Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод - Страница 55

— Боже, хіба тепер тут не сумно? — схлипнула Шарлотта Четверта, що плакала всю дорогу додому зі станції. — Знаєте, панно Ширлі, мем, весілля, коли скінчиться — не набагато радісніше за похорон.

Настав клопіткий вечір. Усі квіти належало прибрати, посуд помити, нез’їдені ласощі скласти до кошика на потіху меншим братам Шарлотти Четвертої. Енн жодної миті не відпочивала, аж доки все знову стало чисте й охайне. Невдовзі Шарлотта поїхала додому зі своїм багажем, а Енн пройшлася тихими кімнатами, почуваючись так, мовби лишилася самісінька в покинутому бенкетному залі, і зачинила віконниці. Тоді замкнула двері й умостилася на лавці під тополею, чекаючи Гілберта. Втомлена й виснажена, вона все ж безупинно снувала «довгі, довгі думки».

— Про що ти думаєш, Енн? — запитав Гілберт, підходячи до неї. Коня й бричку він лишив на дорозі.

— Про панну Лаванду й пана Ірвінга, — мрійливо проказала Енн. — Як гарно все вийшло, правда? Вони знову разом, після стількох літ розлуки й непорозумінь.

— Правда, — відповів Гілберт, згори вниз пильно дивлячись на Енн, — та хіба не краще було б їм жити без розлук і непорозумінь? Іти вдвох усе життя, взявшись за руки, і не мати спогадів, котрі б не належали їм обом?

На мить серце Енн закалатало частіше — і вперше в житті вона опустила очі під поглядом Гілберта, а бліді її щоки спалахнули рожевим рум’янцем. Мовби завіса, що була перед її внутрішнім зором, піднялася, відкривши перед нею ті почуття й той бік дійсності, про які вона ще не здогадувалася. Може, справді — кохання не надходить бучно й пишно, як осяйний лицар на білім коні, а з’являється тихо й непомітно, мов давній друг; може, воно виринає із життєвої прози — і лиш зненацька сяйво, що лине на її сторінки, відкриває в ній ритми й музику; може… може, кохання саме собою розквітає із дружби, наче троянда із золотавим осердям, що вислизає із зеленої своєї оболонки.

Потім завіса впала, проте Енн, яка верталася додому темною стежкою, була вже не тією Енн, що весело й безтурботно приїхала сюди минулого надвечір’я. Цю сторінку її дівоцтва мовби перегорнула невидима рука — а попереду лежало доросле життя, з усіма його чарами й таємницями, болями й радощами.

Гілберт розважливо мовчав, читаючи в цій тиші й світлі незабутнього рум'янцю Енн історію наступних чотирьох років. Чотири роки сумлінної, радісної праці, винагороджені набутими корисними знаннями й завойованим милим серцем.

За їхніми спинами, між тіней у старім саду, поринула в задуму маленька кам’яничка. Самотня, але не покинута, вона ще не розлучилася із мріями, сміхом і радістю життя. Буде в неї ще не одне наступне літо; тим часом вона може зачекати. А за річкою, ув’язнена в пурпурових барвах, чекала своєї години люба луна.