Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса - Страница 4

– Ти де була годину тому? Я тобі дзвонив! – каже Стіан.

Він дуже милий, тому я не хочу говорити йому, що навідувалася до Посольства Фінляндії, яке згадувалося в останній прочитаній мною книжці «недоумкуватого Ерленда Лу».

– Так, вешталася десь, – відповідаю я невиразно й усміхаюся.

– А я одружився із Сандрою, – сказав Стіан.

Я завела свої руки за спину.

– А я знаю! Ти ж мені писав! – кажу я.

Стіан стежить за рухом своїх стегон, щось йому не подобається.

– А ще в нас народилася дитина! – продовжує він, а я думаю, що він спеціально спочатку сказав мені про своє одруження, про яке я знала, щоб не ошелешити враз повідомленням про дитину. Але я не можу зрозуміти, навіщо він будує розмову саме в такий спосіб.

– І ти мовчав! – кажу я, відбиваючи ритм на своєму куприку. – Ну, і як назвали? – допитуюсь я, тому що мені завжди цікаво, як називають дітей, для мене в цьому криється якась непоясненна й притягальна магія.

– Як тебе, – каже Стіан, різко прокручуючись.

Я уявляю собі крихітну норвезьку дівчинку Ларису Крістенсен, у неї ясно-сірі пір’ясто-хмарні очі Стіана, в яких за хмарами коли-не-коли прозирає ніжно-блакитне небо. І темне, як у Сандри (вона італійка) волосся. Цікаво, про що подумають дорослі або діти, коли почують, як її кличуть? Лариса Крістенсен. Звучить красиво. Майже казково звучить. А що вона їм скаже?

– Ну? Чого ти мовчиш? Тобі подобається? – запитує Стіан.

Я відповідаю, що саме міркувала про те, що буде відповідати маленька Лариса Крістенсен на запитання, звідки в неї таке ім’я.

– Але це хлопчик! – продовжує Стіан.

Я припиняю танцювати й дивлюся на нього зачаровано.

– Хлопчик? – не розумію я.

Стіан енергійно киває, він задоволений своїми стегнами, нарешті спіймав ритм.

– Хлопчик – Лариса? – продовжую не розуміти я.

– Тищодурназовсім? – хіхікає Стіан.

– Чого ти хіхікаєш? Не Лариса? – запитую я, підвищуючи голос.

– Лоуренс-Денніс! – гордо відповідає Стіан.

Лоуренс-Денніс. Якесь дурне ім’я. Ім’я для голінастого клубного щеняти, якого мусять наректи на букву «Л».

– І ти вважаєш, що ви, тобто що ти назвав сина моїм ім’ям? МОЇМ? Виходить, як на тебе, оце-от ДУРНЕ ІМ’Я, воно – МОЄ, так? ЦЕ ІДІОТСЬКЕ ІМ’Я – МОЄ?! – починаю репетувати я.

– Не смій навіть говорити таке! Як ти можеш ТАКЕ говорити? Це не дурне ім’я, це ДУЖЕ ГАРНЕ ІМ’Я! ТВОЄ! – кричить Стіан.

– Дурне, аж найдурніше! ДЕ-БІЛЬ-НЕ!!!

– АХ, ТИ… – горланить Стіан.

– ДУРЕНЬ! – горланю я.

– Ти подивися, які вони красиві та які однакові, – чую раптом англійську мову.

Вона чужа, саме тому я її й чую.

– Давай швидше сфотографуємо їх, поки вони не помічають.

І я бачу, як повисають у кадрі тремтячою перевернутою веселкою дві смагляві руки, що вчепилися одна в одну. На моїй пухнастий бузковий рукав загорнений два рази, а на руці Стіана – один.

2005

Попутниця

Усе-таки приємно, коли твоїм сусідом у літаку виявляється не володар п’яної пики, який тільки-но закусив цибулею, а миловидна тендітна дівчина із солом’яним волоссям, від якої пахне дамськими сигаретками й трав’яними парфумами. Ще й тому, що двом приємним освіченим панянкам завжди є про що поговорити годину-другу, притлумлюючи біль у вухах чи то плітками про Ксюшу Собчак, чи то спогадами про безіменних мужиків, чи то здоровим дитячим сміхом, або й просто джином. Забігаючи трохи наперед, хочу відзначити, що наша бесіда була б набагато приємнішою, якби не Саня. Він виник практично відразу після чобіт Ксенії Собчак, замшевих, трохи нижче коліна, блакитного кольору, з блакитними топазами.

– А в мене любов пристрасна, – сказала моя попутниця. – Санею кличуть. Знаєш, він який?

