Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса - Страница 26

26

Історія про те, як Марлен своїм писком заробив десять тисяч євро

«Иіт, е я, я – тома, ия оухло, аеія, ошу ебе иїхати о ее», – видав мені якийсь араб, що мешкав у телефонній слухавці. У липні спека, про яку мрієш восени, узимку та навесні, перетворюється на ту саму мрію, здійсненням якої тебе може покарати Бог. Аналізуючи окремі слова, що здалися мені зрозумілими, я подумала, що мені телефонує невідома Тома, яку щось, пардон, їбе. «Це хто?» – про всяк випадок спитала я. «У я е! Я – тома!» Голос у цієї Томи був чоловічим, щось не те було з гормонами у Томи. «Хай щастить», – сказала я та відключилася. Телефон задзвонив знову. «Ну?» – «У е я!» Нарешті я впізнала його за екзальтованими інтонаціями: «Марлене, це ти?» – «А!» – відповів Марлен. То був саме він. «Тобі нема чого робити? Удома він стирчить. А ми працюємо, і нас тут «ошу ебе» за повною програмою й із самого ранку. Так уже всіх «оухло», ти собі уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалі? Захворів?» – «Я оі ау. У ее аеія». «От мала погань», – подумала я.

Катеринка, яка прикрашала папери відбитками пальців («Щоб не казали потім, що я до них і не торкалася!»), схопила слухавку паралельного апарату. «Марленчику, це ти? Це Катеринка. Привіт! Що трапилося?» – «У ее аеія, ия оухло». – «І що, сильно опухло? Може, нам до тебе приїхати, якось зарадити?» – «Ак! Ую!» Катеринка поклала слухавку. Я запитувала всіма бровами, кортіло дізнатися, що сталося. «У Марлена алергія. Каже, що обличчя опухло, просить, щоб ти приїхала». – «Ошу ебе?» – «Ак!» – відповіла Катеринка.

Обличчя Марлена дійсно опухло. «Здець», – привіталася я. «Груба бджоляча робота! У тебе що, радикуліт щік був?» – спитав Валера, який не довіряв нічому. «Нажерся чогось із того, що тобі не можна. Як завжди!» – Катеринка зналася на людських слабкостях. Тільки Сашко, який був натхненним та сентиментальним, аплодував мужності Марлена своїми довжелезними віями. Уся його зовнішність говорила: «Як людина з таким обличчям узагалі може жити, а Марлен живе і навіть устав із ліжка!» – «Тільки нічого не кажи, – злостиво кинула я Марленові. – Нема сил тебе, такого гарнюню, вислуховувати. Бери блокнот, будеш спілкуватися з нами епістолярно». І ми пішли пити каву на кухню.

Усі ми знали, що Марлен був алергіком. Незайве довідатися, які хвороби притаманні вашим постійним горілчаним посестрам та побратимам. Алергія в Марлена була на гірчицю. Звісно, можна поцікавитися, а навіщо він їсть гірчицю, якщо знає, що в нього на неї алергія. І варто зізнатися, що гірчицю він їсть рідко, частіше споживає майонез, куди цю гірчицю домішують, а от навіщо він усе це робить – спитайте при нагоді в нього, якщо вам своїх нервів не шкода.

«Ну то й що ми їли? – спитала я лагідно. – Овочеве рагу з майонезом, яйця під майонезом чи салатик “Олів’є”?» Марлен написав, що вчора він їв те саме, що й усі ми. «Горілку та абрикоси?» – перепитав Валерій. Марлен підтвердив, що саме так. «А чи може в горілці бути гірчиця?» – поцікавився довірливий Сашко. «Чи в абрикосах… – гигикнула Катеринка. – В абрикосових кісточках. Якийсь убивця наколов абрикоси цією гірчицею, щоб зморити нашого Марленчика».

У мене псувався настрій. Якби я перебувала в гарному гуморі, ми б почали гратися в Аґату Кристі, але ми не почали, тому про правила розповідати не буду. «Зізнавайся, чим ти ласував, коли приїхав додому. Майонезом?» – «Ти що, хіба я такий козел, що буду накачуватися майонезом? Чи я не знаю, чим це для мене обернеться?» Коли ми це прочитали, то заклякли, і ми мали всі підстави на це.

«Ну, ти, Марлене, це о, вмієш сказати, – першим не витримав Валерій. – А пам’ятаєш, як до нас приїздив Нікас Егге? Ти мусиш його пам’ятати. Такий прищавий видовжений білявчик із молочно-шоколадних скандинавій? Ну, пригадав? Йому ще біля Міністерства хтось втюхав запрошення «Молоді та здорові чоловіки запрошуються на роботу вантажниками, оплата лантухами». Ну той Нікас, який після нашої традиційної горілки з абрикосами не повірив, що в людей буває алергія на майонез? Пригадав? І ти не медичного довідника йому приніс, де було зафіксовано цей сумнозвісний медичний факт, а банку майонезу, котру з’їв. Це було найяскравішим враженням Нікаса від України, Марлене, і ти зараз кажеш нам у вічі, що ти б ніколи не…»

«А минулого місяця в клубі що трапилося, не пригадуєш? – встряла Катеринка. – Ти тоді зняв якусь повію, ще вихвалявся, що обійшлася вона дешево і що, на відміну від мене та Олександри, вона добра та вродлива. Було таке? Ви домовилися щодо орального сексу, але вона сказала, що «насуху» в рота це брати не буде, тьху, пригадалося ж! Що треба чимось намастити. І ти тоді приніс майонез. А вона запитала в тебе: «А ти впевнений, що майонез свіжий?» На її місці мене б свіжість іншого хвилювала, але я не на її місці. І що ти зробив? На підтвердження того, що майонез свіжий, ти намастив його на пальця й сунув собі до рота. Далі розповідати?»

