Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій - Страница 25

25

* * * Батьки забирали її додому, і я проклинав кінець літа, теплі піски, знущальний плюскіт води, — якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби потривожений кит, – а я навіть не пішов попрощатися, не хотів дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною щебенем доріжкою, як її батько крокує попереду, перехилений під вагою валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб поправити їй наплічник. Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води, ніби почався якийсь неможливий річковий приплив, як човни на надто короткій прив’язі потопають носами, і вже одним оком міг бачити інший світ — мовчазний, розсіяний і пливкий, злитий в один каламутний моноліт, ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег осів на дно разом з усім своїм дитинним життям, радий принаймні поразці, повний по вінця і безвідмовний. (Безіменне) Нагріті дошки пахнуть як тісто, а я не можу завершити своєї роботи, не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло, і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок, вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, — ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у безіменне. Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, — ясна у світлі кухонного вікна, над яким щойно прошуміла моя ріка. * * * У басейні вже погасили світло, Ми були останні. Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина З однаковими татуюваннями витиралися Довгим рушником. Гуснула смарагдова Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад, Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони Виходять із тіла у холод. Так постіль, Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі. Святим є той, хто запізнюється. Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь. * * * То була для нас ризикована іграшка: стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе, а тоді бігти, не озираючись. Потім біг відлунював навіть у сні – простий танець світу, який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи в русі кілька пожовклих листків. І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали повні кишені дрібних ключиків і монет і голосно брязкали, біжучи – недорослі кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі, у бризках води, яка була на нашому боці, – ми тікали й розхлюпувались, як повні по вінця склянки на столі, де танцює хтось дуже великий. one-day trip Я не знаю, який вогонь підступає сюди. Чиї речі вже рятують із задимленої кухні. Десь біжать лосі крізь наповнений тріском ліс, але де? Не чую, як грають їхні ніздрі, не хочу оплакувати мурах у їхніх розтоптаних містах. У подвір’ях займається розвішана білизна, а я думаю про китайські ліхтарі. Простіть: сьогодні я пронісся площею, залитою сонцем, і не помилився напрямком. Я покинув вас ненадовго, до кінця важкого дня, щоб уночі повернутись і проказати у ямку чиєїсь ключиці: люблю. Ніч гріє, ніби густе волосся. Ніч. Ванна Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь; у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух, але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може, вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла до самого вольфраму? Намагаючись бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла, ми заплутались у примітках? Самі у ліжку, притихлі, в притулку для бездонних собак. 00.00–01.00 У такі ночі все виривається з тебе, як музика з відчиненого вікна. Ти обертаєшся й бачиш: салон розігнаного на трасі авта, де хтось кохається на задньому сидінні, комета, повна своєї бджолиної таємниці. Я з мешканцями вокзалу, яких виганяють на платформи рівно опівночі, коли починається санітарна година, й вони під поглядами дорожньої поліції п’ятдесят дев’ять хвилин інсценізують від’їзд, насправді ж чекають миті, коли можна тихо повернутися. І я – чекаю. Ніби зліквідоване міністерство шляхів сполучення, темна споруда посеред звичайного міського руху, в якій осіло всього лише кілька сердець. (Узлісся) Страх живе там, де хтось був і залишив по собі сліди. Було і немає. Оси сплітали нас із обрізків світла — така побрехенька дітям. Легенда. Бо якщо було світло, воно не розс?ипалося б на незчитальні знаки. Не помістилося б у коробку, вистелену газетами. Все розступається, щоб дати дорогу нікому: сьогодні – його королівство.