Графиня - Лис Володимир Савович - Страница 39

Щоправда, дедалі більше входив у свої права ранок. Ось уже й сонячні промені стали просіюватися через бокові щілини. Сонце з лівого боку, отже, ми рухаємося на південь. Але куди й навіщо? Навіщо й чому я тут опинився? Невже до цього причетна, невже це влаштувала Люба? Трохи заспокоївшись, я спробував відсунути двері. Дарма. Очевидно, їх зачинили ззовні.

Я ходив по вагону, намагаючись не впасти, і пригадував події минулої ночі. Пізно ввечері ми сіли на поїзд, який ішов до Львова. Віктор лишився на пероні, ми з Любою зайшли до спального вагона. Ми були удвох, сиділи, розмовляли, Люба дістала пляшку коньяку, сказала, що він справжній, французький, бо справжній коньяк тільки й буває французьким. Коли ми наповнили дві маленькі дорогі кришталеві чарочки, які вона дістала із сумки, Люба запитала, чи пам’ятаю я давню колишню поїздку до Києва, коли я возив її на виставку? Я сказав, що, звісно, пам’ятаю, що недавно там, в Густому Лузі, коли ми сиділи в машині, згадував. Люба сказала, що й вона згадувала, що вона дуже хотіла б повернутися в той час. Що чим більше вона розуміє, як той час даленіє і тьмяніє навіть у пам’яті, тим більше їй хочеться у нього повернутися. Тим більше, саме так.

Ми пили коньяк, ми розмовляли — про її виставку в Києві, виставку, яка мала такий шалений успіх; ми так поводили себе, наче нічого не відбулося останнім часом. Нічого такого, що б пролягло між нами. Хоч мені кортіло спитати, куди вона поділа мій портрет убивці собак?

«Нічого такого», — думаю я тепер, намагаючись зігрітися. Скільки ж ще їхати і куди і коли ми зупинимося?

Невже Люба підсипала мені снодійне? У коньяк? В мінеральну воду, яку ми потім пили? Але ж і воду, і коньяк наливав я і їй, і собі. З одних і тих самих пляшок.

— З одних і тих самих пляшок, — вголос кажу я.

Чи ми проїжджаємо через якесь місто або село? Якщо й гукнути, то ніхто не почує. Але ж не буде поїзд їхати так вічно…

Після тієї вечері (закушували цукерками — Люба все передбачила) ми кохалися. Ще Люба сказала, що до Львова надто мало часу, а у Львові нас мають зустріти.

— Нам треба поспішати, Платоне, — сказала вона.

Люба цілувала мені руки, я їх виривав, мені здалося, що вона сп’яніла, але й таку — п’яненьку, як і тверезу, яку завгодно, — я любив над усе на світі. Кохав до безтями. Прагнув, як нікого й ніколи в житті.

Проганяю від себе спогад-марево. Реальний спогад-марево. Я заснув після кохання? Я щось хотів запитати у Люби, весь час хотів щось запитати. Авжеж, хотів. Хто такий цей проповідник? Чи збудувала вона свій палац? Хто такий був той Віктор — слуга, коханець? Ні, якесь інше запитання. Але що ж трапилося, Господи, за що така жорстока покара? Невже за те, що я не виправдав її сподівань, що я всього лиш скромний вчитель малювання з маленького провінційного містечка? Хіба я в цьому винен? Чи справа у тому давньому портреті графині, якої ніколи не бачив, але уявив саме такою, в яку закохалася Люба? Хто мені дасть відповіді на всі ці прокляті питання?

Гуркоче поїзд, все вище й вище піднімається сонце, добре, що цього року листопад незвично теплий, а то я б зовсім задубів. Проклята графиня Ловига, простолюдинка, що стала графинею, що мала стільки влади над людьми, надто над чоловіками!

Знесилений, я притуляюся до холодного боку вагона, і мариться мені старий граф Роман Ловига, що йде садом від свого управителя, над яким занесла вже своє чорне крило смерть. Граф думає про свою власну смерть, про те, що майже нічого не лишить він своєму найменшому синові, окрім цього хіба невеличкого села, думає про те, що життя витікає, мовби пісок крізь пальці, що він бездарно повівся зі своїм життям, що нічого вже не повернути, навіть якби закричав у безвість саду і простору за ним, якби вихлюпнув усі свої жалі холодному осінньому небу.

Тут то й помічає старий граф маленьку дівчинку в білому полотняному платтячку — чистого ангела життя, що біжить йому назустріч, широко розставивши рученята.

