Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса - Страница 2

Варто сказати, що Рюкзаков, при всій його ненависті до торгово-грошових питань, розумів свою фінансову неспроможність. Тому намагався її компенсувати романтичним коханням і невгамовним сексом практично, як кажуть, «просто неба». А ще він зустрічав мене з роботи і ми разом тупцяли в напрямку до метро. Дорогою я думала: «Боже, і що зі мною відбувається? І це я? Я, що і кроку не робила без машини, навіть якщо мені потрібно було пройти якусь дрібничку, наприклад, від Маріїнського парку до ЦУМу? Яке метро?» Ні, проти метро я нічого не маю, але волію користуватися цим видом транспорту самостійно й винятково за власним бажанням або потребою. У мене була така споживча позиція: якщо поруч зі мною трапився чоловік, то я не повинна їздити на метро.

Ненав’язливо я намагалася пояснити Рюкзакову, що мені не потрібний чоловік, який би супроводжував мене додому на метро. Чоловік мені потрібний для того, щоб вирішувати більш глобальні проблеми: відкривати нові обрії, навчати, давати слушні поради, любити мене такою, яка я є, і приймати на себе частину моїх клопотів. А питання, як мені доїхати додому (на метро, пішки або взяти таксі), я здатна якось вирішити сама. Рюкзаков від цього страшенно бісився й замикався. Єдине, що він міг дозволити собі в той час, – це погуляти зі мною в парку або ботанічному саду, тримаючи мене за руку, затискаючи в безлюдних місцях, тикатися в мене в громадському транспорті та віддано дивитися хтиво-закоханими очима. Гарна погода цьому сприяла.

Отже, рожевий світанок закінчувався, змішування вин, що кинуло нас один до одного, давно втратило свій магічний вплив і я тверезіла. А людина, що тверезіє, часто стає злою. Витративши майже всі відкладені на відпустку гроші (зрештою, це ж Рюкзаков зазивав мене в спільну відпустку, то нехай і викручується), я частіше дозволяла згризати себе думкам, за рахунок чого або кого Рюкзаков збирається везти мене до Туреччини. Ось тут і трапилися топінамбури.

Я прийшла з роботи втомлена й повністю спустошена. Буває такий стан, коли в голові немає жодної цільної думки, а лише обертаються якісь важко ідентифіковані уривки. Рюкзаков подзвонив мені цього вечора десь близько 22:00. У мене не було сил відповідати на його самцівські заклики: «Ятебелюблюятебехочуятакскучив». Тому я спробувала згорнути нашу розмову, пославшись на страшенну втому. А ще мені хотілося чогось такого, чого я сама не розуміла, але точно знала, що хочу чогось матеріального. Чогось схожого на браслет Сваровські з грайливими гранями, пантофлі на кістяній підошві або диск «Депешей [1]». І отут із найкращих єзуїтських мотивів Рюкзаков видав: уся моя втома від того, що в моєму організмі, на його переконання, надто мало заліза. Я дуже здивувалася, бо думала, що чого-чого, а заліза в мені досить і навіть вистачить із надлишком на всю колишню «Криворіжсталь».

– У тебе дефіцит заліза, тому ти так часто втомлюєшся. І постійно ниєш, – сказав Рюкзаков («Ниєш». І це мені говорить той іще скиглик Рюкзаков?! Рюкзаков, якого пересічний нежить укладає на тижневий лікарняний? Рюкзаков, який за кермом батькової машини втомлюється за якихось пару годин?!). – Тобі щодня потрібно їсти топінамбури. Включи їх до свого раціону обов’язково. У них до біса заліза. Уся моя сім’я – а здоров’я для моєї сім’ї дуже важлива штука, а не порожній звук, – регулярно споживає їх у різних видах! Можна у вигляді варення, можна мариновані, але тобі краще гризти їх сирими, так ми тебе швиденько підбадьоримо, зая, – сказав турботливий Рюкзаков.

Мене знудило від однієї назви. Я їх ніколи не їла, цих топінамбурів. Більше того, я навіть не уявляла собі, як вони виглядають. Єдине, що я знала про цей «овочефрукт», що це – земляна груша й що, напевно, від цієї штуки у захваті свині.

Останнім зусиллям своєї залізної волі я стримала себе, щоб не наговорити гидоти і не послати Рюкзакова туди, куди він зазвичай заклично запрошував мене. Я абияк закінчила нашу щиросердну розмову. Не спалося, мені здавалося: щойно я засну, у мій сон наскочить невгамовний Рюкзаков із літровою банкою варення з топінамбурів і буде силком їх у мене запихати. Топінамбур мені все-таки наснився. Якась величезна свиня грала ним у футбол. Він пахнув опалим листям, яке намочив дощ. І підморгував мені «картопляним» вічком.

