Лис Микита - Франко Иван Яковлевич - Страница 11

11

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

Повідають мудрі люде: Прибудь розум, щастя буде. Того й Лис державсь усе: Хоч мороз шкребе по тілі, Але рухи бистрі, смілі, Гордо голову несе. Так він виступив охоче: Всі на нього вперли очі, Всім зробилось прикро так, Мов чекали грому, бурі… Між ряди німі, понурі Лис вступив, мов весельчак. «Га, убійце ти проклятий! Ти ще смієш тут ставати? - Грізно з трону крикнув цар.- Гляньте, панство, він ступає Так свобідно, мов не знає, Як гидкий прислав нам дар. Га, ти міх брехень і зради! Ні, не надійся пощади! Яця ти на смерть загриз! Цап, твій спільник в Яця смерти, Вже на штуки є роздертий,- Се й тебе жде, пане Лис!» Лис поблід, почав тремтіти, Наче перший раз на світі Новину таку почув; Далі, руки заламавши І лице слізьми облявши. На все горло так зарув: «Ой-ой-ой, годино чорна! Яць загиб, душа моторна, І проклятий Цап іздох! Ох, окрадений Микито, Твій найбільший скарб десь скрито! Що ж почну я! Ох-ох-ох!» «Що се ти верзеш, брехуне?» - Цар до нього гнівно суне. «Царю, вбий мене тепер! Се ж мій скарб пропав безцінний, То й я жити вже не склінний, Ліпше б я відразу вмер! Га, я думав, що на Яця І на Цапа можна здаться. Через них я й передав В запечатанім пакунку Скарб для тебе в подарунку - Світ такого не видав. Там діамант був чудовний, Що вночі, мов місяць повний, Серед потемків світив; Там був перстінь рубіновий, Що склоняв всіх до любови К тому, хто його носив. Се цареві слав я радо, Для цариці ж ще свічадо [1] Смарагдове приложив: Хто глядівсь в нім за погоди, Набирав здоровля, вроди, Навіть мертвий би ожив. Отакі цінні клейноди Я, не надіючись шкоди, Через Яця передав. Чи ж міг думать я хоть хвильку, Що вб'є Яця Цап Базилько, Щоб дарунки зграбував? А тепер же, рідна мамо! Яць погиб і Цап то само, Де ж я скарб свій віднайду? А на мене злі язики Тут звалили гріх великий, Щоб упхати у біду. Царю, й ти, Царице-пані, Всі підозріння погані Геть відкиньте, сплітки всі! Щоб потомки не судили, Що ви шилом відплатили Найвірнішому слузі!» Втих Лис. Цар насупив лиця, Та захлипала Цариця - Страх чутливая була, Ще й по добрім підвечірку, Бо сама, обдерши шкірку, З'їла смачно чверть Вола. «Ні,- почав знов Лис по хвили,- Бачу, вороги закрили Ваші царські очі знов! То й мені життя обридло! Бо підданих сила й світло - Царська ласка і любов. Так прощай же, білий світе! А ви, кляті, виходіте, Завзятущі вороги! Хто що мав мені закинуть, Виступай! Чи жить, чи згинуть, Будем биться без ваги! Що ж вас, труси, не видати? Лиш позаочі шептати Вмієте, а щоб в лице Стати сміло, доказ дати І життям за правду стати,- О, то вас нема на це!» «Брешеш, навісний брехуне! - Крикнув Вовк і сміло суне З-між звірячої товпи.- Я з тобою биться хочу. Клятий твій язик вкорочу, Щоб не брав ти нас на кпи! Перед бога й царські очі Я стаю й бороться хочу, Та на смерть, не на життє, Щоб ствердить, що ти поганець, І брехун, і ошуканець, Топчеш все, що є святе! Не те, що мені творив ти, Але всі звірячі кривди Против тебе ставлю я. Не за себе хочу мститься, А за теє, що Вовчиця Перетерпіла моя. Слухайте, яку публіку Він зробив їй, що й довіку Не позбуться їй знаку. Над ставом сидить Вовчиця, Лис надбіг і аж давиться, Смачно рибу їсть жарку. «Що се ти їси, Микитко?» - «Адже рибу»,- каже швидко Лис. «Та дай же ж і мені!» - Просить жінка. «Що вам, тітко, Риби хочесь? Поглядіть-ко, Тут в ставку їх тьма на дні!» «Е, в ставку! Чи я не знаю? Що ж, коли їх не спіймаю!» - «Тіточко, я вас навчу. Я ж їх ловлю всяку днину: Де лиш сіть свою закину, Десятками їх тащу!» «Що за сіть?» - пита Вовчиця. «Сього зараз мож навчиться. Ось зо мною лиш ходи!» Сніг був, вітер на болоню, Став замерз, одну лиш тоню Хтось протяв серед води. От сюди-то припровадив Лис Вовчицю й так їй радив: «Тітко, гляньте, що тут їх! Лиш у воду хвіст запхайте, Подержіть та й витягайте - Риб спіймете повен міх!» І так щирим він чинився, Так Вовчиці піддобрився, Що повірила вона: Поквапно на лід присіла, В ополонку хвіст встромила Та й держить, держить - дурна! «Лисе,- каже,- щось щипає!» - «Цить, то риба так хапає». А то хвіст хапав мороз. «Лисе, може, вже тягнути?» - «Е, ще мало мусить бути, Ще потримай, поки мож!» «Лисе, тисне щось і мика!» - «Цить, се щука є велика, Та така, немов баран!» А то хвіст обмерз вже кріпко. «Лисе, тягну!» - «Ні, ще дрібку! Бач, хапається шаран!» Далі вже терпцю не стало, Шарпнула вона