війна! Се до бою Чоловіцтво зі звірством стає, Се поборює воля неволю, "Царство боже" на землю зійде. Не моліться вже більше до бога: "Най явиться нам царство твоє!" Бо молитва - слаба там підмога, Де лиш розум і труд у пригоді стає. Не від бога те царство нам спаде, Не святі його з неба знесуть, Але власний наш розум посяде, Сильна воля і спільний наш труд.

НЕВІЛЬНИКИ

Лежу я безсонний. Ніч темна, І дощ цюпотить у вікно… Бог зна що верзеться наяві, А думка усе про одно. Усе про ту волю святую, Що, страчена, так дорога, Так чудно хороша! На серце Знов сум цілоденний ляга. Розпука обхоплює душу І чорні думки шевелить: "Ні, воля - то сон, а на світі Ніхто не зазнав і не вздрить. Гляди у вікно лиш щоденно, Де вулиці видно цяту, - Там люди проходять усякі, Ти їх придивися життю! Ось бідний, обдертий зарібник Голоден стоїть, як туман, - Се черева свого невільник, А черево - найстарший пан. Там служниця зранку на ринок Із кошиком пильно біжить - Невільниця пані лихої, З добра не пішла, чей, служить. А онде бабуся старенька, В руках молитовник - пішла У церков - не бога святого Невільниця, але попа. Он в повозі муж із жоною Напевно, в театер імчать, Держаться за руки, а з рук тих Невольничі пута бряжчать. Чи се ж та захвалена воля, Де тисячі, тисячі сплять, Жиють і вмирають, і навіть, Як ти, про свободу й не снять?" Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу? В блискучих колясах летять Построєні дами й панове, Колеса о брук гуркотять. Построєні дами й панове Глядять так свобідно на світ, Сміються так голосно… Сміх їх В мою аж доноситься кліть. "Се ж вільнії люди!" - згадав я На хвильку. Та ні-бо, й вони Невільники забагів своїх, Дурниць, зіпсуття та нудьги. А втім погадав я про сльози, Про тисячів працю та кров, Що ллється в рабів тих кишені Горючов ріков золотов. І довго я мучивсь думками Про світ той, домівку рабів; Кров стукала сильно о мозок, Неначе палив її гнів. Кров стукає сильно о мозок, І чорнії думи летять, Мов панські коляси блискучі По тім'ю в бігу торохтять.