Прокинулася я в паскудному настрої.

Наступного дня довго збиралася з думками й зрештою вирішила написати Рюкзакову листа. Рюкзаков любив писати листи. Вони завжди були довгі, завжди «про стосунки», завжди в них підкреслювалося, що любов не вимагає ніяких фінансово-матеріальних підживлень-підтримок, крім почуттів двох, а якщо вимагає, то, значить, це й не любов зовсім. Писав він і про те, наскільки для нього важлива сім’я, як ми будемо ходити в гості до його сімейних друзів і тримати одне одного за руки.

Я накатала Рюкзакову довгий опус. Без рук. Без сімейних друзів. І навіть без теперішньої любові. Досить цинічний і отруйний. Очевидно, я свідомо прагнула принизити його гідність. Я написала, що його довге утримання від жіночого товариства (Рюкзаков підкреслював, що він «до мене» уникав постійних стосунків), напевно, дозволило йому забути, що коли в жінки поганий настрій або вона роздратована, то підвищити його або зняти роздратування допомагають, приміром, парфуми, чудова пара взуття, косметика, шалик… Далі йшов двосторінковий синонімічний ряд приємних і досить матеріальних жіночих щастячок. «Топінамбури до цього списку не потрапляють за визначенням», – так я закінчила свій лист.

Він довго мені не відповідав. Я йшла з роботи, а відповіді все не було. Вечір я вирішила присвятити собі: сходила на масаж, до сауни, зустрілася з подругою, щоб випити, – мені просто необхідно було зняти цей топінамбуровий стрес. Увесь день, у кого тільки могла, я намагалася дізнатися, які вони на смак. Топінамбури. Ніхто не знав. Правда, один мій колега сказав, що колись його батько намагався висадити ЦЕ на дачі, тобто шанс познайомитися з топінамбурами в нього був, але мама, поплутавши їх із лопухами, вибур’янила топінамбури з коренем.

До будинку я підповзла пізно. І яким був мій подив, коли, підійшовши до свого під’їзду, я побачила, що з нього вибігає Рюкзаков. Він, виявляється, заявився до мене, аби з’ясувати наші стосунки. У руках Рюкзаков тримав чорний пакет.

– От. Приніс. Ти ж, зая, така неуважна, сама б нізащо це не відшукала.

Я здогадувалася, що ховається в чорному пакеті Рюкзакова. Я здогадувалася, яке «це» я б нізащо не відшукала.

– Топінамбури? – для проформи поцікавилася я. Рюкзаков просяяв. А то, мля.

– Торішні. Мариновані. Мати тобі дасть пару рецептів приголомшливих салатів. Можемо завтра взяти ці топі-нями, поїхати на дачу. Я розтоплю камін, буду масажувати тобі п’яточки. А ти, заю, приготуєш нам із них смачний і корисний салатик.

Топінамбури спочатку стали мені руба в горлі, потім упали каменем прямо до шлунку, викликаючи перманентну нудоту від Рюкзакова, його мами, здорового способу життя родини Рюкзакових і масажу п’яточок. Але почалося все з топінамбурів. Вони й стали початком кінця.

Ще раз Рюкзакова я побачила за місяць, коли повернулася з відпустки. Знов-таки вибігав із мого під’їзду. Цього разу він приніс мені направлення до модного лікаря, який вивчає нестачу заліза в організмі.

– Заю, ти регулярно споживаєш їх? – запитав Рюкзаков, цілуючи мене, наче й не було нічого. – Тому що я сказав лікарю, що ти споживаєш постійно. І він буде робити аналізи з урахуванням постійного споживання, – сказав Рюкзаков і схопив мене за руку. Якби мені навіть довелося залишити йому свою руку й своє серце на додачу, я б однаково вирвалася. Утім, обійшлося без каліцтв і жертв – незважаючи на регулярне вживання топінамбурів, ніхто б не назвав хватку Рюкзакова залізною.

2005

Светрики

Уперше все сталося випадково. Коли Стіан приїхав до Києва. Я цього не помітила, він каже, що теж не помітив. Ми танцювали, їли солоні горішки й чомусь витирали руки він моєю, а я його серветкою, затиснутою між нашими пальцями. Це помітила Амалія, яка завжди помічала те, що коїться з іншими, і ніколи – те, що коїться з нею. Вона сказала:

1

«Depeche Mode» (у перекладі з франц. «Вісник моди») – популярний британський гурт. (Тут і далі прим. ред., якщо не зазначено інше.)