Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій - Страница 10

10

* * * вулична пташка дощ видзьобує з наших розмов раціональне зерно перелітна пташка душа проситься у тепліші краї а рідкісна птиця любов в таких недоступних місцях кладе гніздо, що ні один орнітолог-лох не знайде ні його, ні її будемо жити тут на пташиних правах, на темному боці місяця вересня, дев’ять з половиною днів доки море б’ється в істериці і осувається Карадаг, запливатимемо в портвейни – найзатишніші із портів. не даватимем волі словам, бо слово не горобець, бо невблаганний час стежить за нами в приціл, бо між журавлем у небі й синицею в жмені щодня розривається серце і сонце знову сходить на манівці * * * Буває, Господь сотворить когось без запобіжного клапана, дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала, заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала, і пустить його найдовшою у світі доріжкою. Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє, нібито все при тобі: і нозі, і руці є тільки немає в тобі для щему ущелини для сльози сльозоточини для душі віддушини. І несе в собі чоловік, скільки може винести, по самі краї заливається оковитою, але як би душа у п’ятах його не билася, а – не передбачено ніякого запасного виходу. І живе собі чоловік, аж ходова зноситься, аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить. І під тиском обставин бухає кров носом. І лежить чоловік на шляху. І – ні пари з уст. Кохання на відстані зачитані до чорних дір листи, і вже з рядка в рядок не доповзти, не пронести підбите тіло змісту повз розділових знаків блокпости у цих листів засніжених полях, де навіть галочка від нігтя твого – птах реліктовий, у кров стирати лікті — повзти nach Osten, або просто нах… у цій давно не азбучній війні, де окликів надривні позивні обламуються в мертвому ефірі, морзянку серця не вловить мені є простір, але часу – на нулі, щоб всі крапки розставити над «ні» суцільна терра коґніта розлуки — їй всі на світі мапи замалі а там, де починаються рядки, там над письмом, від ніжності крихким, сидиш таким самотнім чоловіком, що й літери тікають з-під руки * * * тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше» безбарвним голосом каже, напевно, всоте за кожним разом втомлено трубку вішає, думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка… я їй не вірю, передай, що я їй не вірю, цій її впертій брехні, цьому її голосу. вистукую номер, стискаю мобільник, звірію — коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться «зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…» скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває, що абонент вибуває з гри, що свічок не варта, і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта для чоловіка, який себе поважає. дай їй відпочити, відпусти її пораніше хай піде собі на каву або до спа-салону, подумай про інших, подумай врешті про інших — поповни рахунок, заряди батарею, повернися в зону… * * * називала рибою, не просила нічого взамін тільки знати, що я десь є на оцьому світі білому, наче сіль тропічних морів, що в’їдається в шкіру і жодною рідиною її не витравиш звідти казала, що буде писати, не питала адреси, а втім завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста, де (на поштівці тобто) руїни старих стін чи страви місцевої кухні та кілька слів: що скоро повернеться, що вже видно світло в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд називала рибою писала, що дуже хоче торкнутись рукою я не заперечував я чекав я навчився плавати я вивчив напам’ять усі прибережні води я перестав виходити на берег, щоб її не проґавити, та вона – не приходила я забув, як це – розмовляти і як це – дихати, врешті-решт я зробився рибою, мовчазною і сильною то якого такого милого якого такого милого вона повернулася і з води мене вийняла? * * * є така форма людських стосунків – колишні коханці минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби: болісне набрякання лімфовузлів пам’яті, алергічний нежить дистанції, фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить тоді помагає дивитись на воду, яка колує в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми із задавненими рубцями дотиків і поцілунків тоді згорнуті калачиком, скоцюрблені волосини інтимності на білій емалі піддону – як тріщини, як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди До Сильвії Плат о Сильвіє, наставив на мене сильце на ситцевих полях у дрібненьку кратку так, наставив на мене сильце, на лляних полях з рубчиком хоче мене впіймати окільцювати, о Сильвіє, хоче на бавовняних полях, м’яких як забуття, позначити мене, внести мене у якийсь реєстр, як відмираючий вид, Сильвіє прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу, щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки: – мнути ці поля у кратку, – зрошувати потом ці поля з рубчиком, – знесилюватись і сивіти на цих бавовняних полях, м’яких як забуття о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу дорожче, ніж Америка?