«Зачекайте, це що, все правда? – мало не зомлів Сашко. Ми на нього шикнули. – Слухайте, а можна ще запитання? Він майонез ковтає, а не мастить ним обличчя, то чому в нього обличчя опухло, а не… ну, там?» – «Тому що, Сашку, у нього обличчя опухло з вивороту так само», – пояснила я.

І тоді теж пригадала, як буквально минулого тижня після важкої праці, горілки та абрикосів… Так, я думаю, що у вас уже склалося хибне враження, ніби ми постійно п’ємо горілку і закушуємо абрикосами, – ми б цього не робили, але від слив нас обдимає, а яблука нам не подобаються… Отже, після горілки та абрикосів ми пішли до американського пабу. Попоїсти. «Дивися, це, на твій погляд, привабливий бармен?» – звернувся до мене Марлен. «Та нічого», – сказала я, ласуючи кільцями цибулі, смаженими в соусі. «А давай його приголомшимо?»

Я не встигла нічого відповісти, як Марлен почав режисирувати. «Приголомшення бармена» – англійська п’єса в американському пабі. «Поскаржся на мене, що я твій чоловік і що я гомосексуаліст». – «Навіщо?» – «Щоб його приголомшити!» – «Може, чимось іншим його приголомшимо?» – «Не канюч! Роби!»

«А ви знаєте, парубче, що я дружина от цього хлопця вже третій рік, а він – гомосексуаліст?» «П’яні телепні», – подумав бармен, але ввічливо посміхнувся, з ким, мовляв, такого не траплялося. «Щось він не дуже приголомшений, – засмутився Марлен. – Це ти винна. Непереконливо зіграла. Немає в тобі щирого відчаю. Ану, дотисни його!»

«А ви знаєте, парубче, що це мій третій шлюб, і в усіх моїх шлюбах чоловіком був він, і він усі ці три рази був гомосексуалістом». Бармен рипнув келихом, він його протирав…

«Та до чого тут майонез?» – ох, ця невиважена Катеринка. «Зараз буде твій майонез, зачекай!»

«Ти бач. Він не приголомшується. Але ми просто так позицій не здамо…» – Після цих слів Марлен замовив собі гамбургер, у якому – так, Катеринко, – був майонез. «Що ти робиш, Марлене?!» – заволала я. Марлен схопив сірникову коробку і почав дряпати нігтем свою адресу, яку я постійно забувала. «Викликайте таксі, прошу!» – «А що з ним таке?» – «Алергія на майонез». – «Тееекс… Слухай, подруго, ти б із ним розлучалася, чи що? Я не знаю, який із нього чоловік і який із нього пєдріла, але те, що він у тебе шизік – це стовідсотково». Після інтенсивного домашнього обкларітинування та обсупростинування я запитала, навіщо він це зробив. І що він відповів? «Але ж ми мусили його приголомшити!» Ну, звісно!

«Ід оии уол. А и і». – «Ви – злі. А ми пішли робити укол», – оголосила Катеринка. Після чергового уколу Марлен почав розмовляти по-людськи: «Це не гірчиця і не майонез. Це – вода!» – «Так, припиняй це. Нам уже до роботи повертатися час». Марлен насварив мене вказівним пальцем та витяг спрей. Спрей для відсвіжування обличчя. «Ось воно! – виголосив він голосом володаря кілець. – Кляті французи!» – «Вони що, додали туди трохи гірчиці?» – здивувався Валерій. «А от і ні. Я оглянув усі написи, ніде не вказано, що вона шкідлива для алергіків, вони не протестували цю воду та не написали жодної перестороги, тому ми їх покараємо євро».

«Я вже дещо зробив, поки вас чекав». І Марлен продемонстрував свої здобутки. Спочатку він показав власне фото, підписане таким чином: «Я до відсвіжування обличчя вашим спреєм». На фотокартці було вказано дату. Потім він показав іншу, полароїдну, де розквітав його опухлий писок. На цьому знімку також був напис: «От що зробив із моїм обличчям ваш спрей». На третій картці був з усіх боків представлений спрей. «Це навіщо?» – «А я не хочу повертати їм спрей, він іще повний і ним можна користуватися. Отримають натомість цю фотокартку, чек та етикетку. А тепер я сідаю, пишу претензію, а ви спостерігаєте. Мені необхідна дружня підтримка. Ще можна горілки. Навіть без абрикосів». Претензія вийшла стислою, але з погрозами. Марлен сміливо витребував із французів десять тисяч євро за моральну та фізичну шкоду та натякнув на те, що в разі невиплати звернеться до суду.