Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса - Страница 53

Спочатку я зрозумів, що вона належить до того типу жінок, які мені завжди смакували. Гарні стегна, виразні сідниці, точена талія, може, трохи видовжена, довгі кінцівки, темне волосся, у яке кортить зануритися, ну і перш за все – вилиці… Майже ті самі вилиці Віолетти Вайґель, які підкорили мене відразу. З нею легко було спілкуватися, та я навіть не помітив, як ми слідом за помаранчевими шаликами румунів приєдналися не до тієї черги на виліт. Я надзвичайно зрадів, що є нагода залишитися в Парижі, натомість вона поводилася, як скажена ідіотка: гасала, ридала, забивалася в кут. Вона так істерила, що мені конче захотілося віддалитися, але натомість я почав бігати з нашими паспортами та вирішувати проблему, яка проблемою зовсім не була. Звісно, що потім вона розповіла про свою матір – жінку з нервами, подібними на гнилі нитки… Я таке теж зустрічав. Були моменти, коли вона дуже мене дратувала, але й моя роздратованість у відкритому стані була зовсім іншою на смак.

Правда, вона видавалася мені надто юною. Я остерігався юних жінок, почувався незручно, здавався собі майже стариганем. А з нею почувався впевнено та весело, поводився, наче підліток поруч із дівчиною, яка його приголомшила тим, що погодилася піти на побачення: вибріхував якісь історії на одному подиху, реготав та намагався її причарувати! Та я навіть не думав, як переспати з нею. Зовсім не було таких думок, що теж дивувало, мені хотілося її бавити і все. І вона бавилася, наче дитина. Ми гойдали одне одного в колисках, і нам було добре. Але з моєї голови не йшла наша різниця у віці. Коли я побачив Макса, то подумав, а чого б їх не познайомити? Інколи я міркував про те, яка в мене буде невістка – Шу мене влаштовувала в цій якості на всі сто.

Я тішився з того, що ми обмінялися координатами, бо не хотів втрачати легкості спілкування та шукати ключ для себе. Уранці я почав ритися в касетах, щоб знайти «Історію кохання», я завжди милувався Жульєт Бінош, а Шу була схожа на неї. Узагалі ця аеропортова історія кохання двох незнайомців була навіть не натяком, а прямим запитанням: «Чи ти погоджуєшся, що?…» Я довго вагався: брати це із собою чи не брати, дарувати чи не дарувати. Можливо, вона подумає, що я ідіот, старий мудак, який любить чіплятися до дівчат, хай куди б летів, їхав чи ще щось. Щоб не втрачати хист підчеплювати когось молоденького, аби приємно провести ніч. А може, тиждень, а може, місяць. І відкишкувати свою старість: «Кш-кш, Старість, бачиш, не до тебе? Я зайнятий, бачиш, яке дівчисько мене бавить? Тобі це й не снилося, шкутильгай собі далі».

У ресторані вона поводилася дивно, я був переконаний, що я для неї ніхто. Випадкова людина, якій вона винна гроші, тому треба терпіти цей марудний ланч. Вона навіть їсти нічого не хотіла. Було враження, що вона взагалі не розуміє, навіщо в це ув’язалася, чого сміялася над моїми жартами? Вона так дивилася на мене, що мені здавалося: вона зовсім не пам’ятає моє обличчя, а зараз сидить та думає: «Боже мій, який огидний тип». Нестерпно. Адже сама вона була класна. Першокласна. Біло-зелена смугаста кофтина відкривала шикарні плечі та пасувала до її очей. Джинси дозволяли бачити все: стегна, ноги, сідниці. Джинси закликали все це помацати. Зараз я її хотів, дуже сильно. Моє дружнє до неї ставлення змінилося на бажання. Хтось у мені перемикав швидкості. Я смикався та поводився як телепень, я був незграбним, тоскним, не знав, що робити з руками. Мені захотілося піти геть. Піти та не думати, що все це відбувалося зі мною. Натомість я щось говорив, намагався бути цікавим, але не витримав і пояснив їй, що почуваюся ідіотом, тому що мені подобається пригощати жінок добрим обідом, так мене влаштовано. «Вибачте, мене це дратує», – сказав я.