І я практично переглянула короткометражний фільм про життя-буття Сані. Саня народився під Уманню, дитинство його було босоногим, тому, мабуть, замолоду Саню посадили за крадіжку армійських чобіт, а вже в зрілі роки він зайнявся взуттєвим бізнесом. З моєю запашною попутницею він познайомився, коли служив в армії під Ленінградом. «Високий, сильний, упевнений у собі». Таким вона його пам’ятає, любить і знає. На якийсь час вони розсталися, а зустрілися знову, коли в нього за плечима була в’язниця, а в неї нижче талії – аборт. Усе це називається одною фразою – «життєвий досвід».

– Тепер живемо в мене, у Пітері. Квартира окрема, не велика, але й не маленька. Для однієї мене вона взагалі величезна, але Саня такий високий, гучний, великий, що поруч із ним усе дрібнішає. Мені здається, що я зникаю, коли він поряд.

Вона усміхалася. Я теж. Ми, жінки, знаємо, як це буває приємно: зникати, коли поруч із тобою коханий чоловік.

– Він бізнесом займається. Купив взуттєву фабрику. А я працюю агентом із нерухомості. Якщо тобі буде потрібна квартира в Пітері, завжди звертайся, обов’язково щось підшукаємо.

– Дівчата, совість у вас є? Узагалі можна трохи помовчати? – ісусоликий гівнюк визирнув через спинку крісла. – У мене голова від вашого тріску розколюється.

– А чого ти підслуховуєш? Не подобається – не слухай! – хором обурилися ми.

– Якусь годину летіти, а він розвиступався тут, терплячішим слід бути, чоловіче. Нерви берегти, – сказала вона.

– Для більш неприємних зустрічей, – додала я. І простягнула йому Уельбека. – Почитайте. Букви відволікають від слів, – подобрішала я, жінка, що побажала незнайомому, нехай і не надто приємному чоловікові бридких зустрічей у його неясному майбутньому. Він фиркнув, але книжку взяв.

– Саня, звичайно, не цукор, – продовжувала моя попутниця з тієї ж цифри. – Буває, що й дубасить мене. Але я все розумію: втомлюється, бізнес на ньому, життя непросте, та однаково нариваюся. Скільки разів собі казала: не чіпай, хай наореться. А я оце помовчу хвилини дві, а потім усе одно лізу. Мені ж його різкість стосовно інших подобається, так чому зі мною він має бути іншим? Адже він цільна натура. Саня вже другий тиждень на батьківщині бухає, вчора ввечері подзвонив, сказав, що дуже скучив, кричав, щоб прилітала негайно. Довелося вилітати через Москву, уявляєш? З Пітера ніяк не можна було вилетіти, якісь чиновники злітаються, повітряні коридори перекриті.

– Зате зараз зустрінетеся, обійметеся, і все у вас буде добре, – зауважила я, відчувши втому.

– Ні. Зараз ми не зустрінемося, – сказала вона. – Він мені дзвонив, попередив, щоб я до Умані сама добиралася. У якогось його друзяки день народження, всі п’яні, не розуміють, у який бік кермо крутити.

Я подивилася на годинник. Майже 23:00.

– Умань від Києва близько? – поцікавилася вона.

– Як тобі сказати… не дуже. І пізно зараз, потрібно ще водія знайти, що візьметься до Умані їхати. У тебе грошей із собою досить?

– Нє-а. Я зірвалася в чому була, майже все, що взяла із собою, витратила. Подарунки мамі, сестрі, сувеніри всякі, горілка пітерська – пацанам, пиво, туди-сюди, квитки до Москви, квиток до Борисполя, стільки грошей полетіло…

«Завидна легковажність», – подумала я. І відразу побачила, як у її очах пронеслося занепокоєння, до неї починало доходити, в якому становищі вона опинилася.

– Не переймайся, щось вигадаємо, – необачно послала розраду мати Тереза, яка безвилазно сиділа в мені. Під «чимось» розумівся мій приятель Арсеній, що мав зустріти мене в Борисполі.

– Дивися, що мені видали. Картку якусь. Що мені в ній писати?

– Це всім негромадянам України видають, – заспокоїла я її. – Допомогти тобі заповнити?

Я виводила «Олена Баракіна», переписувала номер і термін дії її паспорта, придумувала мету її візиту в Україну, а вона розповідала про заходи, які заплановані на трьохсотріччя Санкт-Петербурга. І запрошувала в гості. Ввічлива така Лєна Баракіна.

До Арсенія ми підійшли вдвох.

– Привіт, любий! Почекай-почекай. Та стій ти! Розумієш, тут яка справа… От, до речі, Лєна, знайомся, нам потрібно щось придумати, щоб довезти її до Умані. У Лєни намалювалися несподівані проблеми.