помало - Не пускає. «Ой, тягни,- Каже Лис,- тут риб так много! Витягай же їх, небого, Щоб не розтеклись вони!» Шарпнула ще раз Вовчиця,- Ні, хвіст у леду держиться! Тягне міцно - аші руш. «Тітко,- Лис рік,- дякуй богу, Ось з села нам на підмогу Люди йдуть, зо двадцять душ!» Як Вовчиця теє вчула, Зо страху себе забула - Як завиє!.. Боже мій! Люди люті, гульк, надбігли, Як її, примерзлу, вздріли, Хап за палички як стій. Сиплються удари градом!.. Бідна жінка крутить задом, В'ється, рветься, а ті б'ють! Далі шарпнула щосила, Півхвоста в леду лишила Та й шмигнула в божу путь!» А на се Микита ґречно: «Так, се правда, безперечно, Лиш крихітка в ній брехні! Непотрібно, Вовче, тільки Всю захланність свої жінки Ти приписуєш мені. Будь вона порядна й чесна, Швидко б хвіст з води піднесла, Мала б рибу й хвіст увесь. Та вона мов оцапіла, Став весь виловить хотіла, Ще й на мене жалуєсь». Збір увесь зареготався, А Неситий аж стікався, Під собою землю гриз. «Га, поганець! - крикнув лютий.- Ось як він вертить і крутить. Щоб невинним все був Лис! Та не дочекаєш, клятий, Нас усіх на сміх підняти! Підлих справок твоїх - тьма, Ну, скажи, там при криниці Чи була вина Вовчиці, Чи твоя лиш злість сама? При цімброваній криниці Висіли два відра з криці На валу на ланцюзі. Лис води хотів напиться - Скік в відро, щоб вниз спуститься Друге ж звисло на версі. Ну, п'є воду і смакує І нараз собі міркує: «Боже, що се я вчинив? Вниз я з'їхав, але вгору Хто ж мене підтягне впору?» Бідний з жаху аж завив. Треба ж тій біді лучиться, Щоб той плач його Вовчиця Вчула, йдучи бережком. До криниці зазирає… «Лисе, що там є?» - питає Своїм ніжним голоском. Лис мій сквапно забалакав: «Ах, тітусю, риби, раків В тій криниці осьде гук! Півгодини тут лапаю, Піввідра вже ось їх маю Та й наївсь, неначе струк! Жаль, що стільки їх ся лишить! Влізь в відро, що тамка висить, Та й до мене їдь униз! Наїсися, ще й додому Купу занесеш старому!» Так брехав їй хитро Лис. Ну, а се вже вам не тайно, Що Вовчиця, як звичайно, Страх голодная була. Як про рибу й раки вчула, Зараз у відро стрибнула Та й з ним шусть! униз пішла. Вниз пішло відро Вовчиці, Вверх пішло зо дна криниці Те відро, де Лис сидів. «Ну, тітусю, будь здорова! Я спішу до Магерова! - Крикнув Лис, як вверх летів.- Славну ти вдала драбину: Я йду вгору, ти вдолину; Так-то в світі все ведесь. Риб там не знайдеш, небого, Та подумать можно довго, Як дістаться вгору днесь!» Вчула жінка річ лайдацьку; Страх такий напав бідачку, Що аж сперли в бік кольки. Втім з відром у воду впала,- То завила, застогнала, Аж піднеслися бульки. Вчули люди крик Вовчиці, Позбігались до криниці; Мислите, що хоть один Змилувавсь, хтів поміч дати, Що є жінка й дітям мати? Ні, в їх руки впав, то гинь! «Вовк в криниці! Вовк в криниці! За лошата і ягниці Відплатім йому тепер! Витягайте осторожно. Але бийте, скільки можно, Щоб нам зараз тут умер!» Ну, подумайте, вашеці, Що там діялось в їй серці, Як ті вверх її тягли! Там внизу вода, потопа, А вверху зо двадцять хлопа, А з палками всі були! Лиш на світ вона вказалась, Як не знімесь лускіт, галас - Б'ють, товчуть, мов околіт! Бідна знітилась в відерці, А тут вже розпука в серці І в очах померк їй світ. Сил їй додала тривога: Скочила з відра, небога, В найгустіший стиск палиць: Навіть в казці не сказати, Кілько їй пришлось набрати Суковатих паляниць. Як вона спастися вспіла І жива з їх рук убігла, Сього вже не знаю я. Се, брехуне ти огидний, Твій був поступок єхидний, Справка підлая твоя!» «Ой Вовцуню, коб ти знав, Як то я їй дякував За той вчинок милосердний, Що дала собі накласти Те, що правно мало впасти Та на мій хребет мізерний!.. Благородная Вовчиця! Вчинком тим ти б міг гордиться. Є заслуга тут моя… А при тім вона, нівроку, Суковатого оброку Знести може більш, ніж я!» Так-то Лис з Вовчиці кпився. Всі сміялись, Вовк казився. «Брехо! Митко! - він кричав.- Най кордюк язик твій сточить! Як ти все в живії очі Біле в чорне пробрехав! Але ні, не язиками, А зубами і руками Будем биться! Най умру, А тобі, брехуне, вбійце, Зраднику і кровопійце, Хавку клятую запру!» Крикнув Лис: «Ти, грубіяне! Думаєш, що лайка стане Латкою на честь твою? В лайці ти міцніший, синку, А як хочеш поєдинку,- То почуєш, як я б'ю!» «Ну, досить тих сварів! Годі! Чортзна-хто з вас прав, хто злодій! Вставши з трону, цар сказав.- Завтра рано бій остатний Вкаже, хто лихий, хто вдатний. Ось вам проба ваших прав!» вернуться

1

1 – Дзеркало