Коли вона простягла мені ідіотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от і все. Віолетта Вайґель Вітовська, що оселилася в її вилицях, сказала мені: «Ну на що ти сподівався, любий? Ти ж зовсім не вмієш поводитися з жінками. Але не треба сумувати – це від народження: хтось уміє, а ти – ні. Можна б напрацювати, але на це ти взагалі не здатний». От і все. Там пляшка французького коньяку вартістю клятих квитків, або шикарні парфуми, або африканська маска африканських же «хендмейдерів», – та все, що завгодно. Їй незручно залишатися мені винною. Так, її приятель накатав скаргу до «Ейр Франс», але совість шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вільною від обов’язків спілкуватися з цим марудним старим. Вона зараз віддасть мені це, зітхне з полегшенням та піде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при ній. Бач, яка делікатна, самій незручно за свою поведінку. Я починав відчувати порожнечу та лють. Лють у порожнечі бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побігла від мене. Був би в мене камінець, присягаюся – жбурнув би навздогін. Я думав позбутися пакунка, залишити його в смітнику. Але не зміг. Тоді подумав, що розшматаю пакунок у машині (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Удома мої коліна цілував профіль Жульєт, вона збиралася розповісти мені свою історію кохання, мені здається, я тоді заплакав. Шу я зізнався потім, що на неї чекав такий самий дарунок, я почувався таким щасливим…

З нею було весело. Це найхарактерніша риса наших із нею взаємин. Вона завжди була відкрита до будь-яких жартів, вона сміялася сама із себе, з мене, з моїх звичок, навіть із мого благородного імені. Це виявилося несподіваним, бо іменем я пишався змалечку. Ще б пак! Я мав шикарне ім’я. Євген Брониславович Вітовський. Але їй було смішно. «От чого б я так реготав, Олександро Володимирівно Квітко, квіточко моя, середнього роду? У мене, на відміну від декого, гарне ім’я». – «Послухай, але гарне теж може виявитися смішним. Вслухайся, ні, чекай». Вона вибігла тоді, а повернулася вдягнута в чорну сукню, яку задрапувала кількома шаликами. Волосся зібрала у величезну скирту і, випнувши груди, урочисто промовила: «Єбе Вітовський». Я навіть не збагнув, а коли збагнув, почав реготати так, що послизнувся на капці та впав на килим. «Зрозумів? Так пихато-урочисто. От зараз він зніме труси і, увага, шановні глядачі. Єбе Вітовський, сі бемоль мажор! Ваші оплески, дорогенькі!» Нас поєднував сміх, і я був переконаний, що ніхто не зможе здолати або розлучити людей, які пов’язані сміхом.

Ніколи б не подумав, що мій Максимко, самостійний, добрий та дотепний хлопчик, може бути таким агресивним. Він узагалі її не сприймав. Категорично. Дивно, коли я показував йому фотокартку Шу, він визнав, що вона приваблива, а потім поводився так, наче я привів до хати сатану. Ніколи не думав, що мій син – егоїст. Ми з дідом робили все, щоб він виріс порядною людиною, яка розуміє, що не можна дошкуляти близьким, вистачить інших людей у житті, яким доведеться дошкуляти і які будуть вимучувати тебе, про своїх треба піклуватися. А зараз він наче очманів. Але я не втручався, відсторонився навіть тоді, коли Шу звернулася по допомогу.

Вона довго трималася, я пишався нею, вона намагалася будувати стосунки, а він їх руйнував. Справді, вони наче гралися в пісочниці: вона виробляла з піску пасочки, він чекав, поки вона переверне формочку, аж потім розчавлював пасочку ногою. Я не втручався, тому що знав, наскільки важливим є цей досвід насамперед для Максима, а ще те, як важливо йому впоратися з цим без моїх порад, настанов та прочуханок. Тим більше, що це не допомогло б. Подумки я називав це війною Білої й Пурпурової троянд і був переконаний, що Шу припинить свої масовані атаки задля встановлення дружби з моїм сином, а він врешті-решт вгамується.

Я пізно відчув, що дещо змінилося. Я ледь зміг опанувати себе та обійняти її в той день, коли вони повернулися вночі напідпитку, страшенно задоволені одне одним. Веселі, молоді, вродливі. До того ж, так, вони були дуже схожі між собою – як я цього раніше не помічав… Коли я обіймав її, бо вона кинулася до мене, я спіймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловіка, якому не подобається, що хтось мацає його жінку. Цим «кимось» був я. Він презирливо дивився на мене, прискіпливо, виразно. Я засоромився своїх голих ніг, які недоладно стирчали з-під задовгої майки, у якій я намагався заснути (я був схожий на підстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвіночка в дитячій виставі). Зараз він помітить, що мої ноги не такі пружні, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обіймає молоду шикарну жінку, з якою він тільки-но пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом сміялися, вона жартома перевіряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а він смикав її за волосся – у нього був потяг до волосся з дитинства; Віолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв… Шу сміялася, щось шепотіла, підспівувала, здається, «уна-уна-уна-ун моменто», це було справді смішно, вона була кумедна, але я відчував, як із кожним «уно» з мене наживо здирають шкіру. Цього не могло статися… Це цілком могло статися.