Венцеслава, майбутня дружина його сина. Збурювачка спокою. Маленький білий янгол.

Вона стане для графа символом життя, він вірить, що житиме, доки любитиме це маленьке створіння.

Ненависть. Це вже управитель, Зигмунт Корвінський. Пекуча війна, що переросте у жагуче кохання. Ні, не забула білява дівчинка, хто її привів до лісу і прив’язав до дерева — на поталу страшному ведмедеві.

Управитель, який під її поглядом, за її наказом сідає на палю. Лжеграф і справжній граф Ловига, які її обожнюють. Страшні події осені, коли, як і минулого року, в Старому Лузі вбивали собак.

Може, справа у вбивстві собак, може, так само, як тепер Люба, колись організувала його графиня Ловига? Але кому вперше прийшла до голови ідея вбивати собак, паралізуючи сумішшю, виготовленою із собачого мозку, залоз, кісток і трав? Чи не його образ із далекої давнини проглядав на моєму портреті? А проповідник, у якого погляд такий, що йому хочеться беззастережно вірити…

Я знову відчув, як холод сковує все тіло, що ось-ось почне дубіти. Треба було щось робити, я спробував підстрибнути вгору, але до краю стіни не дострибнув. А якщо й дострибну, то навряд чи втримаюся на руках. Добре було б щось підкласти під ноги, але що? У вагоні нема жодного зайвого предмета. Хоча… Я оглянув пильніше вагон і побачив біля задньої стіни на підлозі якусь дошку. Хитаючись, наче п’яний, підійшов, узяв. Спробував приставити до стінки вагона, щоб вибратися нагору. Коли я став на дошку вилазити, вона вислизнула з-під ніг, і я ледве не гепнувся на підлогу.

Я копнув спересердя дошку ногою, ще раз поглянув на неї і… І тут я подумав, що, коли вже опинився в такій пастці, то, щоб не закоцюрбнути остаточно, може, спробувати щось на ній намалювати? Але чим? Стривай, адже є вугілля. Я бачив і портрети, і пейзажі, написані вугіллям, а от самому так писати не доводилося. Може, спробувати? Спро… бу… ва…

Я взяв чорний шматочок у пальці, провів на дошці лінію. Цей доторк обпік мої пальці, наче вуглина була розпечена. Що ж його намалювати? Шматок чорної закіптюженої стіни? Небо наді мною? Може, цей вагон, з-за якого визирає осіннє сонце? Ні, треба щось інше. Але по пам’яті я не дуже вмію писати. Все, що було написано мною досі, мало реальну основу. Навіть портрет на ясені. Навіть він. Хіба що графиню я вигадав. Вона мала небагато спільного з натурницею. Саме так. Була більше моєю мрією.

Недавно я викрав її портрет з музею. Мій портрет. Міліція шукала, але так і не знайшла злочинця. Добре, що Дмитро Харитонович не вказав на мене, хоч, підозрюю, він знає, хто це зробив. Портрет я спалив у своїй грубці. Як до того долари, отримані за свої картини. Наче цей акт міг мені чимось допомогти.

«Чимось допомогти», — думаю я тепер.

І раптом я аж присвиснув. Провів ще одну лінію, другу, третю. Еліпс, півколо, два маленьких кола. Несподівано для самого себе я раптом збагнув, що на дошці з кожним штрихом дедалі виразніше вимальовується портрет.

Він проступає крізь пил, наче з глибини самого дерева. Мій портрет. Мій автопортрет. З лютою затятістю, з приреченим, але відчайдушним і непереборним розпачем я додавав штрих за штрихом. Зрештою, я відступив і поглянув на портрета трохи звіддалік.

Мої очі з портрета дивилися на мене з болем і сумом. Це був погляд людини, котра неначе продирається крізь хащі назустріч людям і чує десь збоку хиже гарчання невідомого звіра. Воно мовби ближчає і віддаляється водночас.

«Як би мені згодилося дзеркало, — подумав я. — Дзеркало. Тоді я б побачив, як насправді виглядає моє обличчя».

Але дзеркала не було. Звідки йому взятися у холодному, просякнутому вугільним пилом, вагоні, що став для мене пасткою?

— Пасткою, — шепчу я і заплющую очі.

Зовсім поруч побіліле від пристрасті Любине обличчя. Там, у купе нічного вагона. Воно зовсім поруч.

— Ще, ще, ще, — шепче вона у напівзабутті.

І раптом її обличчя набуває рис портрета, іншого портрета, графині Венцеслави Ловиги, того, яке я написав з іншої жінки і яке виявилося так схожим на обличчя Інги.